І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Ану побийтесь, — сказав він тихо і раптом засміявся, по-дитячому закидаючи голову. — Півні!.. Чистісінькі півні!..

Ганжа відразу опустився на дзиглика, ворушачи збентежено бровами, Федько ж обпалив непрошеного третього поглядом, грубо спитав:

— А ти відкіля взявся?.. Хто ти такий?!

— Я — Гінзбург, — усе так само миролюбно й весело відповів той і звівся назустріч Світличному, простягаючи невелику, як у підлітка, руку. — Гінзбург, секретар повіткому. А простіше, Гриша. Вас же, здається, звуть Федором?

Ні, просто-таки неможливо утриматися перед щирою простодушністю цієї людини! І Світличний, відповідаючи на потиск руки, втихомирено буркає:

— Федір... Світличний... — І відразу, сколихнувши в собі невідстояну образу: — І прошу передати йому, — красномовний кивок у бік голови, — що я не в куркуля гостював, а в рідної сестри!..

— Ну, годі, годі про це, — втихомирював Федора Гінзбург. Усе ще тримаючи його за руку, підвів до столу, змусив сісти на лаву. — Ніж сваритися даремно, давайте поговоримо про справи. — Він ледве помітно гаркавив і час від часу посмикував правою щокою. — От у товариша Василя є нові, цікаві дані про банду Гайдука...

— Які ж це дані? — все ще ігноруючи Ганжу, питає у Гінзбурга Світличний.

— Товаришу Василь, розкажіть.

— Та що тут розказувати, — неохоче почав Ганжа, теж уникаючи поглядом Світличного, — знову Гайдук у нашому повіті об’явився...

— Де? — аж підскочив Федько: так би, здається, й кинувся в погоню!

— Та далеченько звідси, в Пилипівці. Верстов, мабуть, із тридцять звідси. Заскочив серед білого дня, коли й не сподівалися, спалив сільраду, школу, чотирьох активістів повісив...

— Що ж вони гав там ловили! — вигукнув досадливо Світличний.

— Та кажу ж, серед білого дня, коли й не сподівалися! — сердито повторив Ганжа. — Його ж, гада, не чутно було в нас уже місяців зо два, десь аж по той бік Полтави ганялися за ним... А це тут об’явився...

— Давно це було?

— Позавчора. Тих товаришів замучених тільки сьогодні поховали.

— Жалко людей, — сумно озвався Гінзбург, посіпуючи правою щокою, — Ми, товаришу, всім тобі допоможем, аби тільки швидше знешкодити банду... Он товариш Василь пропонує організувати тобі на поміч загін із місцевих активістів...

— Дякую, я вже сам обійдуся, — холодно перебив Світличний.

— Зажди, — застережно наставив долоню Гінзбург, — не гарячкуй. Є в твоєму загоні місцеві?

— Здається, нема.

— От бачиш! А Гайдук, як і більша частина його бандитів, родом із нашого повіту. Із очима зав’язаними кожну стежину знайде... То як ти його ловитимеш, не знаючи, де гайок, а де — переярок?

Федько збентежено промовчав.

— І потім — у нього майже в кожному селі є своя агентура. Ти в них із загоном своїм як на долоні ходитимеш. І буде він з тобою у кота й мишку гратися... Ляндер саме на цьому й обпікся: не захотів опертися на місцевий актив, ганявся за Гайдуком наосліп та й напоровся на засідку... Отак, товаришу...

І хоч як важко це Федькові, а доводиться згодитись.

— Тільки прошу вже, коли сядемо на коней, слухатись беззаперечно, — похмуро сказав він, адресуючись в основному до Ганжі. — Там ніколи буде дискусії розводити — нагаєм буду кресати!

— Оце по-діловому! — знову залився Гінзбург своїм щирим дитячим сміхом так, що й Федько не витримав — показав веселі зуби. Навіть на суворому обличчі Ганжі з’явилася якась подоба усмішки. — Ти чуєш, товаришу Василю, що вам загрожує?

