І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Таня стояла завмерла, зачарована, заворожена отим дивовижним сплетінням веселощів і суму, не в змозі відірвати від скрипки очей.

І коли трохи пізніше гості, натанцювавшись, знову посідали до столу, а Янкель вийшов надвір — дихнути свіжим повітрям, Таню наче хтось узяв та й повів слідом за ним.

Мабуть, світив повен місяць, бо весь ганок наче залитий був молоком. Янкель стояв, задерши догори худе обличчя, опустивши довгі руки із скрипкою та смичком. Таня підійшла до нього, зупинилася навпроти скрипки, потягнулася пальчиком до струни.

— Ну, що скажеш? — помітив її Янкель. Присів, провів по Таниній білявій голівці долонею, чомусь зітхнув. — Отака хороша дитина!.. Хто твої тато і мама?.. — А що Таня мовчала, Янкель сказав: — А хочеш, я заграю для тебе? От так...

Притулив до підборіддя скрипку і, дивлячись на дитину сумним своїм оком, почав награвати тихеньку мелодію — прямо в Танине завмерле серце.

Догравши, звівся, дмухнув на струни — здув рештки отієї простенької пісеньки, зіграної спеціально для Тані. Не питав у дитини, сподобалося їй чи ні, а дістав із кишені круглого пряника-медовика, подав дівчинці і знову почовгав до хати — веселити людей...

Пряник той Таня так і не покуштувала — десь посіяла, мелодія ж, награна тільки для неї, ще довго бриніла їй у душі.

І ось вона знову чує її — наче Янкель, щоб утішити Таню, перекинувся в цвіркунчика та й пристрибав до неї з минулих років. І Таня слухала, слухала, теплішаючи серцем, та й незчулася, як сон скрався до неї.

Вона спала й не чула, як десь понад хатою, а може, аж попід зірками загуло-закрутилося велетенське колесо прядки й одвічна невтомна пряля, послинивши пальці, почала сукати із мички людських доль тоненькі ниточки — одні обривала, інші сплітала, заплутувала в химерні клубки — подій, вчинків, наслідків, де все обумовлено і все випадково, як хоч би й ота сутичка Гайдука із Ганжею.

І треба ж було Василеві припертися саме в оту годину, а тоді хоч-не-хоч, а повинен був дати одкоша Гайдукові. Повинен був! Мусив! І не вбачав у цьому жодної з свого боку провини! Так і сказав у повіткомі, і стояв на цьому в землю вгрузлою брилою: хоч руки обірвіть — з місця не зрушите!

— Але ж зрозумійте, товаришу, — найбільше гарячкувала товариш Ольга, жінорг, у червоній косинці поверх коротко підстриженого русявого волосся. Вся невелика постать її аж тремтіла від справедливого обурення. — Зрозумійте: це ганьба для комуніста — вдаватися до жандармських методів впливу! Ганьба!

— Ти не тільки собі — всій світовій революції завдав шкоди отим білогвардійським ударом, — підтримав товаришку Ольгу і начальник ДПУ Ляндер.

— Ти, товаришу, білогвардійщини мені не тули! — спалахнув Ганжа і важко ступив до начальника ГПУ, шо сидів як картинка в кріслі: по-військовому підібраний, весь обперезаний ременями. — Білогвардієць кого — пролетаря до крові бив... А я — пельку ворожу заткнув!

— Добре заткнув, — посміхнувся скептично Ляндер. — Повний рот зубів накришив.

— Б’ю, як умію, — похмуро відрізав Ганжа. — В панських пансіонах не вчився.

— На кого це ти натякаєш? — почервонів начальник ДПУ.

