І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— Товаришу Ганжа, ти мені тут анархії не розводь!
— Ти будеш звільняти людей? — підступав до столу Ганжа. — Випусти зараз, бо я і тебе звідси не випущу!
— Не маєш права!
— А от побачимо — маю чи ні!
Ганжа повернув ключ, що стирчав у дверях, сховав до кишені.
— Товаришу Ляндер, іменем Радянської влади ти заарештований! Будеш сидіти отут, поки не випустиш людей...
— Ти що, здурів? Ти розумієш, що ти робиш?
— Розумію, — сказав похмуро Ганжа. — Ану, давай сюди список!
Ляндер, стенувши плечима, дістав список:
— На! Тільки ж знай: відповідатимеш партквитком!
Ганжа прочитав довгий список, подумав, окреслив твердим чорним нігтем прізвища Гайдука й Івасюти:
— Оцих двох забирай, не жалко, а інших звільни мені зараз же!
За півгодини, відпустивши наляканих дядьків (кожен, виходячи з каталажки, насував шапку на брови, чимчикував швиденько подалі від біди, поки начальство не роздумало), непрошені гості лаштувалися в дорогу. Всі міліціонери — на конях — оточили Івасюту й Гайдука. Оксен опустив голову, віддаючи себе в руки Божі, Гайдук же, відшукавши злими очима Ганжу, що вийшов на ганок, закричав:
— Василю, Бог тебе покарає, що знущаєшся над невинними!
— Ладно, ладно, паняй собі, праведнику, там розберуться! — похмуро відповів Ганжа, і Гайдук тільки сплюнув лютою слиною в пилюку.
На баскому коні — не кінь, а картинка — до ганку під’їхав Ляндер. Холодно козирнув, скупо кинув:
— Зустрінемось у повіткомі!
Ганжа відразу ж уявив кабінет Гінзбурга і особливо товаришку Ольгу з її загрозливо настовбурченими грудьми, тоскно подумав: «Заїсть, бісова баба! Загризе тепер на смерть!»
В той же вечір Василь напився, як не напивався ще, мабуть, ніколи. Запросила його Марта на вечерю — спіймала біля сільради, коли Ганжа повертався з поля: блукав, як неприкаяний, поки й потемніло. Видно, довго чатувала на нього, бо змерзла, аж зубами видзвонювала.
Зачувши, що він буде в гостях не один, Василь уже не вагався. А чому б і справді не зайти — посидіти серед своїх, розігнати невтішні думки, зігрітись душею! Хай там, у повіткомі, роблять, що хочуть, а правда таки на його боці, і, коли б оце Ляндер ще раз приперся в село та почав хапати направо й наліво, він знову наполіг би на своєму: «Бо від того, що ви потім покараєте мене, комуніста Ганжу, Радянська влада не постраждає, а коли загрібати отак людей, не розібравшись, де винен, а де й ні, то тут нашій владі кінець! Вб’єте ви в селянській душі довіру до неї...»
— Де ж хлопці? — зупинився Василь посеред хати. Під сволоком висить лампа, кидає світло на побілені стіни, свіжопомазану долівку, на стіл із мисками та двома пляшками з високими затичками, на старанно завішані вікна, — і затишно в хаті, тепло, так і ліг би он на той піл, вистелений подушками, покритий картатою ковдрою. Ліг би, розкидав би руки, ослабив би тіло, належане на пожовклих газетах, що давлять у боки, шелестять усю ніч, відганяючи сон.
— Ай справді ж, де хлопці? — і собі тривожиться Марта. Пройшлася заклопотано по хаті, заглянула під піч, під стіл, наче сподівалася побачити там ораликів; здвигала плечима, ховаючи від Ганжі розпашіле обличчя. І Ганжа, здогадавшись одразу, не пішов сердито з хати, чого найбільше боялася Марта, а сказав тільки:
— Ладно...
