І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Таня ж гаряче шепотіла на вухо сестрі — благала її:

— Зінонько, лягай біля мене!

Зіна мало не зареготала, уявивши собі, яке обличчя було б у Оксена, коли б вона оце послухалася сестри та лягла поруч неї. А коли глянула в застиглі зіниці сестри — сміх її згас, так і не розгорівшись, вона обійняла Таню за худенькі плечі, пригорнула до себе:

— Дурненька, чого ти боїшся? То спершу страшно, а потім пройде.

— Лягай зі мною. Хоч на цю ніч, — молила Таня, наче не розуміючи всю безглуздість своєї молитви.

— Ти думаєш, одній тобі страшно? Всі ми проходимо через це, і ніхто, однак, ще не вмирав від цього...

— Ти любила Віталія! — скрикнула Таня так голосно, що всі вражено повернулися до них— Ти любила його!.. Любила!.. Любила! — твердила вона, ображено тремтячи губами.

Зіна не знає, що відповісти. Пригортає Тетяну, наче обійми ці могли заспокоїти сестру!

До хати весело зайшов Оксен. Потер, наче з морозу, долоні, сказав:

— Гарну погоду посилає Господь.

Отець Віталій наче тільки й чекав оцих слів: звівся, подякував господареві за вечерю, повернувся лицем до образів, махнув широким рукавом шовкової ряси, кладучи на себе хрест, і всі захрестились побожно, дякуючи Богові, що напоїв, нагодував, не обійшов своєю милістю. Всі, крім Тані, яка, здавалося, не розуміла нічого.

Поруч з Оксеном стояли обидва його сини, трохи збоку — Олеся. Щиро хрестилися, клали гарячі поклони.

«Не лишай же і далі нас, рабів твоїх, своєї прихильності, порятуй нас від голоду, холоду й мору, дай кожному з нас щасливої долі. Землиці нашій — родити, худобі — плодитися, багатству — множитись. Захисти нас від заздрісного ока, від лихого наговору, від злої людини. Ось ми, Івасюти, раби твої вірні з діда-прадіда, стоїмо перед тобою всією сім’єю — несемо тобі таку дружну молитву, що ти не можеш не почути її. Ми поріднилися зі слугою твоїм, прийнявши в лоно своє сестру його жінки, — тепер ти ще прихильніше стався до нашого роду. Ми покірно підходимо під благословення слуги твого, Боже, покірно й смиренно, — дивися ж, дивися на нас, Господи, і не лишай нас благодаті своєї!»

Першим до руки отця Віталія підійшов Оксен. Схилився побожно, попрохав смиренно:

— Благословіть, батюшко!

— Господь благословить, — широким щедрим хрестом війнула в повітрі рука отця Віталія. А як тільки Оксен відійшов, отець Віталій повернувся до зовиці: рука піднесена вгору, три білі пальці стулені міцно докупи: Бог-отець, Бог-син, Бог — дух святий, — підходь, Таню, прийми благословення на страшну для тебе ніч, на сумісне спання з немилою для тебе людиною! Клони, Таню, голову, складай покірно долоні, цілуй, Таню, руку, що привела тебе в оцю хату, відірвала тебе від Олега. Бо — чуєш: тато благословляє тебе з того світу, бачиш: грозить тобі з могили, закликаючи до покори!

І Таня, затуливши повіками очі, щоб не помітив дівер ненависті, яка враз спалахнула в ній, прикладається до білої пахучої руки Віталія, прикладається, до болю зціпивши зуби: щосили бореться з бажанням вчепитись у ту руку зубами.

