І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

коли він підбіг до свого жеребця і той заіржав зраділо назустріч, дихнув волого в обличчя, поклав голову йому на плече, здригаючись нервово чутливою шкірою! Як обпекли його смоляні чорні очі непрошені сльози, коли він знову повісив шаблюку, почепив дерев’яну кобуру з маузером!

— Хлопці!.. — сказав Федько, оглядаючись на своїх бойових побратимів, що зберегли йому і коня, і зброю. — Чортячі ви хлопчики! — та й відвернувся, боячись себе зрадити. А хлопці тільки покахикували збентежено в свої величезні кулаки, догадуючись, шо коїться зараз на серці в Світличного.

Відшуміла громадянська війна. Зачохляли гармати, здавали в пакгаузи кулемети й гвинтівки, вкладали в піхви шаблюки. Пороховий дух потроху вивітрювався з недавніх бойовиськ, покинуті шанці швидко осипалися, заростали високими бур’янами, якщо вони були в полі, густими чагарниками, якщо на узліссі. І вже перші мирні дощі полоскали чиїсь білі кості, а в розрубаний череп, в чорніючі могильним смутком очниці весело й густо проростала зелена трава. Іржа роз’їдала обламані багнети, потрощені лафети й гвинтівки, шанцеві лопати й шоломи — все оте військове начиння, що відразу стало не потрібне нікому, хіба що ковалям, які збирали залізо на сокири, коси та рала. І вже поверталися додому бійці, і земля, яку вони донедавна поїли кров’ю — не жаліли ні своєї, ані ворожої, — віднині буде пахнути лише потом і хлібом, і замість горна, що кликав у атаку, відлунюватиме тільки жайворонок, що кличе до праці.

Тільки Федько з усього ескадрону не схотів розлучатися зі зброєю, без якої йому й життя — не життя, і радість — не радість: пішов служити в червону міліцію.

Виловлював безпритульних, ганявся за бандами. І тут лишився неушкоджений, хоч не раз віяла йому просто в очі крижаним своїм крилом смерть.

Якось підстеріг його бандит — прицілився з-за тину прямо межи очі. Клацнув раз — осічка... Клацнув удруге — осічка... Федько не став чекати, доки бандюга клацне і втретє, — стрибонув через тин, повалив, здушив щосили за горло, і, коли підбігли його люди, бандит уже і язика вивалив.

Іншого разу по самій шкірі пройшла гостра фінка безпритульного.

— Що ж ти, вонючка соплива, мені кожанку ріжеш? — допитувався сердито Світличний, смикаючи за чуприну блатного. — Ти її шив, що заходився пороти?

Блатний тільки мотав головою — аж ластовиння торохтіло на його давно не митім обличчі.

Після того як Ляндер ось уже більше півроку безрезультатно ганявся за бандою Гайдука, Гінзбур попросив допомоги з губернії, і там організували особливий загін на чолі зі Світличним. Загін в сорок шаблюк прибув у Хоролівку, а звідти в село, на конях. Федір же, затримавшись, приїхав поїздом.

Зійшов на перон маленької станції, весь у жовтих рипучих ременях, увесь у одязі з чорної шкіри, так, що вже й не розібрати, де починається власна, Федькова, а де кінчається чужа, з маузером у дерев’яній кобурі та шаблюкою, в хромових чоботях, начищених до гарячого блиску, ще й з посрібленими острогами на закаблуках; насунув на самі брови картуз із такого червонющого сукна, що вже й годі знайти червонішого, хоч перерийте всі склади, обійдіть усі крамниці, і — рип-рип туди-сюди вздовж вагонів, дзінь-дзінь нетерпляче острогами: де ж, біс побери, ті, що мають його зустрічати?

Походив, походив, викликаючи шанобливий острах у присутніх, потім роздратовано рушив на привокзальний майдан — шукати підводу.

Там було порожньо й тихо. Прямо перед маленьким вокзальним будинком сліпуче блищала калюжа, галасливі горобці купалися в ній, розбризкуючи коротенькими крилами сонце. Легенький вітерець ворушив шматочки паперу, розкидане сіно, торішнє висохле листя з дерев, що стояли довкола, обкидавшись ніжним блакитним пушком. Майдан одразу переходив у степ, там чорніла рілля, густо зеленіла озимина, а подекуди ще й досі сіріли забур’янені ниви, занедбані, забуті, і від них віяло цвинтарним смутком.

