І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Та ти ж!

— А я так: ішов та й зайшов. Став та й стою.

— А ось я тобі по потилиці надаю — ти в мене постоїш! — погрозився Ганжа — Тобі що: іншого місця не знайшлося — витрішки пасти?

— І чого ти, Василю, такий скаженющий? — опасливо відступаючи від Ганжі, спитав Іван. — Як повернувся з того повіту, так наче тобі хто кільце в губу вставив: все — бу та бу! А нема, щоб по-людському!

— З тобою, чортом, спробуй по-людському... Кажи краще, чого тут стоїш, бо, Їй-Богу, прожену!

Іван ще далі відступив од Ганжі:

— А сердитись будеш?

— Чого б то я мав сердитись?

— Ну, гаразд, іскажу. Стережемо, щоб твою хату не

спалили.

— Хату? — здивувався Ганжа, — А хто її має палити?

— Та звідки ж я знаю!.. Люди кажуть, Василю, а вже як ми й рішили: ночувати в тебе по черзі...

— Це, значить, щоб удвох веселіше горіти було?

— От-от, — засміявся Іван, — То, може, до хати пустиш, бо в ногах правди немає.

— Що ж з тобою поробиш: заходь, рятувальнику!

В хаті Ганжа засвітив лампу, запросив гостя сідати. Не поспішаючи, дістав кисет, став лаштувати цигарку. Іван заворушився й собі: понишпорив в одній кишені, лапнув по другій, досадливо мовив:

— От же бісова жінка!

— Що там таке?

— І казав же: насип у кишеню тютюну, так вона насіння насипала... А щоб же тобі чортяка жару за пазуху всипав!..

— На мого.

— І чого мені так не поталанило в житті, Василю? — далі ремствував Іван, коли вони, скрутивши цигарки, закурили від одного сірника — В людей жінки як жінки, а в мене — чортяка з рогами! Я їй — стрижене, вона мені — кошене. Отак і любимося весь вік, аж хата двигтить... Бач, насіння насипала! Знала ж, чортяка руда, що я при своєму хворому зубові на лускання оте й дивитись не можу, так нарошне ж всипала!

— А може, й не знала, — в’яло заперечив Ганжа, — може, й не нарошне.

— Та як же, Василю, не нарошне, коли я вчора у Хоролівці до дохтура із своїм зубом заходив!

— Ну й що, помогло?

— Як мертвому кадило, — махнув рукою Іван. — Хіба тепер дохтура! Пів-Хоролівки оббігав, поки знайшов, а знайшов, показую зуба: «Порятуйте, — кажу, — бо вже й жити через нього, розпроклятого, не хочеться», — так він і дивитись не захотів!..

— Не схотів? Ти йому, мабуть, не приніс нічого?

— Де ж у ката не приніс! — аж розсердився Іван. — Шматок сала на стіл поклав. Та він все одно не схотів. «Я, — каже, — голубчику, по ротах, та не таких, як у тебе. Гігіколог я». Та й випхав мене із моїм зубом надвір... Спасибі, хоч сало віддав... Василю, а гігіколог — це не по кобилячій часті?

— Може, й по кобилячій, — байдуже озвався Василь.

— Ех, дурна ж голова — не спитав! — забідкався Іван.

— Що в тебе — кобила захворіла?

— Та, слава Богу, здорова. Ану ж що трапиться, от і не треба було б уже шукати!

Покурили, помовчали. Іван все ще, мабуть, був під свіжим враженням своєї мандрівки до Хоролівки, бо згодом поцікавився:

— Василю, ти не знаєш, чого городські жінки почали такі короткі спідниці шити? Матерії нема, чи розпорядження таке вийшло?

— Мабуть, що розпорядження, — вперше посміхнувся Василь. — А що — дуже короткі?

