І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Гасу, мабуть, забагато, так палять! — обізвався глузливо Іван.

— А у нас гості, братику! — поспішила повідомити Олеся.

— Гості?

Аж тепер помітив Оксен, що сестра не в буденному, а в празниковому: темно-синя спідниця розпустилась над чобітками, біла, з тонкого полотна сорочка так і вбирає очі барвінковими узорами, ще й разочок червоного намиста на шиї.

— Чи не свати по тебе приїхали? — спитав він із ласкавою насмішкою сестру.

— А, таке й скажете! — вигукнула Олеся, вдаючи, що вона розгнівалась на брата. — Вас усе свати в голові!.. А я нізащо заміж не вийду!

— Так і не вийдеш? — посміювався у світлі пшеничного кольору вуса Оксен, помагаючи синові зняти плуга з воза. — А все ж — хто приїхав? Чи не отець Віталій?

— Танин брат, он хто приїхав! — випалила Олеся.

— Федір?

В Оксена затремтіли руки, відразу ж зіпсувався настрій.

Федора він не знав, не доводилося, слава Богу, зустрічатися, та наслухався про нього доволі. Досить уже хоч би того, що отець Віталій несхвально, дуже несхвально відгукувався про Таниного брата.

«Погряз у гріхах, вкоротив життя своєму татові — святій оцій людині!.. Злигався з безбожниками, з бандитами, підняв руку на святу нашу церкву... Так, Таню, так — хоч як ти його любиш, але той, хто зрікся Господа Бога, той зрікся і нас! — При цих словах завжди лагідне обличчя отця Віталія аж кам’яніло, ставало суворим та недоступним, а в голосі уже бринів холодний метал: — Сказано-бо: вирвіть плевели з поля мойого!»

І от ця «плевела» сидить зараз у його хаті. Приїхав дармоїд, бандит і волоцюга, сяде тепер йому на шию: об’їдати та обпивати. «Нещасна ж моя годинонько!» — бідкається до себе Оксен і, щоб хоч трохи зірвати злість, кричить на сестру:

— А ти чого зраділа?! Може, заміж за нього збираєшся?!

— За що, братику? — вражено спитала Олеся, і Оксен, одвернувшись, уже тихше додав:

— Допоможи краще Іванові, — та й посунув до хати.

В сінях у ніс йому вдарив терпкий тютюновий дух. «О, вже починається: не встиг улізти, а засмердів усю хату!» — подумав Оксен і відчинив сердито двері.

В кімнаті нікого не було. Тільки горіла під сволоком празникова лампа — дванадцятилінійна — аж обмивала протерте скло ясними водограями полум’я! Оксен ступив був до неї, підняв уже руку, щоб вкрутити гніт, аж тут погляд його упав на блискучу хромову шкуратянку, на червоний міліцейський кашкет, на жовту портупею з шаблюкою й маузером, що висіли поверх його чумарки, — він так і застиг з піднятою рукою.

Не важко було здогадатися, що все оте належало Федорові, — отже, брат його дружини тепер неабияке цабе. Адже навіть на Ляндерові не бачив Оксен такої блискучої шкуратянки, такого червонющого картуза!

Оксен обережно, наче до живої істоти, доторкнувся до чорної лискучої поли, пом’яв поміж пальцями м’яку еластичну шкіру: «Хромова! Скільки б то пар чобіт можна було пошити!» І вже з острахом прочинив двері до кухні, не хазяїном — гостем просунув голову в отвір: можна?

За столом сиділи Федір і Таня. Розчервоніла, з великими сяючими очима, Таня слухала брата, а він сидів на покуті, там, де сідав тільки Оксен, — широкоплечий, дужий, веселий, у чистій Оксеновій сорочці (не побоялася чоловіка — дістала святкову із скрині!), що, незастебнута, відслонювала могутню шию і густе чорне волосся на грудях, і щось оповідав, поблискуючи з-під вусів міцними вовчими зубами.

