І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Як ти думаєш, Оксене: може, що назирателю дати?

— Як хочете, — буркнув байдуже Оксен.

Гайдук вибрав найдрібнішу крашанку, найменший пиріжок, довго виважував у руках, нарешті вирішив:

— Мабуть, не треба, їм пельку нічим не заткнеш, а з тюрми все одно не випустять.

— Треба було вам Ганжу палити! — не втримався від докору Оксен.

Гайдук засопів, порипів ліжком, блимнув лихим оком:

— Ти що, мо’, продавать мене зібрався?

— Хто б вас там продавав!

— Гляди!

І надовго поринули в мовчанку.

Як завжди в найскрутніші хвилини, Оксен вдався до Бога. Молив його палко й щиро, щоб врозумив, просвітив, вказав порятунок, а Танина записка ворушилася тихенько на грудях, нашіптувала гаряче й звабно: «Дуже чекаємо... чекаємо... чекаємо...»

Аж під ранок твердо вирішив: він не буде брехати. Адже сам Господь заповів не оскверняти вуста свої брехнею, казати тільки правду. І він піде до слідчого, як на сповідь, нічого не додасть до того, шо було, але нічого й не убавить. «Сам бачиш. Господи: не заради того, щоб урятувати шкуру свою, а тільки дотримуючись святих твоїх заповідей, я не оскверню вуста свої лжою!»

Помолившись, з серцем, повним спокою, з прояснілими очима заснув міцно Оксен.

Після того як Івасюта сказав слідчому, що Гайдук у нього не ночував, його звели віч-на-віч із старим.

— Громадянине Івасюта, ви стверджуєте своє свідчення, що Гайдук не ночував у вас у ту ніч, коли загорілася хата Ганжі?

— Стверджую, — тихо відповів блідий Оксен.

— Оксене! — закричав страшно Гайдук, вирячуючи очі. — Кажи правду, Оксене!

— Ви свідчите, що це правда?

— Як перед Богом свідчу!

— Оксене! Я по твою душу і з того світу прийду!

— Виведіть заарештованих!

Через два дні відбувся суд: Івасюту виправдали, Гайдука засудили до розстрілу.

Гайдука вів із суду худенький конвойний із зовсім юним, що його ще й бритва не торкалася, обличчям. Супив грізно рідкі бровенята, погукував на перехожих, що зупинялися:

— Проходьте! Проходьте! — цілився багнетом важкенної гвинтівки в згорблену спину старого.

Гайдук ішов усе повільніше й повільніше. Поглядав зацьковано то вправо, то вліво, а недалеко від в’язниці раптом поточився-поточився, зламався в колінах, ліг на дзвінку промерзлу землю:

— О-ох, сил моїх уже немає!

— Уставайте! Чуєте, вставайте! — торсав його кінчиком багнета боєць.

Довкола відразу ж почали збиратися цікаві, вже залунали повні співчуття, а то й осуду голоси:

— Бач, заганяли старого!

— Боже, що воно діється на білому світі!

— Та нащо ти його отим ружжом штрикаєш? Не бачиш хіба: він і так помирає!

Гайдук перевернувся на спину, жалісно скривив поросле брудною бородою обличчя:

— Людоньки добрі, пом’яніть раба Божого Михайла!.. О-ох, не штовхай мене, синку, я й без цього помру!

Вкінець розгублений, конвоїр переклав гвинтівку в ліву руку, а праву, нахилившись, подав Гайдукові, щоб допомогти старому звестись на ноги.

Цієї миті й чекав Гайдук. Ще в суді твердо надумав: утікати! Тихцем витрусив з кишені тютюн, затис у руці і так і йшов, чекаючи слушної хвилини. І коли боєць нахилився над ним, Гайдук сипонув тютюном просто в очі.

Скрикнувши від несподіванки, боєць ухопився руками за очі, а Гайдук, хижим звіром скочивши на ноги, підхопив гвинтівку, клацнув затвором:

— Ану, хто смерті хоче?! Ну!..