Гостей поклали в більшій кімнаті, молоді пішли в меншу. Тут не було світла, тільки горіла лампада: гостренький вогняний язичок ковзався по оливі. Ліворуч, під стіною, безсоромно біліла приготовлена постіль, і навіть Боги на іконах цнотливо відводили очі, сварилися довгими пальцями, а по праву руку, прямо під образам, стояли дві скрині — велика й маленька. Велика — Івасют, маленька — Танина. Івасют — пузата, кована міддю й залізом, горою підіймалася над Таниною худенькою скринькою, навалювалася на неї чорною тінню. І Таня раптом подумала, що за ніч від її беззахисної скриньки і сліду не лишиться: з’їсть, проковтне її оте пузате скринище!

Пронизана страхом, Таня смикнулася була втікати, але ноги вже не слухались її; хотіла крикнути — покликати сестру, але й голос відмовив їй. І вже Оксен бере її за руку і веде, мовчазну, зневолену, до постелі...

Добившись свого, Оксен відразу ж заснув, а Таня відсунулася на краєчок широкого ліжка, застигла, завмерла, не зважуючись поворухнутися: найбільше боялася зараз, що він проснеться, потягнеться знову до неї. Лише дозволила собі тихенько визволити з-під ковдри руки, випростати, покласти долонями вгору: соромилася дотикатися ними до власного тіла, бо воно стало немовби чуже.

Лежала, тихесенько дихала — гнала від себе думку про Олега, якої було ще більше соромно, аніж власного тіла, а вона, відігнана, підповзала, скрадалася вже з іншого боку: «Ти зрадила!.. Зрадила!.. Зрадила!.. Ти більше ніколи не побачиш його!..»

Тані хочеться плакати, а сльози не йдуть. Хочеться стогнати, але може проснутись Оксен. Тоді вона вся витягається — напружується кожною жилкою: все тіло її тремтить, як струна. Щосили стискає кулачки, наказує сама собі завмерти, ні про що не думати, нічим не краятись. «Боже, я все зробила, що вимагалося від мене, — пошли ж мені спокій, дай мені сон!»

Але Бог іще, мабуть, невдоволений Танею, бо вона ніяк не може заснути, і дрімота тікає від неї, ховається десь по закутках грайливою кицькою.

Тоді Таня починає наслухати: може, десь тупне, може, хтось заговорить — відверне її увагу від усього оцього, що сталося з нею, І дивовижний, незрозумілий, а в той же час — дуже знайомий звук доноситься до неї. Він лунає звідкілясь від дверей, а може, й з-під печі, лунає тихенько й невтомно.

Таня аж голову звела, аж подих затримала, силкуючись розібрати, що то таке. І враз зрозуміла — цвіркун! Нічний той скрипалик, невтомний музика, що як почне награвати звечора, так і не підкладає смичка до самого ранку.

Але де іще... де ще чула вона таку мелодію?.. Такого музику?.. Ні, не такого, а іншого... іншого, що дуже нагадує їй оцього...

І нарешті пригадує.

Скільки тоді їй було років — два чи п’ять — Таня не може зараз напевне сказати. Просто була тоді дуже маленька — татів високий чобіт торкався їй підбіріддя.

Вона була на якомусь весіллі, в якомусь селі. Пам’ятає тільки гамір і дим та червоні захекані пари, які товчуть своїми каблуками в долівку, наче заповзялися продовбати її наскрізь. Але не на оцих невтомних танцюристів дивиться маленька дитина, навіть не на свого трохи сп’янілого тата, — вся увага її прикута до Янкеля.

Пам’ятає його довгасте обличчя із звислими пейсами, худий рот, що кривився в посмішці, і велике засмучене око. Друге Янкелеве око було пов’язане якоюсь брудною хустиною. Він тримав у одній руці скрипку, а друга літала то туди, то сюди, повна якогось хворобливого неспокою й руху, і, може, тому навіть від найвеселішої Янкелевої музики віяло сумом.

— Янкель, ушквар гопака!

— Янкелю, заграй веселішої!

— Янкелю, ушквар, щоб аж жижки трусилися!

І Янкель вже не тільки скрипкою — грав усім тілом своїм: звивався,