Таня досадливо обернулася на стукіт клямки, бо вона хотіла подовше залишитися наодинці з братом, і якесь сум’яття відбилося в її очах, коли вона вгледіла чоловіка. І вся вона одразу якось померкла, згорнулася, як квітка, коли на неї дихнули холодом, стулилася, зігнавши легеньку усмішку з губів, й темні тіні звично лягли під очима.

Федько ж сидів за столом, дивлячись прямо на Оксена чорними, як смола, очима, так, наче зважував, чи варт звертати увагу на оцього несподіваного зайду, чи послати його під три чорти, щоб не заважав розмові з сестрою. Швидко глянув на Таню, з її згаслого виду зрозумів, що це Оксен. Аж тоді звівся і, все ще поблискуючи міцними зубами, ступив назустріч господареві.

— Це — мій брат, — пояснила Таня. — А це, Федю, Оксен.

Привіталися: Федір — голосно, як циган на ярмарку, Оксен — тихо та насторожено. Сіли до столу: Федір — знову на покуті. Оксен — трохи збоку, постерегли ніякову тишу. Щоб якось зібратися з думками, Федір дістав коштовний трофейний портсигар: на блакитному полі — голісінька Леда із лебедем, обоє рожеві, наче щойно з яйця, лебідь цілиться дзьобом туди, куди гріх доброму християнинові й глянути, а під нечестивим отим птахом чимось гострим, мабуть, гвіздком, видряпано: «Оце я». Натиснув на перламутрову кнопку — відскочила кришка, сяйнула позолотою, — простягнув до Оксена.

— Закуримо?

Оксен, ошелешений отією рожевою дамою, тільки покрутив головою: не курю!

— Треба курити! — сказав суворо Федько. Дістав цигарку, хвацько затиснув зубами, закурив, пускаючи догори кільця прозорого диму.

Оксен блимав-блимав світлими очима, а про те, що курити в хаті та ще під святими образами — гріх, сказати не наважувався: «Господи, прости мене, грішного, сам знаєш, як доводиться жити при цій владі безбожній!»

Федір покурив, скалячи то праве, то ліве око, так наче приміряючись, із якого боку краще вдарити Оксена, потім вийняв із рота недокурок, примостив на ніготь великого пальця, прицілився — стрельнув бичком прямо в помийницю.

— З поля?

— З поля, — луною відгукнувся Оксен.

— Гарна озимина цього року, — пригадав Федько свою пішу дорогу до хутора. — 3 хлібом будете.

— Дасть Бог, то й будемо, — ухильно відповів Оксен: ще батько учив його не хвалитися тим, шо на полі. А зібрав, змолотив — заховай від людського заздрісного ока подалі і теж не хвалися.

— Чого там Бог! — заперечив богохульно Федько, аж Таня, боячись, щоб між братом та чоловіком не виникла сварка, торкнула його за лікоть. — Продрозкладку відмінили, ввели продподаток, а скоро тільки гроші платити будете — чого ж іще треба?

— Воно так, — погодився Оксен і широко поклав на стіл пошерхлі, з чорними нігтями руки, наче відгороджуючи своє поле. — Воно-то- так... Дай селянинові волю — він хлібом завалить, дівати нікуди буде... А то дуже вже ображала хазяїна влада: роби не роби, старайся не старайся, а толк один — заберуть усе під мітлу, тільки й того, що від голоду не пухли.

— Цього вже не буде, — пообіцяв твердо Федько, наче від нього залежала державна політика.

— Дай Боже, дай Боже! — хитав головою Оксен, а якась думка, видно, все муляла йому, все не давала спокою: примірявся він до неї і так і сяк, врешті не витримав:

— А ви... в гості... чи по службі?

— В гості, в гості! — засміявся Федько. Клацнув портсигаром, поворушив плечима, випинаючи груди. — В гості, дорогий мій зятьок, та не сам: ще сорок гостювальників зі мною! Гайдукову банду ловити будемо. Чули, мабуть, про таку?

Оксен аж подався до Федора, аж вуса затремтіли від несподіваної радості. Таки справді ловити Гайдука? Ну, знацця, тепер уже впіймають,