Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

врешті його бідуванням прийшов кінець, тому що завдяки майбутньому родичанню із Соларами він міг спокійно дивитися у майбутнє. Отже, щойно за Марчелло зачинилися двері, вони обоє, ще більше, аніж зазвичай, напосіли на Лілу, щоб дізнатися, що сталося. Наслідок: вперше за увесь цей час Ріно захистив її, закричав, що якщо сестра не хоче собі такого бовдура, як Марчелло, то її святе право відмовити йому, а якщо вони наполягатимуть і далі, то він — саме він, власноруч! — спалить все: дім, майстерню, самого себе і всю родину. Батько з сином почали битися, мати кинулася поміж ними, розбудили всіх сусідів. І не лише це. Ріно у нервовому припадку впав на ліжко, враз заснув, а через годину в нього знову стався черговий напад сомнамбулізму. Його знайшли у кухні, де він запалював сірники один за одним і підносив їх до газової конфорки, мовби перевіряючи на наявність витоку газу. Нунція перелякалася, розбудила Лілу, кажучи їй: «Ріно і справді хоче нас всіх підпалити!» Ліла побігла подивитися і заспокоїла матір: Ріно спав і уві сні, на відміну від того, як казав раніше, просто перевіряв, чи не було витоків газу. Вона відвела його до ліжка і вклала спати.

— У мене більше сил немає, — сказала Ліла наприкінці, — ти навіть не уявляєш, що мені доводиться переживати! Як мені вибратися з цього лиха?

Вона притиснулася до мене, ніби шукаючи підтримки та енергії.

— У тебе все добре, — промовила вона, — все в тебе до ладу. Ти повинна мені допомогти.

Я відповіла їй, що вона може покластися на мене в усьому; вона, здалося, відчула полегшення, стиснула мені руку і шепнула:

— Поглянь!

Я помітила вдалині якусь червону пляму, що виблискувала на сонці.

— Що то?

— Ти що, не бачиш?

Я погано бачила.

— То нова машина, яку купив собі Стефано.

Машина стояла перед ковбасною лавкою, яку розширили; тепер в ній було вже двоє дверей, а всередині — повно народу. Покупці, чекаючи у черзі, поки їх будуть обслуговувати, захоплено поглядали на той доказ достатку та престижу; в нашому районі ще ніколи не бачили такої автівки: вона виблискувала новим металом та склом, а верх — відкидався. Машина для заможних синьйорів, не те що «міллеченто» у Солар!

Я ходила навколо машини, роздивляючись її краще, а Ліла стояла у тіні і спостерігала за дорогою, ніби чекаючи, що з хвилини на хвилину станеться щось несподіване. На порозі лавки з’явився Стефано у засаленому халаті; його дещо завелика голова з високим лобом справляли враження непропорційності тіла, але не надавали неприємного вигляду. Він привітно махнув мені через дорогу і сказав:

— Яка ти гарна, схожа на актрису!

Він теж був у гарній формі: засмаг, як і я. Можливо, ми з ним були єдиними на увесь район, хто мав свіжий і здоровий вигляд. Я промовила:

— Поглянь-но, який ти чорний!

— Я їздив відпочивати на тиждень.

— Куди?

— На Іскію.

— Я теж була на Іскії!

— Я знаю, Ліна мені казала. Я тебе шукав, але так і не зустрів.

Я вказала рукою на машину.

— Гарна!

Стефано надав своєму обличчю виразу стриманої згоди. Сказав весело, кинувши погляд на Лілу:

— Я купив її для твоєї подруги, але вона мені не вірить.

Я подивилася на Лілу; вона стояла в тіні, серйозна, з напруженим виглядом. Стефано звернувся до неї дещо іронічним тоном:

— Тепер, коли Ленучча повернулася, що робитимеш?

Ліла відповіла неохоче, ніби вся ця справа їй не подобалася:

— Поїхали. Але не забувай, про що ми домовилися: ти запросив її, а я просто склала вам компанію.

