І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

А найболючішим хробачком — спогад про Таню. Як вона стояла посеред двору, дивилася повними переляку очима на двох міліціонерів і мовчала, притискаючи кулачки до грудей. Не плакала, не голосила, як це робили сільські жінки, — мовчки стояла, розгублена, беззахисна, в темненькому сатиновому платтячкові, не відчуваючи, мабуть, холодного вітру, що обдував її безжалісно й люто.

Ішов поміж конвойними і все оглядався: чекав, що гукне йому, скаже хоч слово, хоч махне на прощання рукою; та, поки міг бачити, не поворухнулася її тоненька постать, лише вітер шарпав-роздував на ній темненьке сатинове платтячко.

Відтоді, як привіз Оксен молоду жінку, минуло більше місяця. Час би вже, здається, й прижитися, звикнути до свого чоловіка, та кожного разу, лягаючи в постіль, відчував Оксен, як напружувалося-завмирало її юне тіло, щоразу натикався на прихований опір. Немов равлик, вбирала себе всю в невидиму мушлю і воліла перебувати у ній до самого ранку. Жодного разу не поцілувала його — натикався на пасивно стулені губи; не обійняла — руки лежали, немов перебиті; він досі не знав, який присмак її вуст, яка ніжність її обіймів. Скидалася на незаймай-квітку, що згорталася при першому ж дотикові.

Від того не раз прокидалася злість. Хотілося вдарити, здушити її так, щоб розчавити оту мушлю, вивільнити замкнене тіло. Гризти обмерлі вуста, поки вони, наповнені кров’ю, розкриються в зрілому жіночому поцілункові. Однак стримував себе. Залишав постіль, довго вистоював перед образами, щоб остудити роз’ятрену душу.

Молитва приносила заспокоєння: кров уже не бухала в голову, тіло не повнилося жаром. Нищечком лягав у постіль, засинав, намагаючись не діткнутись до тіла дружини.

І зараз його найбільше мучила думка, чи Таня жаліє за ним. Чому вона так нерухомо стояла, коли його вели з двору, що означав той застиглий погляд? Ось за що віддав би зараз Оксен не один день життя, ось про що молився підсвідомо до Бога!

Гайдук же під вечір, коли вже лягали спати, тихо покликав:

— Оксене!

— Чого вам? — озвався Оксен.

— Я в ту ніч у тебе ночував. Чуєш, Оксене?

— В яку ніч? — не зрозумів одразу Оксен.

— В ту, коли отого нечестивця хата згоріла.

— Ганжі?

— А то ж якого собаки?

— То це ви, дядьку, його хату спалили? — аж звівся на лікоть Оксен.

— Не я, а Бог! — суворо відповів Гайдук. Поворушився сухенькою тінню — ліжко тільки рип-рип, з накипілою злістю додав: — Думав, і він там згорить, а, отже, й вогонь не бере, розпроклятого!

— То ви, знацця, спалили, — промовив задумано Оксен.

— Не я, а Бог! — повторив невдоволено Гайдук — і квит! Бо як один за одного не будем стояти, нас комисари без хліба з’їдять! До стінки поставлять.

Оксенові так і сипонуло поза спиною морозом. Наче стояв уже, притулений спиною до нахололої стіни, босий, роззутий, а в груди йому цілять чорні жала гвинтівок...

«Ні, ні, ти не допустиш, всемилостивий, безневинної загибелі раба твого! Ти врятуєш мене, Боже!» І так жалко себе стало Оксенові — аж сльози запекли на очах. А разом — і злоба на Гайдука. Нащо було зв’язуватись із Ганжею, палить його хату? Їхня зараз влада, їхня сила — живи тихше води, нижче трави, чекай, доки щось зміниться. А тепер і сам погибає, і його в петлю тягне.

— Чуєш, Оксене? — вимогливо лунає голос Гайдука.

— Та чую, — неохоче відповідає Оксен. — Спіть уже...

Але на старого наче наїхало. Тільки Оксен, трохи заспокоївшись, склепив повіки, тільки став поринати в сон, як йому просто у вухо вдарив гарячий шепіт Гайдука:

— Оксене, ти ще не спиш?

— Та почав дрімати... Спіть уже, дядьку, бо скоро й ранок...

— Та де в біса заснеш, коли я забув сказати своїм лобурякам, щоб дірку в хліві залатали! — сердито озвався Гайдук. — Вивалився сучок у дошці, там така дірка — кулак пролізе! Ану ж кабанчик попаде туди ногою — пропаде, зломить ногу!.. Ох ти, Господи, що ж його робити тепер?!

— Та вже ждіть, поки випустять...

— А як скоро не випустять? Хоч би стара приїхала, то я б їй сказав, а то пропаде кабанчик ні за цапову душу! — бідкався далі Гайдук — Ті ж песиголовці тільки про вулицю й думать, як сам не доглянеш — усе за вітром пустять... І як це я забув їм сказати!

Іше довго бубонів розпачливо Гайдук, побиваючись за кабанчиком, а Оксен мовчав: знову думав про своє. За господарство не вболівав, Іван, слава Богу, пішов у діда — за всім догляне, всьому дасть лад. Тільки Таня стояла перед очима, в’язала йому всі думки...

І не знає того, що Таня саме збирається в дорогу.

Ще з вечора прийшла Гайдучиха. Посвітила скорботно очима, ворухнула сухенькими вустами:

— Збираюся завтра провідати свого. Мо, з нами поїдете?

Тані відразу ж вдарила думка про маму: провідати її, довідатись, як живе, як здоров’я. Спалахнула зраділо, простягла до старої худенькі долоні:

— Поїду!.. Неодмінно поїду!.. Зупинимось в моєї мами — там є де переночувати!..

Гайдучиха підозріло подивилася на молоду жінку: з чого б ото так радіти? Чоловік у тюрьмі, а вона вся аж світиться. Неприязно промовила:

— То завтра в обід і поїдемо. Прощавайте.

Таня провела її аж за ворота. Відчувала себе трохи ніяково за отой мимовільний спалах радості, хотіла переконати себе, що їде тільки до чоловіка, але нічого не могла вдіяти з собою...

Бо за оцей місяць не зуміла прижитися й на мізинчик. Почувала весь час себе так, наче ось-ось має забратися звідси. Поїхала б з легким серцем, забула б одразу і хутір, і хату, і оте страшне ліжко, до якого лягала щоночі, як у домовину. Стрясла б усе те з себе, як пилюку із ніг, і знову, може, була б щаслива.

«Господи, яка я погана! — кидається Таня до татової і маминої ікони, що нею її благословили. Божа мати має на ній добре обличчя і сумні, лагідні мамині очі. — Матінко Божа, помолись за мене, грішну, заступись перед Богом! — так, як благала в дитинстві свою матусю умилостивити розгніваного тата. — Та всели в моє серце жаль до нього: він такий тепер нещасний!»

Переконувала діву Марію так палко, так гаряче, наче вона була простою собі жінкою, а не матір’ю Божою.

В той же вечір почала збиратися в дорогу. Затіяла пекти свіжий хліб і пиріжки — передачу Оксенові. Вже звикла за цей місяць до того, що на стіл ніколи не подавали свіжого хліба: менше з’їдять. Але тепер Оксен у в’язниці, то йому сором було везти черствий.

Допомагала їй Олеся. Лагідна зовиця з першого ж дня серцем приросла до своєї молоденької невістоньки: ходила за нею, як за малою дитиною. Ще на другий день після отого сумного весілля, коли Таня сиділа в своїй кімнаті, не сміючи показатись на люди (Оксен поїхав проводжати гостей), Олеся