— А ми вже лякані, — відізвався Ганжа і вперше звернувся безпосередньо до Світличного: — Ми, товаришу, теж у громадянську не на печах у просі сиділи — довелося понюхати й нам... А Гайдука треба придушити, поки він ще нікому петлі не накинув... Я вже з певними людьми із навколишніх сіл зв’язався: щоб одразу дали нам знати, як тільки бандити об’являться. Бо щось мені здається, що він до нашої Тарасівки підбирається.

— Може бути, — погодився Федір. Гнів його охолов, він уже спокійніше міг подумати про те, що Гінзбург і Ганжа мають, біс візьми, якусь рацію, коли радять йому використати місцевий актив. І, вже звертаючись до Гінзбурга, з ледь помітною ноткою зверхності: ви, мовляв, не дуже всерйоз сприймайте оце, що я зараз вам скажу:

— А що тепер накажете мені робити?

— Ми не маємо права тобі щось наказувати, — погладив Федькове серце тактовний Гінзбург. — А попросити — попросимо... Дуже добре було б, коли б ти поговорив із нашими людьми, що будуть тобі допомагати... Подивися, яка в них зброя, як добре вміють нею володіти...

— Добре! — розгладив вуса Федько. І вже зовсім весело: — А іще що, товаришу секретар повіткому?

— А ще, — посміхнувся лукаво Гінзбург, — запрошуємо тебе, товаришу, разом з усім загоном на хрестини.

Федькова права рука, що крутила саме вуса, так і застигла:

— Хрестини? Які ще в біса хрестини?

— Наші, червоні хрестини, товаришу, — пояснив Гінзбург, по-змовницькому переглянувшись із Ганжею.

— Так що — мене кумом? — спитав зовсім уже повеселілий Федько, — Ну, коли дасте мені пригожу куму, то згоден: понесу дитину до купелі хоч і за двадцять верстов!

— Куму-то дамо, — обізвався Ганжа... — У нас такі тут кумасі, що як іде — земля під нею горить... А от як нащот дитини, щоб її на руках нести, то цього вже не знаю...

— Така важка?

— Та не так щоб і дуже важка... Якраз по літах... Вісімнадцять років нашій дитині, товаришу!

І знову не витримав Гінзбург — залився втішним сміхом, спостерігаючи розгубленого Світличного. А що дитині було рівно вісімнадцять, то Ганжа ні зменшив, ні додав: мав майбутній хрещеник чотири з половиною пуди ваги, носив обувачку сорок четвертого розміру і звався Максимом. Таке ім’я дав йому піп ще за проклятого царського «прижиму», ім’я, як бачите, непогане, навіть гарне ім’я, і носив би його парубок до самої смерті, коли б не підвела його одна жінка. Так підвела, що спершу, було, хоч у петлю головою.

І сказати б — з якогось куркульського, класово ворожого роду, а то ж своя, бідняцька кісточка, з комнезаможів — і отаке з ним зробити!

Ще коли ота капосна жінка носила дитину під серцем, присватувався до неї та до її чоловіка Максим. Чоловіка вдалося умовити за якийсь тиждень.

— Про мене! — махнув він рукою, радий одчепитися від Максима. — Хрестіть, як собі хочете, аби тільки не ошпарили!

Жінка ж опиралася довше: боялася не стільки Бога, скільки язикатих кумась.

— Та вони ж мене зі світу зживуть! І кісточки всі мої на язиках перетруть!

Врешті, коли доведений до відчаю Максим, якому — кров з носа — треба було вдарити червоними хрестинами по релігійному дурманові, коли Максим пообіцяв багаті подарунки від сільради й чотири сувої полотна особисто від себе, жінка піддалася:

— Ну, хіба що вже, Максиме, для нашої власті!

Нарешті дитина появилася на світ. Весільним дзвоном ударив у Максимове серце крик