І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Так коли будем хрестити? Мо’, в неділю?

Жінка, що саме агукала над немовлям із червоним старечим личком («Не могли народити кращого!» — поморщився про себе Максим), звела на парубка настрахані очі:

— Не віддам я його на ваші хрестини!

— Як то — не віддасте? — отетерів Максим. — Та ви ж обіцяли!

— Мало що обіцяла!.. А як у мого синочка виростуть ріжки — що я робитиму?

— Не виростуть, тітко! — мало не плакав Максим.

— Еге, не виростуть!.. Он у сусідньому селі як охрестили комуною, так роги з лобика й поперли... Добре, що мати здогадалася: до церкви побігла, то батюшка ледь одмолив... І не стій, Максиме, і не проси, — йди собі звідси, не доводь мене до гріха!

Довелося ще раз переконатись Максимові, наскільки живучий отой релігійний дурман. Не йшов з хати, напирав на класову свідомість, навіть соромив за отаке легковір’я, але тітка на всі запальні його слова уперто кувала зозулею:

— І не проси, і не моли, бо я не хочу, щоб у мого синка роги виросли!

— Щоб же оті роги на вашій голові поросли! — втративши останній терпець, закляв гнівно Максим.

Розгнівана жінка відповідала Максимові не менш красномовно: нахилилася швиденько, війнула спідницею, показала чортячу ікону:

— Поцілуй мене от сюди, як такий розумний!

Атеїстичний Максим не став знаменуватися — вискочив з хати, наче ошпарений, і ще довго стояв посеред вулиці, відпльовуючись.

Отоді зопалу й вирішив: не хочете? — біс із нами! — буду хреститися сам!

Витримав не одну гарячу баталію з богомільною матусею своєю, що аж опухла від розпачу й сліз, два дні чіплявся смолою до дядька Василя, а таки добився свого: біс із тобою, хрестися!

І ось він стоїть посеред майдану, і майдан аж кипить від люду: цікаво побачити, як полізуть роги з безбожного лоба. Стоїть у благенькій незаможницькій сірячині, в білій празниковій сорочці (як не кляла його мати, а врешті не витримала: дістала зі скрині, кинула чисту сорочку), в полотняних штанях, пофарбованих бузиною, а ноги — хто на ноги дивитиметься! Тож на ногах щось таке, що й не розібрати відразу: постоли не постоли, черевики не черевики, — якась невідома взувачка, що дісталася в спадщину синові від його незаможного тата. Зате ж і змазані вони, зате ж і наквацьовані: не пожалів Максим із піввідра шонайкрашого дьогтю і коли йшов до сільради, то наче печатки прикладав, — де ступне, там і слід. А тепер він стоїть біля столу, що покритий червоним, і брови його рішуче насуплені, і губи міцно стулені — ану спробуй, ану зачепи! — і стільки комсомольської затятості в молодечих очах, що її вистачило б не на одну, а принаймні на дві світові революції.

— Товариші! — вигукував щосили Ганжа — Громадяни!.. Ану давайте тихіше, бо це ж вам не ярмарок!.. І отам, іззаду, перестаньте плюватися насінням!.. Ви, хлопці, ви!..

Зчинився ще більший шарварок, аніж був до цього: кожен хотів пропхатися поближче до столу. Хтось матюкнувся, коли йому так уперлися ліктем у груди, що аж хрумкнуло («Куди ж ти, песиголовцю, преш!» — та — стук кулаком по потилиці!), десь зойкнула жінка, якій наступили на ногу важким чоботищем («А не ходи боса!»); дзвінкий молодий голос зраділо вигукнув:

— Дядьку Микито, у вас очкур обірвався! — понад натовпом сплеснувся сміх, покотився дрібненькими хвильками, згасаючи у вусах, у бородах, на ніжних дівочих і твердих парубочих вустах.

— Зав’яжи краще свій язик, а то відкусиш! — розгніваним басом озвався дядько Микита, а з іншого кінця відгукнувся осудливий голос:

— Отакі вони всі, оці молоді: ні встида їм, ні сорому!

