І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
Обхопила гарячими руками його тугу шию, повисла на ньому, припавши обличчям до широких мокрих грудей, без кінця вимовляла:
— Федінька!.. Федінька!.. Федю! — наче був він за сотні кілометрів, а їй треба було докликатись його за будь-яку ціну.
— Ну, що, сестричко... Ну що? — розгублено бубонів Федір, пестячи долонею біляву, обплетену тугою косою голівку, що не притулилася — приросла йому до грудей. Потім ніжно відвів її голову, взяв у долоні видовжене схудле обличчя з темними тінями попід очима, з першими ледь помітними зморшками, заглянув у очі, де перемішалися сльози і сміх, радість і туга, тихо промовив: — Боже, як же ти змарніла... Що з тобою, Танюшо?
— Нічого, Федю, нічого, — дивлячись великими, повними любові очима, відповіла Таня: з усієї рідні він був їй найближчий. Любила тата й маму, віддала б душу за них, але ні тато, ні мама (здавалося Тані) не могли б отак зрозуміти її, як розумів колись її брат. І хіба б він допустив отоді, якби не поїхав із дому, щоб її отак видали заміж?..
Але про це Таня не хоче зараз і думати. Жене її геть, оцю непрошену думку, наказує собі забути про неї, бо інакше недовго й розплакатись — не отими осяйними сльозами, освітленими сміхом, а важким безпросвітним риданням, що отруює серце й душу. Тому вона бере брата за руку (дуже вже пильно він починає придивлятися до неї!), тягне його до хати з оцього широкого двору, де нещадне сонце не дає приховати від стороннього ока ані синців, ні змарнілої дівочої вроди. Федір глянув на неї збоку (Таня йшла якось незвично, все наче одверталася від брата) і аж тепер помітив великий живіт, що напинав матерію: «Боже, та вона вагітна!»
Досі, думаючи про Таню, він ніяк не міг уявити її заміжньою жінкою, а тим більше — матір’ю. Була в його спогадах тільки дитиною, яка ніколи не стане дорослою, і коли йому вперше сказали, шо сестра вийшла заміж, він довго знизував плечима та здивовано гмикав, а потім, переконавшись, шо це таки правда, відчув навіть якусь образу на Таню: так наче вона його зрадила. Тільки коли мама розповіла, як справляли весілля, як тато, помираючи, вмовляв наймолодшу дочку виходити за Оксена, і докоряв, і погрожував їй, тільки тоді оту хвилинну образу заступив пекучий жаль до сестри, і він, глянувши на маму гарячими злими очима, вигукнув:
— Як же ви!.. Як же ви могли допустити?! — на що мама, зламана запізнілим каяттям, винувато мовчала, а він гнівно додав, махнувши кулаком у повітрі: — Краще б ви її вбили! — і ще побігавши нервово по кімнаті, лиховісно кинув: — Жаль, що мене не було!.. Я б його оженив! — І мамі аж сипонуло поза шкірою морозом від отих синових слів.
Їхав Федір сюди з твердим наміром, коли розгромить отого Гайдука, забрати сестричку до себе. В тому, що Таня відразу ж поїде з ним, як тільки він їй про це скаже, Федько не сумнівався й хвилини. Міряв усе по собі, по своїй гордій непоступній вдачі, що підігрівалася циганською кров’ю: хай би спробував хто силоміць ув’язнити його. Хай би спробував! Погриз би всі мури, поламав би всі грати, а таки вирвався б на волю. Вирвався б і жорстоко помстився б тому, хто спробував би стати його тюремником!
То чому ж має силоміць жити в оцьому проклятому хуторі його, Федькова сестра! Хіба тепер не Радянська влада? Хіба Таня не вільна будувати своє життя так, як їй заманеться? Хай Таня знає, що в неї є брат, який не дасть її на поталу, захистить від кожного, хто спробує важитись на неї! Хай не боїться нічого: кожному, хто заступить їй дорогу, доведеться мати справу з його, Федьковими кулаками! Він розмете все це кубло, все пустить за димом, аби тільки рідна сестричка його знову була щаслива, отака, як колись у дитинстві!
І ще одне він може сказати Тетянці. Хай буде їхнім секретом, бо про це не знає ніхто, навіть мама. В Полтаві, на затишній вуличці, підшукав Федько велику та світлу кімнату. Домовився з господарями, навіть гроші заплатив за місяць наперед. Отам вони й будуть жити вдвох. І хай Таня не турбується: вона матиме все, що їй буде потрібно.
Таня не зводить із брата вологих очей, впивається його запальною, гарячою мовою, хоч і знає, що нічого з того не вийде: мине кілька днів, Федько погостює в них та й поїде без неї. Бо не зможе вона зважитись на отакий крок. Десь із могили не спускає із неї суворого погляду тато. А з неба свариться Бог. А з усіх земних закутків стежать за нею люди, які ніколи не простять, осудять, розіпнуть на хресті лихослів’я й зневаги. А мама, Федю, а мама?
І потім...
— Тут сестра змовкає. Легкий хворобливий рум’янець набігає на худі її щоки, так наче хтось дихнув червоним на люстречко, і брат, глянувши на її живіт, тільки посмикав себе за вуса та сказав збентежено: «Та-ак...» Та-ак, сестричко. Виходить, не так все воно просто, як мені здавалося...
— А ти не дуже цим побивайся, Федю! — знову дивиться на брата ласкавими очима Таня і, як колись у дитинстві, коли він, покараний татом, лежав лицем у траву, худенькою нещасною потилицею — до неба, як у ті далекі роки, коли вона сеструвала над ним, — простягає Таня руку, легенько торкається його плеча: — Мені не так уже й погано, як здається, Федю...
— Він хоч не ображає тебе? — питає брат, і густі чорні брови сходяться на переніссі, і очі займаються недобрими вогниками на саму тільки думку про те, шо Оксен може кривдити сестру.
— Він до мене добрий, — каже задумливо Таня, легка зморщечка пересікає їй чоло: вона зараз намагається бути чесною до кінця. — Він мене любить, — ще тихше додає сестра.
— А ти?
Сестра не відповідає. Одвертається від брата, нервово осмикує платтячко, що, неслухняне, все оголяє коліна. Врешті зважується: зводить на Федора великі опромінені очі, кладе на свій живіт легеньку долоню і каже — з такою вистражданою любов’ю, з такою гарячою вірою, що брат знову збентежено береться за вуса:
— Я його ось люблю!..
Так і не вдалося Світличному вмовити Таню їхати з ним до Полтави. Натомість сам залишився ночувати на хуторі, тільки послав у село молодшого Оксенового сина повідомити, що він щасливо добрався.
— Скажи, щоб голова сільради був тут завтра вранці, як штик! — наказав Федір, і Олексій, радий прислужитися дядькові, погнав у село — тільки п’яти замиготіли!
Ввечері повернувся з поля Оксен з Іваном. Зупинив біля повітки кобилу, спитав у сестри, що вибігла зустрічати:
— А чого це в усіх вікнах
