Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

Пісок був холодний, здавався чорно-сірим у світлі місячного сяйва, море тихенько дихало. На березі не було ані душі, і я почала плакати від самотності. Що я собою являла, ким була? Я знову почувалася гарною, прищів у мене більше не було, під впливом сонця і моря я стала стрункішою, але попри це той, хто мені подобався, і кому мені хотілося подобатися, не виявляв до мене аніякісінького інтересу. Що мені написано на роду, що для мене уготовила доля? Мені думалося про наш район як про вир, з якого вирватися годі було й намагатися. Потім я почула шурхіт піску, повернулася і побачила Ніно. Він сів поряд зі мною. Йому треба було повернутися за сестрою через годину. Я відчувала його хвилювання, він знічев’я бив п’ятою лівої ноги по піску. Ми не говорили про книги, він несподівано почав говорити про батька.

— Я все життя покладу на те, щоб не бути на нього схожим, — заявив він, немов про якусь місію.

— Він приємна людина.

— Усі так кажуть.

— Ну, то і що?

Він на якусь мить саркастично скривився, від чого його вродливе обличчя стало негарним.

— Як там поживає Меліна?

Я здивовано витріщилася на нього. Я була дуже уважною протягом всіх днів нашого з ним тісного спілкування, щоб випадково не згадати про Меліну, і на тобі!

— Так собі.

— Він був її коханцем. Йому було добре відомо про її вразливу натуру, але він все одно скористався цим лише заради власного самолюбства. Заради самолюбства він готовий завдати шкоди будь-кому і при цьому не почуватиметься винним. Оскільки він впевнений у тому, що ощасливлює собою всіх, то вважає, що йому слід завжди й усе прощати. Ходить щонеділі до церкви на службу. Піклується про дітей. Приділяє увагу моїй матері. Але при цьому зраджує її на кожному кроці. Він — нещирий в усьому, мене від нього верне.

Я не знала, що йому відповісти. У нашому районі могли статися страшні речі, серед батьків та дітей нерідко доходило до рукоприкладства, як між Ріно та Фернандо. Та жорстокість тих ретельно підібраних слів справила на мене дуже негативне враження. Ніно ненавидів батька всіма фібрами своєї душі, ось чому він так часто й багато говорив про братів Карамазових. Та справа була навіть не в цьому. Мене по-справжньому збентежило те, що виходячи з того, що бачили мої очі та чули мої вуха, в Донато Сарраторе не було нічого відразливого, про такого батька будь-який син чи донька могли лише мріяти — Маріза його обожнювала. Більше того, якщо його гріх полягав в умінні любити, я не вбачала в цьому нічого поганого. Навіть моя мати зі злістю не раз повторювала про батька, що він теж не раз стрибав у гречку. Отож ті сповнені зневаги фрази, той різкий тон видалися мені неприпустимими. Я пробурмотіла:

— Вони з Меліною були у полоні пристрасті, як Дідона та Еней. Такі почуття завдають болю, але й викликають співчуття.

— Він клявся перед Богом у вірності моїй матері, — раптом вигукнув Ніно. — Він не поважає ні її, ні Бога.

Ніно схвильовано скочив на ноги, його прекрасні очі сяяли від обурення.

— Навіть ти мене не розумієш, — промовив він і широким кроком пішов геть.

Я кинулася слідом, моє серце несамовито билося в грудях.

— Я тебе розумію, — прошепотіла я і обережно взяла його за руку.

До цього ми ні разу не торкалася одне одного. Від того дотику мене немовби обпекло, і я відразу відсмикнула руку. Ніно нахилився і поцілував мене в губи легким поцілунком.

— Завтра мені їхати, — промовив він.

— Але ж тринадцяте — післязавтра.

Він не відповів. Ми пройшлися по Барано, обговорюючи книги, потім пішли до порту за Марізою. Я все ще відчувала дотик його губ на моїх.

  33

Я проплакала усю ніч у самотності на кухні. Заснула вже на світанку. Прийшла Нелла і почала мені докоряти через те, що Ніно вирішив снідати на терасі, щоб мене не будити. Він вже пішов.

Я швидко одяглася, і вона помітила, що я засмутилася. «Біжи, — дозволила вона мені врешті, — може, ще встигнеш». Я побігла до порту, сподіваючись, що пароплав ще не відчалив, але той вже був далеченько від берега.

Кілька днів я місця собі не знаходила. Під час прибирання кімнат я знайшла блакитну картонну закладку для книг, що належала Ніно, і забрала її собі. Увечері у ліжку я притуляла її собі до рота, цілувала, нюхала, лизала кінчиком язика і плакала. Від свого власного страждання я ще більше розчулювалися і плакала ще дужче.

Потім приїхав Донато Сарраторе, і розпочалися його п’ятнадцять днів відпустки. Він пожалкував, що син вже поїхав, але був задоволений тим, що той подався з друзями до Авелліно, щоб навчатися. «Він — серйозний хлопчина, — сказав мені Сарраторе, — зовсім як ти. Я ним дуже пишаюся, як, напевне, тобою твій батько».

Присутність того врівноваженого та впевненого в собі чоловіка мене заспокоїла. Він висловив бажання познайомитися з новими друзями Марізи, і одного вечора запросив їх на вечерю біля багаття на пляжі. Він сам збирав хмиз для вогню, а потім сидів з нами, молоддю, допізна. Хлопець, з яким зустрічалася Маріза, бриньчав на гітарі, а Донато співав. Голос в нього був чудовий. Уже за північ він сам узявся грати і робив це дуже вправно, згодом почав награвати танцювальні мелодії. Хтось вирішив потанцювати, Маріза — серед перших.

Я дивилася на того чоловіка і думала: у нього з сином не було і краплі схожості. Ніно — високий, з витонченими рисами обличчя, лоб покритий пасмами чорного волосся, рот із спокусливими соковитими губами завжди міцно стиснутий. На відміну від нього, Донато був середнього зросту, з різкими рисами, високими залисинами та невеликим ротом з тонкими, майже непомітними, губами. Ніно завжди поглядає з-під лоба, ніби не помічаючи ні людей, ні речей навколо, і цим відлякує від себе. У Донато погляд відкритий та привітний до всіх та до всього, чим викликає приязність та усмішку. У Ніно всередині є щось таке, що його непокоїть, як у Ліли. Це особливий дар, але водночас і покарання: їх постійно щось турбує, вони ніколи не дозволяють собі забутися, бояться того, що відбувається навколо. А от цей чоловік — ні; здається, його тішить будь-який прояв життя, практично кожна прожита мить дарує йому якесь особливе задоволення.

Із того самого вечора батько Ніно здавався мені надійним засобом не лише проти душевної темряви, у яку мене штовхнув його син, покинувши мене після однісінького, ледве відчутного поцілунку, а й навіть проти тої (я сама здивувалася, усвідомивши це), у яку мене раніше штовхнула Ліла, не відповідаючи на мої листи. Вони з Ніно майже не знайомі, — думала я про себе, — не спілкуються одне з одним, але попри це здаються дуже схожими: не потребують нікого і нічого, самі знають, що добре і що погано. А якщо вони помиляються? Що такого вже страшного в Марчелло Соларі, що такого вже страшного в Донато Сарраторе? Я не розуміла. Я любила і Лілу, і Ніно, я сумувала за ними, за кожним по-різному. Але я була вдячна тому ненависному власному синові батькові, який приділяв увагу мені, усім нам, молоді, дарував нам радість та щастя вечорами на Маронті. Несподівано для себе я почувалася втішеною тим, що