— Та, щоб тобі не збрехати, аж за коліна. І хоч би було що показувати, а то такі ж загодовані, як ото поросята в поганого господаря: скільки ти йому не пхай, а воно все ребрами світить. Гузення того, ну, Їй-Богу, в жменьку ввібрати, вискоче на каблучках, та й — стриб, стриб перед очима, хоч батогом відганяй... Отож, видно, посьорбає порожнього супику та й стрибає з тієї великої радості, — зробив раптовий висновок Іван, спльовуючи презирливо на долівку. — А скажи мені, Василю, коли вже крам у нас буде?

— Скоро буде, Іване, — пообіцяв Ганжа. — Сам знаєш, що нам буржуї в спадщину залишили: голод та руїни. То спершу, щоб щось виробляти, — відбудувати спершу треба...

— Та хоч би карасину завозили, та мила, та солі, — ремствував далі Іван. — Був я оце в Хоролівці, думав нову косу купити, так де там — і не підступишся! Таку ціну гилять, що аж волосся дибом стає. «Бійтеся Бога, — кажу, — хіба можна таку ціну з живого чоловіка лупити! Хто ж вас, чортів, годуватиме, як ви дядькові в руки коси не дасте? Будете ж самі злидні косити, а витрішки їсти!..» А вони ще й регочуть: «Нічаво, ми найдемо, що їсти, а ти у власті своєї спроси, коли вона ножиці свої зімкне, отоді вже й коси подешевшають». — «Щоб же вони зімкнулися, — кажу їм, — та на ваших шиях!» Плюнув та й пішов без коси від тих стрикулянтів...

— Будуть і коси... Все буде, Іване, дай тільки час.

— Дай-то боже і нашому теляті вовка з’їсти, — обізвався Іван. — Воно б уже й так можна було жити потроху... Війни, слава Богу, немає, банди теж наче вивелись... Так продрозкладка ж дихати не дає!.. Ти в повіті буваєш, чого ж ти їм нічого не кажеш?.. Що вони там собі думають?..

— Думають, Іване, думають, — пригадав Ганжа розмову із Гінзбургом. — І не тільки думають — готують новий закон... — якусь мить повагався: казати чи ні. А потім вирішив: казати! Від кого ховатися. — З нового врожаю обіцяють твердий податок. Зібрав, змолотив, скільки положено здав, а що лишилося — роби що хочеш: чи на базар, чи сам поїж...

— Твоїми вустами, Василю, та мед пити...

— Ну, давай уже, Іване, лягати, — перебив Приходька Ганжа — Не знаю, як ти, а я сьогодні наче ціпом намахався.

— А як підпалять?.

— Та й біс із ним! — озвався байдуже Ганжа. — Коли ще хтось збереться палити, а я всю ніч не спатиму?

— То, мо’, ще я постережу надворі?

— А нащо його стерегти? Як надумається, то й без тебе підпалить.

— Воно так, — погодився Іван та й почав роззуватися — лаштуватися до сну...

Минула ніч, і друга, і третя. Комнезаможі приходили ночувати до Ганжі, і хата стояла, як заворожена: зухвало збивала на потилицю солом’яну шапку, сміливо блискала вікнами. І Василь, щоразу покидаючи її раннім ранком, боровся із спокусою поплескати долонею по стіні: так-то, брате, видать, нас і вогонь не бере!

А загорітись таки мусило. Якщо люди почали казати, то вже хоч-не-хоч, а треба було горіти — рано чи пізно. Тому не дуже був вражений Ганжа, коли на четверту ніч, якраз після перших півнів, довелося йому зіскакувати з обігрітої постелі та й вибігати з чобітьми й шкуратянкою в одній руці, з наганом у другій на освітлений кривавим вогнищем двір.

Василь стояв серед двору простоволосий (кепочку забув на лаві, а тепер уже пізно за нею повертатися), стояв, весь обмитий рухливими червоними відблисками, шо металися по його важкій, наче з бронзи вилитій постаті, і дивився, як у злому вогні корчилася його хата. Хоч перший осінній морозенко вже побігав по