— Товариші, давайте спокійніше! — втрутився секретар повіткому Григорій Гінзбург. Приємне враження від інтелігентного обличчя з широким розвиненим чолом псувало нервове посмикування правої щоки: колись стояв Гриша біля подовбаної кулями стіни під денікінськими карабінами. В останню мить врятувала його від ворожої кулі шалена атака червоних кіннотників — на згадку лишився тільки шрам на плечі та невпинне посмикування щоки: наче він весь час намагався підморгнути. Голова його була покрита такими густими та непокірними кучерями, що жоден гребінець не витримував — щербився при першій же спробі навести хоч який-небудь лад в отих непролазних хащах. Тому, мабуть, не носив ніколи Гінзбург шапки або картуза: так і ходив простоволосий, наводячи тиху паніку на містечкових ребе, тільки в найлютіші морози прикривав благеньким шарфиком весело відстовбурчені вуха. Вони й зараз стирчали в нього, як ліхтарі, — заважали солідному тонові. — Давайте, товариші, ближче до справи... — Гінзбург постукав олівцем, перевернув, постукав іще й другим кінцем, і всім було ясно, чому зволікає секретар повіткому, нерішуче мнеться за столом: усі симпатії його — на боці Ганжі, він і сам, може, затопив би в зуби, якби при ньому хто насмілився плюнути на адрес Радянської влади; але порядок є порядок і кінець кінцем комуністи вони, чорт вас усіх забери, чи не комуністи! Тож секретар повіткому збирається з рішучістю і, офіційно суплячись, запитує в комуніста Ганжі: — Товаришу Ганжа, ти нам можеш дати урочисту обіцянку, що більше ніколи, ні при яких обставинах не піддасися на провокацію і не вдасися до рукоприкладства?

Василь відповідає не зразу. Він стоїть, як уперта гора, увесь на видноті: від приношених чобіт із скривленими каблуками до благенької робітничої кепочки в правій безпалій руці. Похмуре обличчя його ще більше супиться, погляд — важкий, непоборний.

— Не можу.

— От бачите! — сердито й дзвінко вигукує товаришка Ольга: очі її аж палахкотять праведним гнівом. — Це здекласований елемент, а ми з ним панькаємося!

«Сама ти — елемент! — коситься на неї Василь. — Послати б тебе поміж наших дядьків, не те б заспівала!»

Хтось із членів бюро сердито сміється, хтось тихо лається.

— Товариші, дотримуйтесь порядку! — стукає олівцем по столу Гінзбург. — Не забувайте, що ви не на ярмарку, а на засіданні повіткому партії... Які в кого будуть пропозиції, товариші?

Першою озивається товаришка Ольга. Обличчя — рішуче, під обсмиканою гімнастеркою стирчать груди: не поступишся — пришпилить до стінки! З ненавистю дивлячись на понурого Василя, запропонувала-відрубала:

— Виключити з партії!.. Судити показовим революційним судом!..

— Ого!

— Ну, це вже ти, Ольго, занадто! — поморщився Гінзбург.

— Я своєї пропозиції не знімаю! — і сіла, демонстративно відвернувшись од Василя.

Ляндер похитав-похитав носком хромового блискучого чобота, підняв догори пальця:

— Дозвольте мені!

— Валяй! — хитнув головою Гінзбург.

— Я думаю, що пропозиція товаришки... е-е... товаришки...

— Ковальчук, — підказав хтось збоку.

— Товаришки Ковальчук, — хитнув, подякувавши, головою Ляндер, — занадто сувора. Товариш Ганжа вчинив, звичайно, тяжку провину перед революцією, але ми не повинні забувати, в яких умовах він працює... А також врахувавши, що цей товариш вперше, так би мовити, зірвався, що він чистого пролетарського походження... з селян-батраків... я думаю, що досить буде, коли ми винесемо йому догану...

— Щоб він знову зуби трощив?

— Я вас, товаришко... е-е... Ковальчук, не перебивав, — Ляндер сів, порипів ременями, вмощуючись у кріслі, знову захитав хромовим чобітком.

— Ну, що ж, товариші, інших пропозицій не буде? — спитав у присутніх Гінзбург. — Тоді переходимо до голосування.

За першу пропозицію проголосувала тільки товаришка Ольга. Вона ж була єдина, хто підняв руку проти пропозиції Ляндера.

Василь, не прощаючись, натягнув кепку, важко пішов до дверей.

— Ти почекай, ми скоро закінчимо! — гукнув йому вслід Гінзбург. — Ти мені ще потрібний.

Василь постояв у коридорі, похмуро