І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Поможи ж, Боже, хоч вам, — урочисто хреститься Оксен, Таня якось дивно поглядає на нього.

Може, пригадала, як в оцій хаті, на їхньому весіллі, сидів почесним гостем Гайдук, обнімався і цілувався з її чоловіком? А може, перенеслася спогадами трохи пізніше, вже коли Оксен повернувся із в’язниці, коли покотилася чутка про Гайдука, що організував банду та й став грабувати і багатих, і бідних: обдирав усіх підряд, наче липку. Особливо стривожився Оксен, як одного разу йому розповіли, що Гайдук серед ночі напав на багатого хуторянина, вирізав усю його сім’ю: не пощадив ні старого, ані малого, тільки сам господар чудом урятувався від смерті: поїхав до млина та й затримався там на всю ніч.

І досі пам’ятає Таня, як затремтіло обличчя в Оксена, аж губи побіліли від страху. Ніяк не могла зрозуміти причини того переляку: адже її чоловік і Гайдук були дуже дружними; тільки відтоді Оксен, як лише доносилася чутка, що банда десь бродить довкола, тікав на ніч із хати. Навіть їй, Тані, не казав, де він ночує. Повертався під ранок, весь в соломі, ховав від молодої дружини очі, скрушно зітхав, хрестячись перед іконами:

— Ох, гріхи наші, гріхи!

Тані так і кортіло в такі хвилини спитати у чоловіка, де ж його ота віра в Бога, без волі якого жодна волосинка не впаде з голови. Але мовчала, тільки здригалася внутрішньо, коли пригадувала минулу ніч, сповнену жахного спання — не спання: гавкне Полкан — Таню так і підкине на постелі! Зарипить наче щось під вікном — серце в неї як не вискочить! І порожньо в хаті, і темно в хаті, і темрява ота пронизана синюватими тінями страху, що відбиваються від холодних снігів, — загорнули вони весь світ у білий саван, пролягли поміж розкиданими хатами безмежною пустелею: будеш гукати на поміч — не докличешся, будеш кричати — і крик твій загубиться поміж глибокими заметами, згасне, загине без сліду.

І що з того Тані, що Іван не схотів кидати разом із батьком хати: кожного вечора клав біля себе гостру сокиру — хай тільки поткнуться! Хай тільки зачеплять щось із їхнього добра! Від того ще страшніше було Тані: так, може, хоч змилувалися б оті бандити, забрали б усе та й пішли б, а полізе на них Іван із сокирою — всіх переріжуть, тільки Оксен і врятується!

От про це й подумала, мабуть, Таня, спостерігаючи, як щиро хреститься Оксен, бажаючи Федорові вдачі.

— А що, Таню, — ожив зовсім Оксен, — чи не час уже й почастувати дорогого гостя? Балачки балачками, а від цього ситий не будеш.

Таня хоч і недавно частувала брата, рада знову подавати на стіл, тим більше що й Оксен розщедрився, як ніколи: бач, он гукає, щоб сходила в комору та врізала шматок шинки, яку берегли на свята. Сам же сходив у погріб, приніс літрову пляшку наливки.

— Ви, Федоре, може, звикли до панських напоїв, тож не погребуйте нашим — мужицьким. А наливка ж така, що склянку вип’єш — додому дороги не знайдеш!

— Нічого, ми звичні! — прицілюється оком до пляшки Федько. — Ми, зятьок дорогий, на фронтах хіба що смолу не пили. Пудру, і ту куштували.

— Пудрю? — дивується Оксен. — Та як же її можна пити, коли вона як те борошно!

— Можна. Раз я кажу, значить, можна... Розводили водою, ждали, поки відстоїться, а потім зливали й пили...

— І п’яніли?

— Та не так щоб і дуже, — зам’явся Федько. — Живіт тільки обдимало, та, не при столі будь сказано, торохкали так, що пани ляхи аж голови в плечі вбирали!..

— І видумають же, прости господи: пудрю пити! — сміявся Оксен, витираючи очі.

Таня теж не витримала — засміялася, хоч не знала: бреше її любенький братик чи правду каже.

Оксен відкоркував пляшку, налив у три чарки: собі й гостеві по вінця, Тані ледь плеснув на дно — не можна, вагітна ж!

Узяв свою чарку невміло, так, що аж хлюпнула червона наливка через край, урочисто мовив:

— П’ю за вас, Федоре, за весь ваш рід, за те, шо поріднилися ви зі мною через Таню... Не знаю, чим я заслужив у Бога цю милість... — тут голос Оксенів затремтів, затремтіла й рука та чарка в ній — по скляній стінці вогняною сльозою прокотилася червона краплина, зависла на пальці — Тільки такої дружиноньки дай Бог кожному...

Таня схилила над столом голову — щось роздивлялася на білій скатертині чи, може, ховала очі, Федько ж, споважнівши, промовив:

— Хай же і вам щастить у всьому, Оксене!

Пили по-різному. Таня, ледь лизнувши, скривилась, відставила чарку: ух, і міцнюша ж! Оксен сьорбав невміло, немов у тій чарці був окріп, — ніколи ж до рота не брав, хіба що на великі свята вип’є з наперсток, а зараз незручно лишати, щоб, не доведи Господи, не образився дорогий гість! Гайдука ж їде ловити!.. Федько ж поніс до рота чарку, як спеленану дитину: не хлюпнув, не сплеснув, тільки денце показав:

— А їй-бо, непогана!

І не встиг Оксен досмоктати свою, як Федькова рука вже на пляшці:

— Ану покотимо й другу, щоб першій не так нудно було!

— То, може ж, закусимо! — жахнувся Оксен.

— Е, хто ж по першій закусює! — наливав у чарки Федько. — У нас, в ескадроні, хто після першої просив закусити, того посилали овечі бурубашки гризти!

І хоч-не-хоч довелося Оксенові братись за другу чарку: не знав, нещасний, з ким зв’язався!

Тільки заходилися біля закусок, зайшов похмурий Іван. Кинув непривітне: «Здра...», подивився осудливо на стіл, заставлений наїдками, дістав з полиці хлібину, відчикрижив шматяру, посолив густо сіллю, поніс до дверей.

— Іване, сідай-но до столу та випий! — гукнув сп’янілий Оксен.

— Ніколи мені з вами розсиджувати! — відповів грубо Іван. — Он худоба непоєна.

— Хай Альошка напоїть.

— Альошки нема.

— Де ж він?

— А я знаю де! — роздратовано відгукнувся Іван. — Он у мачухи питайте, вона ж дома була!

— Іване, як ти розмовляєш! — гримнув кулаком по столу Оксен.

— Як умію, — вже тихше огризнувся Іван та й вийшов у сіни.

— Старший? — запитав Федір.

— Старший...

— З характером.

— Усі вони тепер із характерами, — почав скаржитись Оксен: в голові йому вже шуміло, як біля водяного колеса, обважнілий язик погано слухався, очі стали маленькі й жалісливо моргали до світла. — Колись як нас... учили? Слово батька — закон!.. А тепер, — і тільки рукою махнув — зачепив миску — добре, що Таня встигла підхопити, а то плакала б миска! — Забули Бога... вигнали з серця страх Божий... істинно...

— Істина у вині! — підхопив Федько та й знову спіймав пляшку. — Вип’ємо, дорогенький зятьок, щоб вороги наші дивилися та облизувались, а друзі щоб радувалися!

Оксен не опирався. Вихилив обпікаючу рідину, очманіло покрутив головою.

Федько не відставав від Оксена, поки не висушили пляшку до дна. І добився-таки свого: напоїв Оксена так, шо того довелося вести попід руки від столу,