І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Бо щось вони сьогодні, синку, дуже хоробрі! Бач, сиплють овечими горішками! — кивнув сердито комбриг в бік ворожих кулеметів і поляскав по чоботу товстим, як гадюка, нагаєм.

Федько мовчки козирнув та й повів свій ескадрон у обхід. І хоч з того боку теж строчили кулемети і така ж плеската, як стіл, рівнина підступила аж до будинків, де засіли ворожі вояки, Світличний і не подумав відступати; повів ескадрон просто в лоб, під шляхетські кулі, що так і обліпили їх розлюченим роєм, — розкидав половину бійців по широкому полю, а таки ввірвався до містечка!

І котилися додому розсічені навпіл конфедератки, і лопалися голови кулеметників, як перестиглі кавуни, заливаючи кривавим соком своїм почорнілу брущатку.

Поки бригада займала містечко та викурювала поодиноких польських вояків, що не хотіли здаватися, за Федьком уже й слід прохолов: повів свій поріділий ескадрон ще далі на захід і, пошарпавши по дорозі невелику ворожу частину, зупинився на постій у графському палаці, що вабив очі червоними баштами з-за густого тінистого парку.

Сам господар не став дожидатись Федька: ганебно втік, захопивши дітей і дружину; перелякана челядь теж розбіглася хто куди, рятуючи свої затуркані голови від кровожерних «касаків», які буцімто ловлять дітей, варять їх у величезному казані та й їдять, запиваючи свіжою кров’ю; а з жінками роб­лять таке, що порятуй нас матка Боска і Ісусове серце! «Хапають, пшепрашам пані, своїми волохатими ручищами та й вирізають усе, що становить жіночу окрасу: тутай... тутай... і... і тутай...» — «Матка боска, а тутай для чего?» — «А для тего, жеби по тему із’їсти, ласкава панунцю!» І панунця, охоплена жахом, чимдуж утікала на захід, рятуючи своє «тутай... тутай... і тутай».

Тож нема чого дивуватися тому смертельному страхові, що тіпав нещасну гувернантку-француженку, яку невдячний господар забув захопити з собою. Побачивши жахливих «касаків», гувернантка зашилася в графській спальні, затулила обличчя долоньками, наперед прощаючись із життям, з усім білим світом.

Отам і застали її кінармійці. То тупотіли ножищами, перегукувалися дужими голосами, аж бряжчали шибки, а то завмерли, як діти, витріщились на заморське чудо, що притулилося до позолоченої стіни та й не зводило із них повних страху і сліз блакитних очей. І вся вона була така зарум’янена, така здобна, така апетитна, така наче щойно вийнята з печі, що хлопці аж носами повели, аж очима осліпленими закліпали. Та й де ж тут у біса не закліпаєш, коли: дві булочки — спереду, дві булочки — ззаду, ткни пальцем, і захрумтить ніжна шкірка! — і все оте райське добро прикрите чимось зітканим наче з повітря, так що й видно його, а разом і не видно, і проступає воно, а разом і ховається, — одне слово, вміє клята буржуазія жити на світі, і жалко буде, якщо світова революція разом з усією нечистю змете й отаких пташок!

А заморське чудо вже котило сльозинки по своїх ніжних щічках, а хлопці ще більше витріщали очі, сопучи та збентежено переступаючи з ноги на ногу, і невідомо, чим би закінчилося оце взаємне споглядання, коли б не Федько:

— Ну, чого поніміли?

— Та ти тільки подивись, командире, — зачудовано мовив один із бійців і ткнув своїм чорним, намозоленим руків’ям шаблі та спусковим гачком-пальцем у бік гувернантки: — Ти подивись, яка контра!

Федько як глянув на гувернантку, так і потягся рукою до вуса. Крутнув раз, крутнув удруге, посвітив котячим оком, оглянувся на бійців:

— Ну, ви, хлопці... той... ідіть собі, не лякайте баришню... А я розпитаю в неї, куди граф утік...

Хлопці, все ще оглядаючись, посунули до дверей, залишаючи свого командира наодинці з француженкою, яка вже дивилася тільки на оцього красеня-«касака», з такими очима... такими промовистими очима, що нехай би вже й різав, тільки щоб не дуже боліло!