Гублячи шапки й хустки, сипонули на всі боки на смерть перелякані доброхоти: стрибали через тини, аж лозиння тріщало, ломилися в хвіртки та ворота, рятуючись від лихої кулі. Гайдук глянув на бійця, що осліпло крутився на місці: «Пристрелити?.. Так ще охорона почує...» — перехопив гвинтівку за дуло, пожбурив у город та й сам майнув через тин — де тільки й сила взялася в старечих ногах.

Тиждень блукав степом, не наважуючись завернути додому. Зацькованим вовком ховався по яругах, кожен шелест, кожен тріскіт примушував схоплюватись, вдивлятися в загадкову, вороже завмерлу пітьму.. В такі хвилини жалкував, що не захопив отієї гвинтівки з собою: все ж було б веселіше, надійніше, а тепер-от що він робитиме з голими руками, коли його застукають депеушники?

Підбирав на стернях почорнілі, вимочені дощами колоски, вилущував зернини, жадібно сипав до рота. На третій ранок підстеріг пастушка, що гнав на пашу худобу, відібрав полотняну торбу, пригрозив, страшно викочуючи очі:

— Скажи кому — під землею знайду, задушу, як щеня!

Пастушкових харчів вистачило ненадовго. А коли голод став нестерпний, Гайдук врешті зважився: глухої листопадової ночі прокрався з городів до своєї хати, оглядаючись, постукав у вікно. Там зашамотіло, в запотілій шибі вималювалася біла пляма обличчя, глухо, як із могили, спитав синів голос:

— Хто?

— Це я, відчини, — прошепотів Гайдук, похололою спиною відчуваючи, як впиваються в нього з пітьми чиїсь насторожені очі.

Син відразу ж упізнав батька, метнувся в сіни, грюкнув засувом, відчиняючи двері.

— Тихше, чорт! — зашипів на нього старий, бо отой стукіт заліза пострілом віддавався йому у вухах. Заскочив до сіней, замкнув двері, аж тоді відчув себе в певній безпеці.

— Всі дома?

— Та всі...

— За мною приходили?

— Були з району... І Ганжа все навідується...

— Завісь вікна. Постій, розбуди спершу матір, хай поможе.

Почекав у сінях, поки завісили вікна, засвітили лампу, і зайшов до хати.

Побачивши чоловіка, Гайдучиха спробувала була вдарити в голос, але чоловік таким розлюченим гусаком зашипів на неї:

— Цить, стара відьмо, комисарів накликати хочеш?! — що вона подавилася криком, тільки жалісливо кривилася та сякалася в пелену, не спускаючи з чоловіка наляканих очей.

— Може, хоч їсти даси?

Стара метнулася до печі, витягла чавун, — по хаті пішов дух умлілого, настояного на жару борщу. Гайдук раптом зігнувся, ухопився за живіт, застогнав: гострі спазми звели йому шлунок, давно не вмиване чоло зросив холодний піт.

Їв жадібно й швидко. Мотав ложкою, як ціпом, доки вимолотив величезну миску борщу, ум’яв майже півхлібини. Аж тоді відвалився від столу, глянув перед собою посоловілими очима.

— Як там кабанчик? — поцікавився, трохи передихнувши та закуривши.

— А що йому скоїться? — здвигнув плечима старший син Петро.

— А те, що ногу міг поламати! — розсердився відразу старий. — Там в дошці дірка була...

— Так ми ж її, тату, залатали! — радо перебив молодший Микола.

Гайдук, що зібрався вже батькувати синів, осікся, почав сердито смоктати цигарку, ховаючи за димом маленькі, але зіркі, як у яструба, очі. Подивився на обох синів, що стояли перед ним, — високі, дужі, плечисті, з хижо вирізьбленими, Гайдукового роду, носами, з твердими губами, стояли, наче врісши в долівку, — спробуй попхни! — і гострою голкою шпигонуло в серце: «Ех, хлопці, хлопці, ростив я вас, думалося: господарями будете!.. А воно, бач, як склалося...» І ще заповзятіше засмоктав здоровенну цигарку, люто докурюючи її та ховаючи очі під густі наколошкані брови.

Потім обличчя його стало суворе й рішуче, він кинув недокурок, розтоптав каблуком, звівся:

— Ну, хлопці, збирайтеся в дорогу.

— Куди ти їх забираєш? —