І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Навіщо ти його так? — докоряла братові Таня, коли Оксен, роздягнений та вкладений у постіль, одразу ж заснув.

— А що? — тихо сміявся Федько, потішений зробленим. — Хай хоч раз спробує справжньої моні.

— Гріх, Федю...

— Все, сестричко, гріх! — перебив її брат та й пригорнув міцно до себе. — Ти краще, ніж ото дорікати, Олесю поклич. Де це вона поділася?

— Навіщо вона тобі? — насторожилася відразу сестра. Визволилась із братових обіймів, подивилася пильно йому в очі: що ще затіває її братик? Та Федько не опустив, не одвів своїх очей: дивись, сестрице, які вони в мене чисті та невинні, як у немовляти, як же можна про такі очі та подумати щось погане? Тільки вуса зраджували його: посіпувалися на кінчиках, як у кота, що нетерпляче чигає на здобич. І Таня, що добре знала свого золотого братика, заперечно похитала головою: «Не покличу».

— А то чого? — з награною щирістю образився Федько. — Невже ти про мене так погано думаєш?

— Федю, не треба! — строго обірвала його Таня, і в її світлих очах заятрився біль. — Не треба цього... Я забороняю тобі, чуєш!.. — і по паузі, так наче зізнавалася в чомусь найсвятішому для себе: — Вона мені рідніша від сестри...

— Ну, ладно, ладно, — здався Федько. Знову обійняв Таню, пригорнув її до широких грудей. — Ех, баби, баби, що ви розумієте у цьому!

— Давай краще спати, — попросила Таня, боячись, що Федько знову почне неприємну для неї розмову.

— Спати, то й спати, — погоджується брат. Потягається так, що аж тріщать кості, пружними хвилями перекочуються під сорочкою м’язи. — Ти, сеструню, лягай, а я тим часом вийду надвір — покурю.

Тепла квітнева ніч так і війнула в обличчя ласкавою свіжістю. Пригріта за день земля дихала волого й сонно, і ніщо не тривожило її спокій. Тільки десь у селі співали дівчата та коли-не-коли докочувався парубоцький розбійницький посвист: тирлувалася вулиця. Федько уявив, як оце зараз, вибираючи, де потемніше та безлюдніше, стоять закохані пари, перешіптуються, тихо сміються, і перед ним, як жива, стала Олеся, отака, як була біля колодязя, — з перехиленого відра на дівочу литочку струменить срібляста вода, стікає донизу, а вона й не помічає нічого: дивиться прямо на Світличного такими очима, що він би чортові душу віддав, аби оце ще раз заглянути в них!

Схвильований, Федько походив по завмерлому двору, посвистав, сподіваючись, що Олеся десь поруч і почує його, але замість Олесі з-під комори озвався Полкан. Світличний, тихо лаючись, почалапав до хати: плакало, мабуть, його нове залицяннячко, лишилося хіба шо цілувати на сон оту беззахисну Леду, яку Федько в образі рожевого лебедя клював твердим дзьобом. «А все моя зверхневинна сеструня, соску б їй в зуби!» — глузливо й ніжно подумав про Таню Світличний, відганяючи мимовільну досаду.

Сеструню ж гнітило безсоння: все прислухалася, чи не рипне дверима Федько. А коли брат тихенько зайшов до хати, ліг на широку лаву, де йому було послано, і відразу ж захропів, вона однаково не могла заснути, бо Федько наче розворушив своєю появою великий мурашник, і потривожені спогади обліпили гарячу Танину голову, і кожен тягнув на собі якусь ношу: чи то біль, чи каяття, чи образу. І хоч Таня благала комах, що товпилися довкола: «Ідіть собі геть та дайте мені спокій!» — вони вперто лізли до неї; хоч Таня й просила їх: «Киньте хоч оту вашу ношу, бо мені і так тяжко!» — вони з сліпою упертістю несли її на своїх темних спинках, щоб переховати в Танине і без того наповнене серце.

То їй пригадувалася перша ніч із Оксеном, і не так перша ніч, як перший ранок, що наставав у Івасют ще задовго до того, як починала просинатись природа. Таня схопилася від якогось несамовитого крику, спросоння їй здалося, шо когось ріжуть, і хоч вона вже прокинулася, крик отой все ще відлунював у освітленій примарним лампадним світлом кімнаті. Під образами, весь у білому, як мана, творив молитву Оксен. Глянув на перелякану дружину, тихо засміявся: «Злякалася? Наш півник і мертвого підніме!»

Аж тоді зрозуміла Таня, чий несамовитий голос потрощив її сон.

Івасютині півні славились на весь повіт. Виводило її, оту голосисту, невсипущу породу, не одне покоління Івасют, безжально стинаючи голови за найменшу провину: то голос не такий дзвінкий, то не першим починав співати, то поступився іншому півневі, а то й кури починали погано нестись. І, мабуть, ота закривавлена дровітня та гостра сокира ще в яйці світила в очі кожному півникові, бо виростали вони один у один: недоспить, недоїсть, а таки не проспить усього, що йому належить зробити протягом короткого пташиного віку. Так обтопче кожну курку, що вона знесе потім яйце з добрий кулак, хоч і кричить, як несамовита. Так зустріне якогось гребенястого зайду, що з того тільки пір’я летить, тільки кров цебенить по дорозі до власного двору! Іще інші півні дрімають на сідалах посеред своїх зозулястих гаремів, а Івасю­тин уже розплющує невсипущі очі свої, лящить могутніми крилами й, витягнувши шию, глушить налякану тишу таким «ку- ку-рі-ку», що аж собаки виють з переляку! Уставайте, мовляв, господарі, годі пригріватися в постелях: у могилі належитесь!

Той півень став одним із Таниних кошмарів, Божою карою, спокутою бозна за який гріх. Тепер уже трохи звикла, вже не так навіжено стукотіло їй серце, а раніше, як прокинеться опівночі, то вже й боїться заснути: їй усе здавалося, що клятий птах тільки й чигає на те, коли вона задрімає, щоб одразу ж загорлати в неї над вухом.

Може, тому так хотілося спати. Особливо коли доїла корову. Як тільки сяде на стільчик, стисне дійки, задзвенить молочними струменями в співучу дійницю: «ців-ців... ців-ців ... » — так і злипаються солодко повіки, а голова стає важкою-важкою. І вже хилиться, хилиться — от-от переважить: упаде тоді Таня на теплу підстилку і буде спати, спати й спати — хоч і сто років підряд.

Ласка, ремигаючи сіно, здивовано повертала рогату голову до молодої хазяйки, волого й тепло дмухала їй просто в обличчя: «Прокинься». Таня, перелякано розплющивши очі, ще сонно похитуючись, знову починала смикати за набряклі дійки, видзвонювати дрімотливу мелодію.

З того часу, коли б не почула Тетяна оту дзюркітливу пісеньку, її відразу ж хилило на сон.

І ше один спогад: її перший хліб. Пекли на тиждень, а то й на два, щоб менше йшло, бо черствий хліб не так поїдають, і велетенська діжа могла б заховати в себе всю Таню.

Таня зроду не пекла хліб, мама вдома й не підпускала її до тіста, але вона не зізналася в цьому нікому: засміють, ославлять — що це за хазяйка, що й хліба спекти не може!

І діждавшись, коли всі розійшлися, — хто поратись біля худоби, хто молотити в клуню, Таня заходилася вимішувати тісто.

Ніколи не думала, шо це так важко робити. Тикала маленькими кулачками в наповнену до верху діжу, занурюючи руки мало не по плечі, і тісто, як живе, чіплялося до шкіри, тягнулося, не хотіло