І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Є сльози, які забуваються. Є сльози, які прощаються. Але оці свої сльози не зможе Таня ані простити, ані забути.

Може, тому найсвітліші порухи його душі здавалися їй підозріло нещирими.

Якось Оксен, у хвилини душевного розм’якшення, сказав:

— Як мені хочеться, щоб Альоша вважав тебе за рідну матір!

В його голосі забриніло таке щире чуття, що воно навіть зворушило Таню. Тим більше що мова йшла про Олексія. Не про Івана, на рік старшого від неї, що не приховував своєї неприязні до мачухи, а про Альошу, який удався, мабуть, у свою матір: був ласкавий та лагідний, як молоденький бичок. Таня хотіла вже була відповісти, що вона сама бажає цього, як Оксен, щось надумавши, весело сказав:

— Знаєш що, давай я його буду лаяти, а ти його потім жалій!

Танина зігріта душа відразу ж ображеним равликом втягнулася у свою мушлю. Так начеб хтось запропонував їй платити за кожен порух любові.

— Не треба! — сказала тоді вона, і Оксен так і не міг зрозуміти, чому ж не треба. Добився лише того, що Таня ще більше замкнулася в собі, ще більше віддалилася від нього.

А потім в її життя прийшла дитина. І хоч Таня не знала, якою вона буде, ким появиться на світ — хлопчиком? дівчинкою? — однак відчувала її всім тілом і була щаслива оцим відчуттям. Щось світле й радісне стукалося в її життя, обіцяло скрасити безрадісні будні, прийти їй на поміч, виповнити її передчасно зів’яле, порожнє серце новим, свіжим і дужим, чуттям. Щось таке рідне, таке дороге, що вже зараз Таня просинається, і засинає із думкою про нього, і часто шукає в нього захисту, а то й порятунку від невтішних думок.

Про все це надумалася Таня, розтривожена нежданим Федьковим приїздом.

А Федько міцно спав, безтурботний, наче дитина, і снилися йому гарячі січі, й француженка, і Олесині напоєні весняною просинню очі. Все це снилося Федькові, тільки не снився Гайдук і майбутня зустріч із ним, бо ніколи, навіть у сні, не загадував він наперед, шо з ним буде, а, махнувши на оте «буде» легковажно рукою, пер собі навмання, і вже не він за долею, а власна доленька втомлено воліклася за ним, проклинаючи ту нещасливу годиноньку, що напоумила її злигатися з оцим шалапутом! І якщо доля його, може, й не виспалася як слід: поскиглювала під лавкою, зализуючи натоптані ноги, то Федько встав уранці, як росичкою вмитий: свіжий, рум’яний, наче й не хилив учора ввечері чарку за чаркою, і все так же переможно в’юнилися молоді вуса над червоною веселою губою.

— А що, сеструню, чи не час уже й снідати! Та й по чарці не завадило б!

Зачувши про чарку, Оксен, що й досі лежав, як з хреста знятий, тільки застогнав, згадуючи сам собі всіх великомучеників святих.

За сніданком Федько згадав про Олексія:

— Що це його досі не видно? Чи не запарубкував у селі?

— Він ще вчора прийшов, — сказала Таня, шо сиділа навпроти, не зводячи любовного погляду з брата — Передав, що сьогодні вранці приїде ординарець з конем.

— А голова?

— Голова сказав, шо як він тобі потрібний, то ти дорогу до нього знайдеш.

Федько різко відставив кухоль — аж хлюпнуло на стіл молоко, звів над переніссям брови:

— Так і сказав?.. Мені?.. Ну, зустрінуся ж я з ним!

— Федю, не треба! — вхопила його за руку Таня — То страшна людина!

— Страшна? — насмішливо перепитав Федько і розправив широкі плечі — От я й подивлюся сьогодні, яка вона страшна!

— Федю, прошу тебе, не зв’язуйся! — вже мало не плаче Таня.

— Ну гаразд, сеструню, гаразд, — пом’якшав Федір, помітивши в сестри на очах сльози. — І чим він, отой голова, так тебе налякав?

Таня не відповіла. Брат одним духом вихилив молоко, витер вуса, звівся, порипуючи ременями:

— Що ж, пора і в дорогу. Он уже й ординарець приїхав, — глянув він у вікно.

— Федю!..

Таня теж підвелася. Стояла перед братом, звівши до нього зблідле від хвилювання обличчя.

— Ну, що, сестричко?

— Бережи себе, Федю! — і до болю знайомим, маминим жестом (де тільки він у неї і взявся!) піднесла свою руку, перехрестила брата раз і вдруге. — Мені буде дуже важко, як з тобою щось станеться.

— Ха-ха! — весело сміється Федько, хоч у самого вже поблискують очі. — Та що зі мною станеться? Я ж заворожений!

— Не жартуй цим, Федю, — строго сказала сестра. Провела брата надвір (Оксен усе ще лежав з мокрим рушником на лобі, Федько тільки забіг до нього попрощатися: адью, дорогенький зятьок!), якось особливо гостро відчуваючи, що її покидає найрідніша в світі людина. Федько ж птахом злетів на чорного, як ніч, жеребця, що задирав злющу голову, витанцьовуючи нетерпляче на місці, махнув Тані рукою:

— Чекай у гості, сестро!

А сам: зирк! зирк! очима довкола — чи не виглядає Олеся? Ну, не хоче вийти, то й біс із нею, подивися ж, кого ти втрачаєш! І здибивши жеребця, погнав його не в широко відчинені ворота, а на височезний, втиканий гострими кілками пліт: напореться — кінець і коневі, і вершникові! Таня тільки ахнула, тільки очі затулила долонею, а Федько, хижо вискаливши зуби, весь підібравшись — острогами, острогами! — і осатанілий жеребець так і махонув через пліт — тільки гострий кіпок війнув крижаним холодком попід ним, і пішов, і пішов, поглинаючи люто дорогу!

Розпашілий, збуджений, убіг до сільради. Якийсь дядько відскочив набік, зіткнувшись із Федором у сінях: «Свят, свят, свят, сохрани і помилуй!»; якась дівчина писнула переляканою мишею, побачивши всю оту амуніцію, що рипіла, бряжчала, видзвонювала на Світличному, а він став посеред великої прокуреної кімнати і, похльоскуючи нагаєм по блискучій халяві, строго спитав:

— Хто з вас голова?

Бо за єдиним столом сиділо аж двоє: один високий, в старенькій заношеній шкуратянці, в полотняній сорочці, що міцно обтягувала шию рясно вишитим коміром, другий же набагато нижчий, вужчий у плечах, з незасмаглим обличчям людини, яка мало буває на свіжому повітрі. Високий звів важку голову з великими рисами обличчя, непривітно сказав:

— Ну, я голова. А що?

— Я — командир загону особливого призначення! — відрекомендувався Світличний. — Чому ви не з’явилися на мій виклик?

— А Радянська влада не зобов’язана на ваші виклики являтися, — спокійно пояснив голова. — Радянська влада сама викликає, коли їй того треба.

Федько аж засмикався від люті, що кипіла в ньому, а голова, все так же спокійно дивлячись на Світличного, казав далі:

— Ти краще, товаришу, от що скажи: чого це ти зупинився гостювати в куркуля та ще й хочеш, щоб я туди йшов на уклін?

— А я тобі звітувати не збираюся! — закричав Федько, вже зовсім не володіючи собою. — Що ти за цяця така, щоб я перед тобою відчитувався?

— Ану давай без оцих різних слів! — тепер уже спалахнув і голова та й звівся з-за столу — А ні — то катай отсюдова, звідки прийшов.

І