І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Ганжа на згарищі, бо здається йому, що згоріли у вогні і материна добра усмішка, і батьків лагідний голос. За це і буде він мстити невідомому поки що ворогові, хоч він уже зараз догадується, дуже добре догадується, чия рука не пожаліла вогню під його стріху!

Поки що ж він оселився в сільраді — невеликій кімнаті при клубі. Мав добру постіль із поруділих газет — клав їх у боки і в голови, а вкриватися зовсім не треба було: кожного вечора сторож сільради напалював піч так, що дихала вона пекельним жаром до самісінького ранку, нещадно вганяючи в піт і Ганжу, і самого діда, котрий, як тільки голова сільради оселився отут, і сам перебрався ночувати біля начальства: «Ніззя, людоньки добрі, кидати його самого в отаку важку для нього годину!»

— Ви, діду, хоч би дров пожаліли! — потираючи обважнілу від задуху голову, зауважив після першої ночі Ганжа.

— А що їх жаліти — дрова общественні, — з філософським спокоєм розсудив дід. — Ти, Василю, роби своє діло, а за мною не пропадьош!

— Та бачу, що не пропаду, тільки від жари вашої здохну.

— Від жари ще ніхто не вмирав...

— Ну й добре, — втомлено відповідає Ганжа. — Давайте вже спати, бо час не ранній.

Та дідові все ще не спиться:

— І коли вже світова леворюція буде, Василю?

— А навіщо вона вам? — зводив Василь від газети голову.

— Як нащо? — аж руками об поли бив Хлипавка — Так тоді ж продразвьорстку на всіх накинуть — мо’, братимуть менше!

— Продрозверстка не від того, що революція, діду, — почав терпляче пояснювати Ганжа.

— А від чого ж?

— Від того, що світова буржуазія навалилася на нашу республіку, хоче голодом нас задушити. Донедавна як питання стояло: витримати, вижити за будь-яку ціну! А все було зруйноване... А поля незасіяні... То де ж нашому братові — пролетареві російському та українському хліб той брати, якщо ми з ним не поділимось? Він нас землею наділив, за наше майбутнє життя свого не жалів, кров проливав, він нам сторицею віддасть за оцю нашу підтримку. Хіба ви, діду, не поділилися б останнім шматком хліба зі своїм рідним братом, щоб урятувати його від голодної смерті?

— А поділився б... Тільки одне діло, Василю, дати по моїй добрій згоді, а друге — коли силою з двору гребуть... Он налетіло продкомісарів, як галичі, виклювали все до зернини. Тільки й того, що на посів лишили та по три пуда на їдока...

— Бо не всі по добрій згоді поділяться, діду... Спробуйте в Гайдука або в Івасюти щось випросити — багато дадуть?

— Та ті, звісно, — погодився дід. — Ті й серед зими мерзлого кізяка пожаліють...

— Отож-то й воно!

Дід Хлипавка на якусь хвилину замовкає, та не встигне Ганжа взятись за газету, як знову лунає його старечий надтріснутий голос:

— Василю, а то правду большевики брешуть, що Бога немає?

— Звісно, що правду! — вже нетерпляче відповідає Ганжа: тут газету дочитати треба, а тут дід пристає, як мала дитина!

— Та де ж він подівся?

— А його й не було,

— Та як же не було, коли он скільки церков йому понастроювали! І батюшки, і ієреї — все то слуги його. То як же це так — слуги є, а пана немає?

І доводиться Василеві, зовсім уже відклавши газету, читати дідові лекцію. Дід Хлипавка слухає його пильно, навіть ротом роззявленим слухає, що чорніє поміж бородою й вусами, тільки іноді прицмокне язиком здивовано та аж головою покрутить, коли Ганжа скаже щось дуже вже неймовірне, на дідову думку. «І вигадають же, бісові душі: люди проізошли від обизяни! А хвости тоді куди подівалися? Хіба що до дровітні та сокирою, щоб зліші були!.. Хи-хи-хи», — сміється до себе дід Хлипавка, уявивши отаку неймовірну картину. І під кінець Василевої лекції таки не витримує:

— Ні, Василю, що ви там не кажіть, а я від обизяни вести свій рід не согласен! Не согласен, і квит! Хоч у ступі товчіть!

— Ну й добре, — втомлено відповідає Ганжа, з гіркого досвіду свого знаючи, що не так легко втовкмачити щось незвичне, нове в старечу затуркану голову. — Давайте вже спати, бо час не ранній.

«Спати, то й спати», — погоджується дід. Розстилає на підлозі біля грубки кожуха, кладе в голови шапку. Шапка та з решетилівських смушок, їй і зносу немає: ще прадід у ній парубкував, а коли дід помре, хтось із онуків доношуватиме. Налазитиме вона йому аж на рота, і мотатиме хлопець головою, як кінь, зсуваючи дідів важкенний гостинець з очей, аж поки підросте і шапка стане йому впору. Бо весь рід Хлипавок головатий; як народиться яке — все клює носом землю — голова переважує.

— Знову нажарили, як у пеклі, — каже невдоволено Ганжа, розстібаючи й спідню сорочку, щоб хоч трохи остудити тіло. — Вам кажи, не кажи — як об стінку горохом!

Дід винувато мовчить. Тихенько дихає в шапку, склеплює повіки, а дрімота не йде. Не йде, клята, і квит, хоч цицькою мани! І від того безсоння, думок аж голова дідова пухне! От, приміром, така: якщо Бога нема, то звідкіля ж тоді сонце взялося? І місяць, і зірки, що всіяли небесну твердь?.. Хіба що у Василя спитати?

Але Василь уже спить. Розкинув могутнє тіло на газетній постелі, мотає неспокійно головою, стогне й скрегоче зубами. Неспокійний сон у голови, видать, і вві сні спочину нема. І чого б людині ото так мордуватися? Жила б собі тихо та мирно, без зайвих турбот, обробляла б земельку та ростила б дітей — якої ще трясці треба! Так ні ж! Шарпається з ранку до вечора, як запарений, а що з того має? Тільки й добра, що ота його шкуратянка та пара чобіт. Усе людям та людям, а для себе — нічого... От і завтра затіяв орати в удови всім комнезамом. І то не стоятиме десь ізбоку, як і належить голові, не погукуватиме поважно, щоб краще орали, — сам упряжеться, як кінь, та й не випустить чепіг до самого вечора.

А люди — що... люди на подяку не дуже щедрі. Бач — пустили червоного півня під стріху — валяйся тепер на столі в сільраді!..

«Ех, гріхи наші, гріхи!» — крекче звично дід і все ніяк не може заснути: не дають кляті думки! Такі вже в них, у Хлипавок, голови. що ти її хоч одрубай, а вона все думати буде! Про що — неважно: все на світі цікаве, до всього треба прицінитися — приглянутися. Хоч би й оце: якщо люди від обизяни пішли, то де ж тоді хвости подівалися? Ні, то ви вже Хлипавку хоч вішайте, а він з обизянами родичатися не согласен! Хай твої пращури, Василю, чіплялися колись за гілки хвостами, а мої — від Адама та Єви.

Отут і приходить до діда сон. Вилазить із м’якого кожуха, обіймає волохатими руками, пригортає до ласкавих грудей. Але і вві сні не хоче відпочивати дідова голова: верзеться дідові, ніби він таки мавпа. «Лишенько моє, як же я його в штани убгаю!» —