«Ладно, Марто, не прийшли, то й не прийшли, побудемо вдвох. Такий настрій у мене сьогодні, дорога моя Марто, що не можу я йти в отой осточортілий кабінет та лягати на жовті газети. Тож краще я скину свою шкуратянку та сяду до столу. Тільки злий мені спершу, Марто, на руки. Та не туди дивишся, молодице, не заглядай мені в очі, дивись краще куди ллєш. Тож сядемо до столу та вип’ємо оцієї чортячої самогонки, проти якої ми ось уже не один рік воюємо: б’ємо апарати, розливаємо брагу, а вона немов із-під землі б’є джерелом...»
— Де твої діти, Марто?
— Сплять на печі, Васильку... Вони нам не помішають, Васильку.
— Та коли вже ти надумалася, — сам чорт не помішає, — погоджується з нею захмелілий Василь. — Не прийшли, значицця, оралики, Марто?
— Видать, не прийшли.
— То хоч вип’ємо за них, Марто, бо я хочу сьогодні впитися.
— Вип’ємо, Васильку, — покірно бере чарку Марта та й налягає тугою гарячою груддю на Василеве плече. — Ой, тримайте мене, Васильку, бо я вже й без самогоночки п’яна!
А бісова лампа вже не світить — лукаво підморгує і починає тихенько погойдуватись, від чого Василеві щораз більше шумить у голові.
— Годі, — каже Василь, відставляючи заново наповнену чарку. — Годі, бо я вже й до ліжка не дійду.
Він зводиться, і Марта, завмираючи серцем, припадає до нього, і вже тягнуться йому назустріч безсоромно розтулені, набубнявілі жагучим бажанням вуста:
— Ой, цілуй мене, Васильку, бо я тут і помру!
Лампа погойдалася, погойдалася та й заплющила вогняне своє око: чи то вигорів гас, чи то Марта вхитрилася поміж поцілунками вкрутити гніт; тепла темрява огорнула їх обох, і вже б’ється в дужих Василевих руках солодке тіло вдовиці, настояне на чеканні, безсонних ночах, невгамованій спразі.
На ранок прокинувся Василь від якогось шамотіння. Дві дитячі голівки виткнулися з-за печі, посвітили цікавими оченятами, писнули, зустрівшись з ним поглядом, — шуснули, як миші, у свою темну нірку.
А на плечі у Василя, припавши гарячою щокою, спала чужа йому жінка, яку він цю ніч обіймав і яку називав Оленою.
І поки Василь важко роздумує над новою пасткою, що йому підставило життя, ми мусимо повернутись до Ляндера. До начальника ДПУ, до товариша Ляндера, якого до печінок образив голова сільради.
Уже по дорозі до міста Ляндер передумав скаржитись на Ганжу. Не був певний, як поставиться Гінзбург до отого арешту дядьків.
Щоб показати ж свою об’єктивність, вирішив якнайретельніше провести слідство. Знайти палія і віддати до суду. Суворого революційного суду, що не знає пощади ворогам революції. Хай бачить Ганжа, що Ляндер, незважаючи ні на що, завжди стоїть на охороні революційного ладу, строго дотримується революційної законності.
Вже в місті наказав відвести заарештованих до в’язниці, посадити в окрему камеру — ізолювати від решти арештантів як особливо небезпечних злочинців.
Вони і в камері поводили себе по-різному — Івасюта і Гайдук.
Пригнічений нежданим арештом, Оксен як сів на вузьке тюремне ліжко, так і застиг, немов вирізьблений з суцільної брили відчаю: «Господи, за віщо? За що караєш раба твого вірного, чим я завинив перед тобою?» Шукав тієї провини перед Богом і не міг пригадати. До церкви ж ходив щонеділі, вистоював довгі години, а коли титар починав обходити парафіян з величезною мідною тарілею, завжди перший клав туди гроші: щоб помітили і батюшка, й Бог. «То хіба ж я скупився в чому тобі, Господи? Не любив, правда, давати жебракам, бо з діда-прадіда всотав ненависть до нероб. Але хіба ж ти сам, Господи, не заповів у поті лиця свого збирати свій хліб? Вдома з хрестом уставав, з хрестом і лягав, не їв
