Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

Я знову читала, написала останнього листа Лілі, в якому говорила, що через те, що вона мені ні разу не відповіла, я їй теж більше не писатиму. Замість неї я здружилася із родиною Сарраторе, почувалася майже сестрою Марізи, Пінучо та маленького Чиро, який мене дуже полюбив і зі мною — тільки зі мною — не капризував, а залюбки грався або шукав мушлі на березі. Неприязне ставлення до мене з боку Лідії врешті перейшло у симпатію та прихильність, і вона тільки те й робила, що розхвалювала мене за акуратність в усьому: накриванні на стіл, прибиранні кімнат, митті посуду, доглядом за дітьми, читанні та навчанні. Одного ранку вона дала мені приміряти свій купальник, який їй був дещо замалий, і враховуючи те, що Нелла і Сарраторе, якого покликали, щоб він висловив свою думку, захоплено обсипали мене компліментами, вона мені його подарувала. Іноді здавалося, що вона ставилася до мене прихильніше, ніж до Марізи. Казала: «Вона ледачкувата, самозакохана, я погано її виховала. Не хоче вчитися. А от ти робиш усе дуже розважливо».

— Геть як Ніно, — додала вона якось, — тільки ти — завжди весела та привітна, а він — нервовий і роздратований.

Почувши ту критику на адресу сина, Донато відразу кинувся його захищати:

— Це золотий хлопець, — заявив він і запитально поглянув на мене, шукаючи підтримки, на що я охоче і переконливо кивнула.

Після тривалого купання у морі Донато влягався поряд на сонці і читав газету «Рим» — більше він нічого не читав. Мене здивувало, що той, хто сам пише вірші і навіть випустив збірку поезій, ні разу не розгорнув жодної книжки. Він не привіз їх із собою і не цікавився тими, що читала я. Інколи він зачитував мені окремі абзаци якоїсь статті — слова та вислови, які б дуже розсердили Пасквале і, напевне, вчительку Ґальяні теж. Та я мовчала, мені не хотілося сперечатися з таким чудовим чоловіком і тим самим зіпсувати те приємне враження, яке я на нього справила. Одного разу він прочитав мені одну статтю повністю, від початку і до кінця, і через кожну пару рядків поглядав з усмішкою на Лідію, а та відповідала йому таким самим змовницьким поглядом. Врешті він запитав у мене:

— Тобі сподобалося?

То була стаття про переваги подорожі сільськими просторами потягом порівняно з тим, як доводилося подорожувати раніше, кіньми чи пішки. Вона була написана у піднесеному стилі, і Сарраторе читав її з великим натхненням.

— Так, дуже, — відповіла я.

— Поглянь-но, хто її написав! Читай, ось тут!

Він простягнув мені газету, просто до моїх очей. Я прочитала схвильовано:

— Донато Сарраторе.

Лідія розсміялася, і він теж. Вони залишили мене на пляжі наглядати за Чиро, а самі подалися купатися у морі, як завжди, тісно притиснувшись одне до одного та тихенько перемовляючись між собою. Я поглядала на них і думала: бідна Меліна! Але без ворожнечі щодо Сарраторе. Можливо, Ніно мав рацію, і між ними двома справді щось було; можливо, Сарраторе справді зрадив Лідію, ще раніше. Тепер, коли я достатньо добре знала його особисто, я не могла вважати його винним. Навіть його дружина, здається, не вважала його винним, попри те що у свій час змусила його переїхати з нашого району. Щодо Меліни, її я теж розуміла. Вона переживала радість кохання до цього чоловіка, геть не пересічного — провідника залізниці, але також поета, журналіста, — і її слабкий характер не витримав повернення до грубої реальності життя без нього. Ці думки мені подобалися. Мене тішило все у ті дні: моє кохання до Ніно, мій сум, прихильне ставлення людей навколо, можливість читати, думати, міркувати на самоті.

  34

Наприкінці серпня, коли той чудовий період наближався до кінця, раптом в один і той самий день сталися дві незвичайні події. То було 25 числа, я це точно пам’ятаю, бо то був день мого народження. Я прокинулася, приготувала сніданок для всіх і сказала за столом: «Сьогодні мені виповнилося п’ятнадцять років». І вже в ту мить, коли я це казала, я згадала, що Лілі п’ятнадцять виповнилося 11-го, але я, захоплена власними думками та переживаннями, про це забула. Хоча традиційно тоді святкували лише іменини, — дні народження вважалися не такими важливими — родина Сарраторе разом з Неллою настояли на тому, щоб влаштувати увечері невеличке свято. Я зраділа. Вони пішли готуватися до походу на пляж, я стала прибирати зі столу, і тут з’явився листоноша.

Я виглянула з вікна, листоноша сказав, що прийшов лист для Ґреко. Схвильована, я негайно вибігла із будинку. Я не припускала навіть думки, що мої батьки могли мені щось написати. Від кого був той лист: від Ліли, від Ніно? Від Ліли. Я відкрила конверт. Дістала з нього п’ять дрібно списаних аркушів, швидко пробігла їх очима, але не зрозуміла майже нічого з прочитаного. Зараз це може здатися неймовірним, але саме так і було: ще до того, як мене вразив зміст листа, я в ньому почула голос Ліли. І не тільки це. Уже з перших рядків я пригадала «Блакитну фею» — єдиний твір Ліли, який мені випало читати, окрім незначних домашніх завдань початкової школи, і я зрозуміла, чим він тоді мені так сподобався. «Блакитну фею» відрізняла та ж сама особливість, яка вразила мене і зараз: Ліла вміла розмовляти шляхом письма. На відміну від мене, на відміну від Сарраторе з його статтями та віршами, на відміну від багатьох письменників, твори яких я прочитала і читала, вона не лише висловлювалася добре виваженими фразами, без помилок, хоча і покинула навчання. Головне — написане нею не мало ані краплі штучності, у ньому не відчувалося надуманості письмової мови. Я читала і одночасно з цим бачила, чула її. Лілин голос, захований у листі, огорнув мене, захопив ще більше, аніж тоді, коли ми з нею розмовляли віч-на-віч. Він був очищений від незмістовних вставок усної мови, від гамору та незв’язності висловлень. У ньому був такий довершений, живий порядок, який, на мою думку, міг би характеризувати викладені на папері думки, що народилися у голові Зевса, а не якихось там Ґреко чи Черулло. Мені стало соромно за ті дитячі листі, що я їй писала, за надмірно емоційні тони, легковажні фрази, вдавану веселість, надуманий біль. Хтозна, що там Ліла могла про мене подумати! Я відчула зневагу та неприязнь до викладача Ґераче, який подарував мені хибні надії, поставивши мені «дев’ятку» з італійської. Перш за все той лист змусив мене відчути себе, у п’ятнадцять років, у день мого народження, справжньою брехухою. Викладачі у школі помилялися щодо мене, і доказ цього був тут, переді мною, — у листі Ліли.

Згодом, через деякий час, я була вже в змозі зрозуміти краще зміст. Ліла вітала мене з днем народження. Раніше вона мені не писала, тому що тішилася думкою, що я відпочиваю на морі, насолоджуюся спілкуванням із родиною Сарраторе, кохаю Ніно, що мені так подобається Іскія, пляж Маронті, і не хотіла псувати мені відпочинок поганими новинами. Але тепер відчувала нагальну потребу порушити мовчання. Відразу після мого від’їзду Марчелло Солара, за згоди Фернандо, почав приходити до них на вечерю щовечора. Приходив у пів на дев’яту і йшов точно о пів на одинадцяту. Він завжди приносив щось із собою: тістечка,