І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
Та сварись не сварись, справі не поможеш. Трохи оклигавши після синового «гостинця», Гайдук повільно звівся, ойкаючи, поліз до землянки. Сини попхалися за ним.
Звичайно намацав каганець, витираючи з нього дворічну пилюку, чиркнув сірником, запалив гніт. Гостренький язичок вогню лизнув задушливу темряву, посміливішавши, потягнувся вгору, почав хилитатися червоною цікавою голівкою. Темрява відступила в кутки, під грубо збитий дощаний стіл, неспокійно заметалась попід стінами. Петро та Микола, поскидавши на витоптану земляну підлогу клунки, невесело роздивлялися довкола: крім стола, двох пеньків, що правили, мабуть, за стільці, були ще широчезні дощані нари, а в кутку стояла залізна пічка, зроблена з бочки.
— Бач, де він, клятий, був!
Гайдук нахилився, почав вигрібати з-під нар пролежану солому, від якої гостро несло псятиною, погризені кістки, крила великих і малих птахів.
— Непогано жив сіроманець!
— Як же ми, тату, тут житимемо? — спитав сумно Микола, з огидою дивлячись на оті вовчі сліди.
— А отак, як люди до нас тут жили! — спокійно відповів Гайдук. — Ану, Петре, пошастай під нарами!
Петро опустився на коліна, наставив наперед ціпок: видно, все ще боявся вовків. Заліз під нари, довго там шарудів, потім гукнув:
— Тут нічого немає!
— Шукай правіше, дурню! — розсердився батько.
— Є! — відразу ж озвався зраділий Петро. Спершу викинув звідти поржавілу лопату, потім — сокиру, а тоді — ще одну лопату.
— Вилазь! — скомандував Гайдук, і, — коли син виліз, весь у пилюці, як чорт, — старий підійшов до стіни навпроти дверей, потупав ногою, до себе сказав: — Отут, — а тоді вже синам: — Ану, хлопці, беріть лопати та копайте!
Зацікавлені сини вхопили лопати, поплювали на руки — тільки груддя полетіло на всі боки! Рили землю, аж змокріли чуби. Незабаром під залізом глухо стукнуло дерево.
— Обережніше... Обережніше... — метушився довкола них Гайдук. — Обкопуй... обкопуй... От так... А тепер підважуй... Та не звідси, куди лізеш своїми дурними руками!.. За край бери!.. За край!..
Почервонівши від зусилля, сини виважили на край ями довгий дубовий ящик, схожий на домовину, поставили його посеред землянки, очистили від землі. Старий узяв сокиру, заходився підважувати — віддирати верхні дошки.
Вигорнув промаслене ганчір’я, і до світла тьмяно блиснула воронована сталь, засвітили вичовгані, потерті приклади. Затамувавши дух, стежили Петро й Микола за тим, як батько обережно виймав зброю, розкладав на нарах: одну гинтівку... і другу... і третю... ручний кулемет... наган... набої в стрічках та оцинкованих скриньках... гранати з довгими держальцями...
Спорожнивши ящик, старий випростався, подивився на зброю, перевів погляд на синів:
— Оце, діти, теперечки наші ціпи, оце наші й коси. Будемо молотити ними наших ворогів, щоб аж кісточки їхні тріщали, викошувати їх до коріння.
За якийсь тиждень обжили Гайдуки свою нову оселю так, що вже й не впізнати було нещодавньої землянки, яка дихала пусткою. Прилаштували двері, прорубали невелике віконце, наносили на постіль сухої трави, натягали дров — хоч усю зиму топи, — і майже затишно було довгими осінніми вечорами, коли в залізній печі весело тріскотіли дрова і вогонь кидав гарячі полиски на стіни, на стелю, на трьох мовчазних людей.
Тільки вовчий важкий дух так і не вивітрився з цієї землянки.
Де тільки не носило Федька всі оці роки!