Федько ж, пообіцявши бійцям поговорити із заморською красунею, сам не був дуже впевнений в тому, що розмова вдасться: знав він по-французькому лише два слова: «мсьє» і «мадмузель». Оскільки ж «мсьє» не підходило, то лишалося тільки одне слово, і Світличний вирішив обійтися тільки ним, доповнивши його мовою жестів. А що жести в Федька були досить-таки промовисті, то француженка дуже швидко зрозуміла, куди гне оцей зовсім уже не страшний «касак». І вмить висохли-заблищали очі, ніжним рум’янцем пойнялися шічки, сліпучо засяяли зубки поміж червоними, створеними для міцних чоловічих поцілунків, губенятами «мадмузель».

Розмова швидко пішла на лад, а в перервах учив Федько свою нову знайому пити вино просто з пляшки і вимовляти соромітні слова.

Аж уранці відшукав Світличного розлючений комбриг. Збіг разом із своїм ад’ютантом широкими сходами, переступаючи через тіла поснулих бійців, шарпонув високі позолочені двері, за якими бухали постріли, і застиг із вражено розтуленим ротом.

Всього надивився комбриг за своє життя, а такого ще зроду-віку не бачив: на пишній графській постелі, скинувши к чорту кружевну ковдру, посеред порожніх пляшок з-під вина сиділи голісінькі Федько і француженка. Федько тільки для чогось узув чоботи з острогами, а розкисла від вина та любощів француженка, хихикаючи, цілилася з маузера у великий графський портрет, що висів навпроти у важкій чорній рамі.

— Приший оту контру, чого він, гад, витріщився! — під’юджував Федько, підтримуючи подругу за рожевий лікоть.

— А, трах-тарарах! — заревів комбриг, прийшовши до тями. — Там світова революція гине, а ви тут... розводите!

Федько, схопившись, клацнув каблуками (дзінь-дзінь! — задзвонили малиново остроги), виструнчився, поїдаючи очима начальство, глибоко ж цивільна француженка, не знайома із статутом, вереснула, кинула важкий маузерище, спробувала натягнути на себе простирадло, але комбриг розлюченим чортом підскочив до неї — і нагаєм! нагаєм! — по ніжних отих булочках! Гувернантку як вітром здмухнуло. А за француженкою, взявши з місця в кар’єр, рвонув і Федько, рятуючи від нещадного нагая вже свої, порослі густою вовчою шерстю («На щастя», — казала колись повивальна бабка), м’язисті, як у призового рисака, половинки.

Комбриг же довго ще воював у графській спальні: поров нагаєм подушки, випускаючи пух, збивав із столиків статуетки, флакони з дорогими заморськими парфумами, баночки з кремом, кричав, скажено викочуючи очі:

— Засічу! Розстріляю сучого сина!

Втомившись, шмагонув іще раз на прощання по грішній постелі, збіг униз — тільки східці задудніли вслід, скочив у сідло, шарпонув люто поводи — поїхали!

Довго їхав мовчки, і настраханий ад’ютант не смів озватися хоч би словом. Вже аж перед містечком комбриг, щось пригадавши, чмихнув удруге — схилився на луку сідла, зламаний сміхом:

— Кавале...рист, сучий син!.. На бабу... й то шпори надів!

І ад’ютант подумав, що Світличний тепер врятований.

Хоч комбриг і не віддав Світличного до ревтрибуналу, а все ж розжалував у рядові і посадив на десять діб на хліб та воду.

Два дні й дві ночі давив Федько у каталажці воші, канючив у вартового хоч пучку тютюну і, важко зітхаючи, згадував француженку. На третій його привели в штаб бригади, і комбриг, суплячи гнівно брови, сказав:

— Дякуй, що революція не скінчилася, а то б узнав, де раки зимують!.. Бери п’ятьох хлопців і рушай у розвідку... Та гляди мені: застукаю ще раз на бабі — голову відірву!

Враз повеселілий, Федько вигукнув: «Єсть!» — вихором вилетів з хати.

І як же стиснулося огрубіле в боях, прокопчене пороховими димами серце Федькове,