І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Стій!!!

Аж сизий від гніву, Федько щосили огрів нагаєм свого чорта, послав його навздогін — тільки груддя злетіло до неба з-під гарячих копит! Скаженим кар’єром обігнав утікачів, повернув назустріч і, звівшись на стременах, занісши догори нагаюру, мовчазний і страшний, кинувся на них у атаку.

Поров направо й наліво по зігнутих спинах, аж шмаття на всі боки летіло, і вже не кулі, ба навіть смерть не була такою страшною, як оскаженілий від люті Світличний, що не зупиниться — засіче, розпанахає кожного, а заверне паразитів назад!

— Назад, гад!.. Назад!..

Та — свись! свись! нагаєм у повітрі.

— Смерті злякалися, гади!! Так я вам... туди вашу... в печінку...

Та — вжик! вжик! по зігнутих спинах.

І добився-таки свого: зупиняли опритомнілі бійці розпалених коней, поверталися обличчями до куль. А Світличний, не даючи їм опам’ятатися, вже витанцьовує попереду на злющому огирі, рве шаблюку із піхов:

— Ша-аблі-і... з піхо-ов!.. В ата-ку-у... риссю-у... марш!

І аж схлипнув від нерозтраченої люті!

Гарячою лавою, розпеченим вихором мчали бійці за своїм командиром. Виблискували гострими шаблюками, роздирали роти в грізнім кавалерійськім: «Дайош!» — і вже несила була зупинити їх ні кулям, ані деревам, уже й сама смерть не могла нічого вдіяти: чмокне в чоло вогняним своїм поцілунком так, шо аж мозком бризне з-під картуза, а вершник летить, а вершник не падає, а вершник не опускає шаблюки, і відсвічують скляніючі очі живим, невбитим: «Дайош!».

Ось уже затих, захлинувся в передсмертній конвульсії ручний кулемет, хруснувши дерев’яним прикладом під кованим копитом, а сам кулеметник, спробувавши гострої шаблі, лежить собі поряд, ухопивши в долоні розкраяну голову, так наче хоче стулити її докупи, та ніяк не вдається. Все рідкіші й рідкіші постріли, тільки миготіння коней поміж деревами, та страшне гаряче дихання людей, та передсмертний заячий вереск бандитів, коли гостра сталь безжально впивається в тіло. Ось уже й не стріляють вони — кидають гвинтівки, жбурляють нагани та — дай боже ноги! — але хіба втечеш, хіба заховаєшся поміж рідкими дубами, шо поросли на плескатій рівнині! І вже виловлюють їх, і женуть, уцілілих, мимо розкиданих, не охололих ще тіл, порубаних в страшній кавалерійській атаці.

— Де Гайдук?.. Де Гайдук?.. — лютує Світличний, напираючи жеребцем на полонених, а вони юрмляться наляканою овечою отарою, намагаються заховатись один за одного від розгніваного вершника. — Випустили старого вовка!.. Прогавили, прозівали, серуни недоношені...

Злість обпікає Федька, а ще більше гризе досада на те, що в скількох боях не бував, в які тільки січі не кидався, — завжди лишався цілісінький, а тут — на тобі: поранило! І то б нехай рана ота була від якогось добрячого бандита — ну, хоч би від отого, що вовком поглядає з-під розколошканих брів, у бороді ховає люттю налиті вуста, — а то ж поранив пелюшник, сопляк, у якого ще й моня на губах не обсохла! Бач: стоїть, кліпає білими віями, ось-ось заплаче: «Дядечку, простіть, більше не буду!».

— Що ж ти, сучий сину, галіфе мені подірявив? — наїжджає на нього Світличний. — От накажу здерти із тебе шматок шкіри на латку, будеш знати, почім ківш лиха!

— Товаришу командире, та ти ж поранений! — вигукує один із бійців, помітивши закривавлену холошу.

— Сам знаю, — вже спокійніше відповідає Світличний і, морщачись від болю, обережно злазить з коня. — Ану, хлопці, в кого є бинт?