Світличний подивився праворуч — ні живої душі! Глянув наліво: теж наче вимерло. Федір подумав-подумав та й рушив пішки: не могло того бути, щоб його не наздогнала якась попутна підвода.

Добрався до хутора Івасьок вже після обіду. Закурений, запилений, мокрий від поту, він стусонув чоботом хвіртку, мало не зірвавши її з петель, розлюченим півнем ускочив до двору. Назустріч чорною кудлатою кулею викотився Полкан, повискуючи від нестерпного бажання вчепитися в непроханого гостя, — Федько так гаркнув на нього, що бідний пес заорав усіма чотирма, заскавучав і, заховавши поміж ноги хвоста, метнувся під комору. І вже звідти погавкував, перелякано та обережно виглядаючи.

Якась дівчина брала з колодязя воду («Сестра! — подумав спершу Федько, — Ні, не вона, ця росліша»), обернулась на гавкіт та так і завмерла, опустивши руку, — тихеньким водограєм дзюркотіла з перехиленого відра прямо їй на литку вода, але вона не помічала того, прикувавшись наляканими очима до незнайомця, який пер просто на неї.

Не промовивши й слова, Федько узяв з її рук відро («Ой лишенько!» — тільки й вирвалося з уст зовсім уже обмерлої дівчини), поставив на цямрину, перехилив, став жадібно пити, дмухаючи, як загнаний кінь, на прозору поверхню. Потім раптом зірвав картуза, пожбурив к чорту на спориш, розстебнув портупею — шаблюка і маузер тільки загримотіли на землю, шарпнув із себе шкуратянку, потягнув через голову брудну, мокру від поту сорочку, нахилився, граючи до сонця лискучою м’язистою спиною:

— Ану злий!

В дівчини затрусилися руки й ноги, вона й хотіла б утекти, та не могла: якась сила скувала її, прип’яла до землі, відібрала і волю, і мову, тільки від страху ще більше округлилися очі.

— Довго мені ще ждати?

Смикнувшись усім тілом, так наче відриваючись од землі, дівчина взяла відро, почала зливати на спину студену воду нерівномірними струменями. Вода збиралася в двох жолобках, що тягнулися вздовж хребта, стікала на чорну від смаги шию, на смоляну густющу чуприну, а звідти вже дзюркотіла на землю, залишаючи поміж волоссям райдужні краплини. Федько пирхав, ухкав, кректав, ловлячи оті струмені в невеликі долоні, хлюпав ними на обличчя, на груди, на міцний мускулистий живіт. А коли розігнувся, весь мокрий, зарошений, як ранкова землиця, обмитий від пилюки і втоми, то вже зовсім інше, свіже і зовсім не сердите обличчя побачила вражена дівчина: весело блиснули чорні, немов обтерті вологою ганчіркою, очі, з-під молодих вусів засвітили сліпучо-міцні, хоч залізо гризи, зуби:

— Спасибі, кохана!.. Як же тебе зовуть?

В дівчини затремтіли густі пухнасті вії, вона зашарілась, відповіла несміливо й тихо:

— Олеся.

— Олеся? Гарне ім’я.

І вже Світличний, забувши про злість та утому, придивляється щораз пильніше до дівчини, і вже здається Федорові, що він і їхав з губернії, а потім чухрав по дорозі, збиваючи люто пилюку, не для того, щоб розгромити банду Гайдука та разом провідати й сестру, а лише для того, щоб застукати на широкому дворі біля колодязя оцю все ще налякану дівчину, напитися в неї води, обмитись з її щедрих рук, а тепер залицятися, забувши про все на світі. І вже здається Федькові — ба ні, не здається, він у цьому вже переконаний, — що вродливішої дівчини він і не бачив, скільки й носить його неспокійна земля, що оце вона єдина з-поміж тих, що попадалися йому та й лишалися в прожитих роках, як метелики на шпильках. І вже роздумував Федько, чи не час обійняти оцю хутірську красуню,