І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Таню. можна до вас?

Таня, враз охоплена полум’ям, тільки кивнула головою.

Вона ледве стримувала сльози, що відразу виповнили очі. Сиділа несправедливо покараною дитиною, соромилися глянути в бік ліжка, що нахабно лізло на очі.

— Чого ви не йдете снідати, Таню? — ласкавою бджілкою сіла зовиця біля невістки.

— Не хочу, — відповіла пошепки Таня, вперто ховаючи від Олесі обличчя. Олеся ж раптом обійняла її, пригорнула до себе, подихала в русяве волосся.

— Чого ви такі невеселі, Таню?.. Він хороший, він добрий, і ми всі вас будемо дуже любити!

І наче хто сипонув у Танині груди жалісливого жару. Плакала й терлася мокрим обличчям об полотняну Олесину сорочку, вишиту чорними та червоними хрестиками — з дитинства милим серцю узором.

Відтоді єдиною відрадою, єдиною подружкою Таниною стала Олеся.

Схопилася рано-вранці, хоч як хотілося спати. Нав’язала один клунок Оксенові, а другий — мамі. Ще звечора вирішила набрати мамі й борошна, а тепер вагалася. В комірчині стояли три повні мішки. Оксен усе бідкався, що це і все — не вистачить до нового врожаю, хоч Таня добре знала, що в нього приховане ще й зерно. Сам відміряв борошно, коли треба було пекти хліб.

Нарешті зважилася. Дістала невелику торбину, так, фунтів на десять, зайшла до комірчини. Тільки набрала совок борошна, як враз потемнішало: у дверях виріс Іван:

— Хіба в тюрьму й борошно приймають?

В Тані відразу ж затремтіла рука, совок став важкий, як пудова гиря. Відчула себе маленькою-маленькою, застуканою на шкоді.

— Це я мамі.

— А тата питалися?

Рука ще більше затремтіла, не втримала совок: він обвиснув, білий струмінь борошна полився донизу. Розбився об долівку, пухнув білою хмарою, обволікаючи Танині ноги.

— Ви хоч би борошно не розсипали! — закричав сердито Іван. Підскочив до мачухи, видер совок, рятуючи те, що не висипалося ще додолу, зсипав назад до мішка.

А коли він вийшов, Таня кинула під ноги порожню торбину, пішла до себе в кімнату... «Не поїду нікуди... Ні в мі...істо... нікуди...» Штовхнула наготовлені клунки раз, штовхнула вдруге, рука зісковзнула, кісточки пальців боляче стукнулися об дубову лавку. Таня притисла їх до губів, посмоктала, заплакала. Плакала й слухала, як на кухні, через сіни, сварилися Іван і Олеся.

— Це як кожне почне брати, то й нам не залишиться! — кричав Іван. — Іншим пельки запихати будемо, а самі з голоду помирати?!

Олеся відповідала тихіше — остерігалася, видно, щоб не почула невістка. Згодом Іван, щосили грюкнувши дверима, вибіг із хати.

— Головою, дурний! — дзвінко гукнула йому вслід Олеся. Таня так і не взяла борошна, хоч як умовляла її зовиця.

Хотіла навіть залишити отой нав’язаний мамі клунок, але Олеся аж заплакала:

— За віщо ви мене зобижаєте?

Довелося взяти. Вже вийшовши надвір, побачила Івана: саме виносив на вилах гній з-під корови. Помітивши мачуху, відвернувся, пожбурив гній на руду паруючу купу, знову пірнув у чорну пащеку дверей, і вже звідти залунав його сердитий голос:

— Ну, ти, покрутись мені, покрутись! — і, видно, вилами — ляп корову по боку! Та затупотіла ратицями, зітхнула — аж застогнала. «От не повернуся більше сюди! — вирішила раптом Таня, з ненавистю дивлячись на комору, що розсілася жаднющою бабою посеред двору — стерегла добро. — Залишуся в мами. Краще з голоду вмерти, ніж отут жити!»

