Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте
Через усі ті страхи, що на мене нагнала мати, а також через моє неприйняття власного тіла я зазвичай сиділа на терасі одягнена і щодня писала Лілі по листу, сповненому запитань, дотепних міркувань, захоплених описів острова. Та якось уранці Нелла почала наді мною насміхатися: «Чому це ти так одягнена? Іди надінь купальник!» Коли я його одягла, вона не стрималася і розсміялася: той купальник, сказала вона, для старих. Вона швиденько пошила мені новий, що, на її думку, мав сучасніший вигляд: насиченого синього кольору, дуже відкритий в грудях і вузенький на сідницях. Я спробувала його одягнути, їй сподобалося, і вона заявила, що годі мені сидіти на терасі, час іти купатися в морі.
Наступного дня, у полоні тисячі сумнівів, страхів та зацікавленості, з рушником та книгою в руці я вирушила у напрямку пляжу Маронті. Той шлях видався мені неймовірно довгим, я не зустріла нікого, хто б сходив доверху чи спускався стежиною. Пляж був безмежний і геть безлюдний; зернистий пісок хрумтів у мене під ногами за кожним кроком. У повітрі відчувався насичений запах моря, чувся глухий, монотонний шум прибою.
Я довго стояла і дивилася на безмежжя води, що протяглося переді мною. Потім сіла на рушник, не знаючи, що робити далі. Врешті підвелася і намочила ноги. Як можна було до цього часу жити у такому місті, як Неаполь, і ні разу за своє життя не скупатися в морі? Та бач, виявляється, що можна. Я потихеньку заходила глибше, щоб вода дійшла мені спочатку до литок, а потім — до стегон. Тут я ступила ногою у ямку і занурилася у воду з головою. Я перелякано замахала руками, наковталася води, повернулася на поверхню, до повітря. Я помітила, що несвідомо рухаю руками і ногами, що дає мені змогу триматися на плаву. Отже, я вміла таки плавати. Моя мати справді возила мене на море малою, і я справді тоді навчилася плавати, поки вона лікувала собі хвору ногу пісочними ваннами. Вона раптом ніби постала у мене перед очима: молода, гарна, у білій квітчастій сукні, здорова нога до коліна прикрита сукнею, а хвора — покрита гарячим піском.
Морська вода і сонце швидко змили з мого обличчя будь-які сліди запалень та прищів. Я обпеклася на сонці, засмагла. Очікувані листи від Ліли, якими ми домовилися обмінюватися під час прощання, не надходили. Я практикувалася у розмовній англійській з гостями Нелли. Ті з розумінням поставилися до мого бажання вчитися, а тому охоче зі мною розмовляли; я значно просунулася вперед. Нелла, завжди весела та привітна, мене заохочувала, і я почала виступати в ролі перекладача. Вона ніколи не минала нагоди похвалити мене. Нелла постійно накладала мені повні тарілки, куховарила вона дуже добре. Увесь час повторювала, що коли я до неї приїхала, вигляд у мене був не дуже, а тепер — завдяки її піклуванню — я стала дуже вродливою.
Взагалі останні десять днів липня подарували мені чудове самопочуття, якого в мені раніше ніколи не було. Я переживала радість, яку за життя мені довелося ще переживати не раз: радість новизни. Мені все подобалося: рано прокидатися, готувати сніданок, прибирати зі столу, гуляти по Барано, підніматися і спускатися крутою стежиною, що вела до Маронті, читати, загоряючи на сонці, плавати у морі і знову повертатися до читання. Я не сумувала ні за батьком, ні за братами та сестрою, ні за матір’ю, ні за нашим районом, ні за сквером. Сумувала тільки за Лілою, але вона чомусь не відповідала на мої листи. Я хвилювалася, що з нею щось станеться за моєї відсутності — добре чи погане. То був старий страх, страх, який у мене так і не минув: якщо мене не буде під час якихось подій у її житті, це призведе до втрати насиченості та важливості мого власного. Її мовчання та відсутність листів лише посилювали мою занепокоєність. Як я не старалася барвистими фарбами описати свої дні на Іскії, потік моїх слів та її мовчання доводили, що моє життя було прекрасним, але таким безтурботним, що давало мені час писати їй щодня, а от її — бридким, але сповненим подій.
Наприкінці липня Нелла повідомила мені, що замість англійців першого серпня приїде якась сім’я із Неаполя. Вони вже друге літо приїжджали. Поважні люди, виховані та заможні; особливо чоловік — справжній джентльмен, обсипав її компліментами. А ще — старший син, дуже гарний хлопець: високий, худорлявий, але сильний, цього року йому мало виповнитися сімнадцять. «Прийшов кінець твоїй самотності», — сказала вона, і я засоромилася. Мене збентежив приїзд цього хлопця, я хвилювалася, що ми не зможемо потоваришувати, що я йому не сподобаюся.
Коли поїхали англійці, залишивши мені кілька книжок для читання і свою адресу на випадок, якщо я колись буду в Англії і захочу їх провідати, Нелла попросила мене допомогли їй ретельно прибрати в усіх кімнатах, змінити білизну й перестелити ліжка. Я охоче займалася прибиранням, а коли вже домивала підлогу, вона крикнула мені з кухні:
— Яка ти розумниця! Навіть англійською вмієш читати! Тобі що, не вистачає тих книг, що ти привезла із собою?
І так продовжувала голосно розхвалювати мене з іншої кімнати: яка я дисциплінована, яка старанна, як багато читаю і вдень, і ввечері. Коли я зайшла в кухню, то застала її з якоюсь книгою в руках. Нелла сказала, що книжку їй подарував той синьйор, який мав приїхати завтра, він сам її написав. Вона тримала її на тумбочці біля ліжка і щовечора читала по одному віршу, спочатку про себе, а потім вголос. Вона їх усі вже майже напам’ять вивчила.
— Поглянь, що він мені тут написав, — промовила Нелла і протягнула мені книжку.
То була «Докази спокою» Донато Сарраторе. У присвяті було сказано: «Неллі, солоденькій, мов цукор, та її смаколикам».
31
Я відразу написала лист Лілі: сторінка за сторінкою, сповнені хвилювання, радості, нетерпіння та очікування тієї миті, коли я врешті побачу Ніно Сарраторе, ми гулятимемо з ним по пляжу Маронті, купатимемося в морі, милуватимемося місяцем та зорями, спатимемо в одному домі. Я постійно згадувала ті хвилини, коли він, тримаючи за руку брата, освідчився мені у коханні. Це ж скільки часу вже минуло, майже вічність! Тоді ми були ще дітьми; тепер я почувалася дорослою, майже старою.
Наступного дня я пішла на автостанцію, щоб зустріти гостей і допомогти їм з валізами. Я дуже хвилювалася і майже всю ніч не спала. Прибув автобус, вийшли пасажири. Я впізнала Донато Сарраторе, впізнала Лідію, дружину, впізнала Марізу, хоча вона й дуже змінилася, впізнала Клелію, яка завжди сором’язливо трималася осторонь, впізнала маленького Піно, що тепер став серйозним хлопцем, а я пам’ятала його вередуватим малюком, який доводив до нестями матір. Коли я бачила родину Сарраторе востаннє під градом речей, які кидала в них з вікна Меліна, він був ще у колисці. Але Ніно не було.
Маріза радісно кинулася