Він усміхнувся і повернувся до крамниці.

— Що відбувається? — збентежено запитала я в неї.

— Не знаю, — відповіла вона, маючи на увазі, що ще сама не второпала, у яку халепу вскочила цього разу. Вигляд у неї був такий, ніби вона виконувала в умі якісь складні розрахунки, але без притаманного їй зазвичай у таких випадках зухвалого виразу, ніби проводила якийсь дослід, але не була впевненою у результаті.

— Усе почалося з появи цієї машини.

Стефано, спочатку жартуючи, а згодом — усе серйозніше, повторював їй, що купив ту автівку для неї, щоб мати нагоду хоча б раз відчинити дверцята і запросити її всередину.

— Для цієї машини годишся тільки ти, — казав він.

І з того часу, як йому пригнали машину наприкінці липня, він постійно запрошував її — не вимогливо, а ввічливо — покататися: спочатку з ним та з Альфонсо, потім — з ним та Пінуччою, і врешті — з ним та його матір’ю. Але вона завжди відмовлялася. Нарешті сказала: «Сяду, коли повернеться Ленучча з Іскії». І ось тепер я приїхала, і те, що повинно було статися, мало статися.

— А про Марчелло він знає?

— Звичайно, знає!

— І що?

— Усе одно наполягає.

— Я боюся, Ліло.

— Пам’ятаєш, скільки ми з тобою зробили всього, чого боялися? Я навмисне чекала на тебе.

Повернувся Стефано, вже без халата, у білій сорочці, темних штанях, з чорним волоссям, засмаглий до чорноти, із сяючими від радості очима. Відчинив дверцята, сів за кермо, відкрив дах. Я хотіла було прослизнути на заднє сидіння, але Ліла мене зупинила і сама сіла ззаду. Я збентежено всілася поряд із Стефано, і він відразу рушив у напрямку новобудов.

В автівці спека відчувалася менше. Мені було добре від швидкої їзди та впевнених, вільних рухів Карраччі. Склалося враження, що Ліла пояснила мені все, не сказавши нічого. То правда, що була ця чудова, нова, полум’яно-червона спортивна автівка, куплена тільки для того, щоб її покатати. І правда, що був цей парубок, який, незважаючи на те що знав про закоханість Марчелло Солари, порушував заведені у нас правила чоловічої поведінки без якогось видимого остраху. І була ще я, втягнута без попередження у цю справу, щоб своєю присутністю приховати таємну домовленість між цими двома, чи, можливо, навіть дружбу? Але вочевидь за тим катанням на машині ховалося щось дуже важливе, та Ліла не зуміла або не схотіла натякнути мені, що саме. Що вона мала на думці? Вона не могла не знати, що так викликала землетрус, набагато могутніший, аніж тоді, коли кидалася у школярів вимазаними у чорнило паперовими кульками. Та можливо, у неї і не було якогось конкретного задуму. Ліла була такою: руйнувала рівновагу, щоб побачити, як інакше вона може встановитися. І от тобі маєш: ми мчимо в машині, волосся розлітається на вітрі, Стефано керує машиною із задоволеною впевненістю, а я сиджу поряд з ним, ніби його дівчина. Я згадала, як він на мене дивився, як сказав, що я схожа на актрису. Подумала, чи не зможу я сподобатися йому більше, аніж йому подобається моя подруга. Подумала з острахом про те, що Марчелло Солара може його застрелити. І тоді його сильне, зграбне тіло втратить власну цілісність, як та мідна каструля, про яку мені писала Ліла.

Те, що ми їхали саме до новобудов, давало змогу не проїжджати повз бар «Солара».

— Мене не обходить, побачить нас Марчелло чи ні, — спокійно сказав Стефано, — але якщо тебе це обходить — зробимо, як ти хочеш.

Ми в’їхали до тунелю, у напрямку узбережжя. То була та дорога, якою ми ішли з Лілою багато років тому, коли