Ганжа мовчки стояв, чекаючи, доки переколотиться, і на майдані й справді поступово вгамувалося, затихло, тільки злинялий прапор лопотів над сільрадою та, долітаючи до завмерлого натовпу, чорними стрілами шугали вгору перелякані ластівки.

— Товариші! Урочисті збори на честь червоних хрестин оголошую відкритими!

Гінзбург, що сидів край столу, притиснувши скрипку до підборіддя (ідучи в Тарасівку, захопив з собою й скрипку, бо гармоніст нагло помер, обпившись самогоном на весіллі), Гінзбург хитнув головою і заграв «Інтернаціонал».

Ганжа зірвав із голови кепку, урочисто завмер, і понад майданом замелькали руки, скидаючи картузи й шапки, — наче птахи злітали з голів та й шугали донизу, — майдан враз засвітив сивими, русявими, рудими й чорними головами, статечно пригладженими і закрученими в буйні кучері чупринами, лише позаду юрмилися жіночі темніші і дівочі світліші хустки.

Коли затих «Інтернаціонал» і догори знову злетіли картузи та шапки, покриваючи голови, Ганжа оголосив, що зараз говоритиме секретар повіткому товариш Гінзбург.

Відклавши скрипку, Гінзбург звівся, осмикав стареньку, полатану на ліктях гімнастерку, обвів людей ясними очима. Не раз і не два доводилося виступати йому на селах, він уже наперед знав, про що хочуть почути оці всі люди, про що питатимуть потім, обступивши тісним колом, тому й почав не з хрестин, а із зовнішньої та внутрішньої політики молодої Радянської держави, з продподатку і поступової ліквідації «ножиць», організації кооперативу й боротьби з неписьменністю — цим останнім ворогом революції, по якому треба рішуче вдарити робітничо-селянським трудовим кулаком. Говорив Гінзбург запально й щиро, його невелика постать і худе, захарчоване соцвихівськими пайками обличчя дихало такою вірою в кожне сказане слово, що віра ота передавалася й людям, які його слухали, і навіть легковажні дівчата, затисши в хустинках недолузане насіння, аж спиналися навшпиньки, щоб побачити краще «орателя», та перепитували одна в одної: «Що він сказав?»

Тільки тоді, коли Гінзбург заговорив про основну подію, заради якої, власне, й зібралися на майдані всі оці люди, натовп заворушився, зашумів приглушеними голосами і всі голови знову повернулися до Максима, що стояв виструнчившись біля столу.

— Товариші! — закінчив Гінзбург. — Від імені повіткому партії та повітвиконкому, а також антирелігійного товариства «Атеїст» я щиро вітаю незаможника, комсомольця, нашого молодого товариша Максима Твердохліба, який скидає сьогодні з себе релігійно-попівське тавро, приймає нове ім’я — Володимир, на честь нашого вождя і вчителя товариша Леніна!

І, подаючи приклад, перший заплескав у долоні.

Чоловіки, що стояли попереду, теж стали аплодувати, невміло стуляючи огрубілі, дощечками, долоні, задні ж нетерпляче напирали на передніх, намагаючись роздивитися, що ото передає секретар повіткому червоному хрещеникові.

— Червону матерію, — покотилося по натовпу.

— Багато?

— Та аршинів із шість.

— Ший, Максиме, червоне галіхве, щоб дівчата любили!

— Тю, дурний! Та він же тепер не Максим. Тепер він —

Володька...

— А погляньте, кумасю, у вас очі кращі, — не ростуть іще роги?

— Не там, жіночки, рога шукаєте!

Поки спітнілий Володька-Максим приймав од Гінзбурга дорогий подарунок, Ганжа розгорнув прапор, що лежав досі перед ним на столі, розгорнув його так, щоб усі прочитали вишитий на червоному полотнищі напис: «Незаможник, прямуй до світла й розбивай дурман релігії».

— Дорогий товаришу Твердохліб! Сільрада нагороджує тебе в день червоних хрестин оцим прапором. Тримай його міцно в руках, і хай він завжди тобі вказує правильну путь!..

— Чуєте, дівчата, тепер Максим із отим хлагом