Погода теж видалась — під Танин настрій. То стояла на диво ясна гожа днина, припечена, правда, першими заморозками, а сьогодні небо супилось, супилось, щосили стримуючи сльози, загорталося в сіру хустку та й зарюмсало з обіду — нудним «свинячим» дощем. І враз посмутніли, втратили останні святкові барви лани: голо, непривітно, незатишно стало в полі.

Чим довше вони їхали, тим дужче йшов дощ: сіяв і сіяв прозорі зернини на почорнілі стерні, розбухлі ріллі, на дороги й людей, яких лиха година повиганяла з хат. Коні вже роз’їжджалися копитами в грязюці, налипала вона й на колеса, відпадала важкими шматками. Ось уже й перші калюжі появилися на дорозі — не весняні, повні сліпучого сонця й блакитного неба озерця, а каламутні, холодні, свинцеві, наче віспою, подзьобані дощовими краплинами.

Проїжджали повз спорожнілі села та хутори: все поховалося від негоди, хати поглибше насували стріхи на білі лоби, тільки кліпали маленькими вікнами з-під мокрих гостроверхих шапок.

Дим котився з бовдурів важкими сизими клубками по стріхах до низу, опадав аж на землю та й розпливався над промоклими споришами, подорожниками та калачиками. Тільки голі дерева не ховалися від того дощу: ворушили нахололими пальцями, струшували воду, що збиралася краплина по краплині в кожній складочці кори та й струменіла звивистими цівками аж на коріння.

Поки добралися до Хоролівки, зовсім стемніло. Але кожну вуличку, кожен будинок вгадувала знудьгованим серцем Таня — відкинула кобеняк, і хоч дощ сік їй просто в обличчя, навіть не прикривала долонями широко розплющених, повних надій і чекання очей. Бо їй враз здалося, що все оте: і силуване заміжжя, і хутір, і сльози, й розлука — все те залишилося позаду, назавжди щезло в оцій темній ночі, і як тільки вона переступить поріг своєї хати, так і стане враз колишньою безтурботною, щасливою Танею. І все худеньке обличчя її, з темними тінями під очима, з загостреним підборіддям, з порожевілими від хвилювання щоками, світилося такою надією, що гріх би було обманути її сподіванки, якби в нас була хоч найменша можливість змінити їй долю.

Вперше за всю дорогу Таня ожила, заговорила, показувала рукою то в один бік, то в другий, нервово сміючись, збуджено соваючись:

— А ото он — лікарня!.. А там — крамниця!.. А прямо — церква!..

І все боялася, що якось прозівають — проїдуть їхню вулицю.

Коли ж коні завернули на тиху, стиснену високими парканами, таку знайому, що аж дух забило, вуличку і ліворуч забовванів їх будинок, привітно поблимуючи вікнами, Таня зіскочила з воза, ковзаючись по слизькій, промоклій доріжці, побігла вперед, усім тілом припала до хвіртки, відчиняла її і ніяк не могла відчинити: все шукала і все не знаходила клямки.

Одержавши передачу та записку від Тані (побачення їм не дозволили: не закінчилося слідство), Оксен перестав вагатися: чого ради він має лізти до ями, що копає йому Гайдук!

Танина записка і схвилювала, й розчулила. Великим дитячим письмом (вона так і не навчилася писати «по-дорослому»), вдаючись до безособової форми, запитувала, як почувається, що привезти наступного разу, чи скоро випустять на волю, а закінчила тим, що «ми всі дуже чекаємо».

Оксен стиснув записку, очі враз змокріли, він одвернувся, щоб не помітив Гайдук, який саме порався над своєю передачею, невдоволено лаючи жінку, що стільки поклали до клунка: «Це й поїсти не вспію, почерствіє, пропаде к бісовій матері!» Тоді Оксен ліг на ліжко, обличчям до стіни, перечитав ще раз записку, вбираючи в себе кожне слово, кожну літеру, виведену її рукою, а особливо оте «дуже чекаємо», що великоднім дзвоном відгукнулося йому в душі.

— Оксене! — покликав його Гайдук, який усе ще чаклував над передачею. — Та ти що: серед білого дня спати вклався?! Оце дак хазяїн!