Всю громадянську не злазив з коня. Гасав по Україні, аж повітря свистіло над головою, рубав шаблюкою направо й наліво — тільки голови котилися в збиту пилюку, тільки розкраяні навпіл тіла, змахнувши мертво руками, валилися з коней на землю, а Федько наче самому нечистому душу продав: жодної цяточки, бодай хоч подряпини на його видубленій, обвіяній всіма вітрами, пропеченій то морозами, то спекою смаглявій шкірі. І то нехай би остерігався, не ліз у січі, не перся під кулі! Де там! Де найбільший кривавий шарварок — там і Федько! Де найшвидше можна клюнути носом у землю, скуштувавши отієї гарячої, туди його сатана і несе! Шаблюка в правій руці, маузер — у лівій, кінь гарячий і земля гаряча — під ним, небо гаряче — над ним, кров гаряча — в жилах; і вже сама смерть від нього: не подивиться, шалапутний, що вона з косою, налетить, рубоне — котись, контра, до свого Господа Бога!
Ще й коня доп’яв собі під пару. Чорний як ніч, злий як собака, — так і намагається гризонути за голову або плече, цюкнути гострим, як бритва, копитом просто в груди! Якось один із бійців зазівався — вмить загойдав ногами в повітрі: ухопив його клятуший огир у зуби, задер високо голову та й носить по двору! І то біс із нею, із шапкою, шапка — діло наживне, таж разом із шапкою попалася в міцні зуби й густа кучерява чуприна, що її, на свою біду, лишав та ростив кінармієць. І коли б не Федько — світити б отому бійцеві голою, як яйце, головою — на глум товаришам, на сміх дівчатам!
Лише одного Федька й підпускав отой жеребець до себе. «Чорт на чортові їздить!» — казали бійці, дивлячись, як їх командир безбоязно йде до коня. Злетить у сідло, напне поводи, закладе два пальці до рота — свисне, аж коліна підламуються, — тікай геть з дороги, якщо тобі життя дороге! — і тільки вихор помете пилюкою вслід та випадковий зустрічний, ледве відскочивши на узбіччя, притримає перелякано шапку: був щойно вершник — і нема вже вершника, — майнув чорною блискавицею, протупотів у шаленім кар’єрі — тільки степ тугим бубоном задуденів йому вслід!
Всією неспокійною душею, баламутною вдачею полюбив Федько оці кінармійські будні. Нескінченні переходи та мандри. Скажені галопи. Вітром наповнені груди. Важка шаблюка в руці. Лоскітливий холодок від посвисту куль — твоя — не твоя! Громовий тупіт копит. І грізне, навальне: «Дайош!»
Неспокійне військове життя пішло Федькові на користь: тугою силою налилися його широкі плечі, тіло так і грало сталевими м’язами; нажив він командирський охриплий басок і завів собі вуса. Не вуса — сморчки, що наче тикнули пальцем у сажу та й провели попід носом дві ганебні смужки — з одного і з другого боку. Не тоненькі вусики-п’явочки, що присмокталися над самісінькою губою, — таке казна-що, — плюнути на них, і то неохота! І навіть не опущені донизу статечні господарські вуса, що викликають повагу до їхнього господаря. А справжні, кінармійські, гусарські, чорні, молоді, лискучі, закручені догори двома гострими шаблюками, наче вималювані на покритому смаглявим рум’янцем обличчі вусища. І гордо носив їх Федько — на страх ворогам, на радість друзям, на погибель жінкам та дівчатам. Бо як зустріне яку, як гмикне, як обпалить чорним оком, як крутне свого вуса — так і хлюпне отруйним любовним солодом в податливу жіночу душу, і вже вона, ота молодиця чи дівчина, уже вона сама не своя, а Федькова.
В двадцятому році кавалерійська бригада, куди входив Світличний разом із своїм ескадроном, напоролася під невеликим західноукраїнським містечком на польські кулемети. Зопалу сунули були в атаку, та й відкотилися, залишивши на плескатій рівнині з десяток бійців.
Комбриг покликав Федора і наказав йому обійти містечко з тилу: помацати,