І поки бійці, поклавши командира на розстелені шинелі, перев’язують рану — вище коліна, слава Богу, що в м’якоть, а по кістці, мабуть, тільки черкнуло — не пробило міцнющої кістки! — поки бійці ворожать над Федьковою ногою, він підкликає до себе свого «кума», що зовсім уже обмирає від страху, веде з ним непоквапну розмову:

— Як тебе звати?

— Федько...

— Тезко?.. Що ж ти, тезко, не навчився досі стріляти як слід? У голову... в голову треба цілитись!

Федько, опустивши біляву голову, винувато мовчить.

— Всипати б тобі нагаїв, щоб на майбутнє цілився краще, так у тебе й без того он жижки трусяться... Ех, ти, бандит!.. Який же ти в бісової мами бандит, коли стріляти не вмієш?

Тезко ще нижче хилить голову.

— Скільки тобі років? — питає по паузі Світличний: якраз підняли йому ногу, щоб краще перев’язати, і він зціпив зуби та витер змокрілого лоба.

— Вісімнадцять, — пошепки відповідає Федько.

— Бач, зовсім сосунок! — каже Світличний, забувши, що сам він у вісімнадцять літ гасав із шаблюкою на коні. — Ну, й що мені тепер з тобою робити?.. Поведуть тебе, брате, у трибунал, а звідти доріжка коротка: до стінки — і точка!.. Батько-мати є?

— Мати... Батька вбили на хронті.

— В білих, небійсь, воював?

— Ні, ще в царській...

— Так що ж мені з тобою робити? — знову питає Світличний — не так хлопця, як самого себе: жалко йому стало оцього тезка — Знаєш що?.. — веселішає він, і парубчак уперше зводить голову, з надією дивиться на командира. — Отой хрест бачиш?.. Та не туди, дурню, дивишся, правіше дивися!.. Бачиш тепер?

— Бачу.

— Так бери ноги на плечі й мотай туди, поки цілий!.. Ну, чого стоїш?

— А не стрельнете?

— Шкрьобай, шкрьобай: Світличний ще нікому в спину не стріляв!.. Ну, кому кажу!..

Хлопець зітхнув, несміливо рушив, щораз оглядаючись, та, відійшовши добрі гони, щодуху побіг, пригинаючи голову, кидаючись із боку в бік, щоб, мабуть, не вцілили.

— Ату його! Ату! — закричали, заулюлюкали, засміялися бійці вслід худенькій згорбленій постаті, що переляканим зайчиськом мчала по стерні, і важко вже було впізнати в оцих розквітчаних усмішками людях ще недавно нещадних бійців, що рубали з плеча, топтали люто в землю своїх ворогів.

Федір теж засміявся, проводжаючи поглядом хлоп’ячу кумедну постать, та враз спохмурнів, бо знову подумав про Гайдука, що невідомо як зумів вислизнути з його рук. Півжиття не пошкодував би Світличний, аби тільки довідатись, де зараз Гайдук!

А Гайдук та його молодший син Микола лежали в невеликій улоговині аж по той бік Марусиної могили, студячи запалені груди об прохолодну весняну землю.

— Не чути? — час від часу питав батько, що на старість став трохи недочувати.

Син притулився вухом до землі, наслуховував, тамуючи дух:

— Не чути.

— Слава Богу! — вдячно хрестився Гайдук, ще й досі не вірячи, що їм пощастило врятуватися.

А були ж, можна сказати, в самої смерті в зубах!

Бачив Гайдук, як загинув його старший син — Петро. Налетів на нього вершник, що наче з самісінького пекла вискочив: весь у чорному, і кінь під ним чорний, тільки картуз горить червоним жаром. Стріляв у нього Петро, та, мабуть, тремтіла в сина рука, бо — мимо. А вершник здибив коня, махнув, немов граючись, шаблюкою — і розпанахав Петра зверху донизу, немов не жива людина була перед ним, а глиняний стовпчик!

Світ поплив перед очима Гайдука! Скреготнувши зубами, прицілився в синового вбивцю, двічі клацнув курком і двічі — осічка. І завив-заридав глухо Гайдук, гризучи кору на дереві, а молодший син, тремтячи, як у пропасниці, смикав його за рукав:

— Тату, пішли!.. Тату, побігли!..

Перебігаючи від дуба