Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

— У мене там інші веселощі.

Коли вона, Кармела та Ада вже дійшли до своїх домівок, і ми з Лілою залишилися удвох, я сказала:

— Бачила: багаті синьйори, а поводяться гірше за нас!

Вона не відповіла. Тоді я додала обережно:

— Солари хоч і ті ще бидла, але, на щастя, вчасно з’явилися. Якби не вони, то ті, з вулиці дей Мілле, могли вбити Ріно й Пасквале.

Вона енергійно захитала головою. Була бліда, з глибокими синіми колами під очима. Ліла зі мною не погодилася, але не пояснила, чому.

  27

Мене перевели до наступного класу з усіма «дев’ятками» і навіть призначили якусь особливу премію, що називалася «стипендія». Із сорока осіб, що почали навчання у гім­назії, лишилися тридцять дві. Джино залишили на другий рік, Альфонсо призначили перескладання на вересень із трьох предметів. За порадою батька (мати була проти, бо їй не подобалося, що вчителька пхає носа у справи її родини і дозволяє собі вирішувати долю її дітей замість неї) я пішла до вчительки Олів’єро з традиційними двома пакунками — один із цукром, а другий — з кавою, щоб подякувати їй за допомогу.

Олів’єро почувалася не дуже добре, у неї боліло горло, але вона мене дуже хвалила і тішилася тим, що я старалася. Вона сказала, що я занадто бліда, і вирішила зателефонувати своїй двоюрідній сестрі, яка жила на Іскії, щоб та прийняла мене погостювати влітку. Я подякувала їй, але матері про ту можливість відпочинку на Іскії не сказала нічого. Я наперед знала, що вона нізащо мені б не дозволила. Я — на Іскію? Я — сама на пароплаві у морській подорожі? Я — на пляжі, купаюся у морі в купальнику?

Я навіть Лілі про це нічого не сказала. За останні кілька місяців вона втратила навіть мрію про взуттєву фабрику, і мені зовсім не хотілося вихвалятися перед нею своїми шкільними успіхами, стипендією та можливими канікулами на Іскії. На перший погляд, ситуація дещо покращилася: Марчелло Солара дав їй спокій і більше не бігав за нею. Але після бійки на площі дей Мартірі сталася одна подія, яка її здивувала. Марчелло прийшов до чоботарської майстерні Фернандо, збентеживши старого такою честю, і запитав, як почувається Ріно. Оскільки Ріно не розповів батькові правди про те, що сталося (щоб пояснити синці на обличчі та на тілі, він сказав, що впав з мопеда свого друга), тому швидко вивів Марчелло з майстерні на вулицю, щоб той, бува, не бовкнув зайвого. Вони пройшлися вулицею. Ріно нехотя подякував Соларі за допомогу та за виявлений інтерес до його здоров’я. Через пару хвилин вони розпрощалися. Коли Ріно повернувся до майстерні, батько сказав йому:

— Нарешті ти вирішив зробити щось путнє.

— Що саме?

— Дружити з Марчелло Соларою.

— Немає між нами ніякої дружби, тату!

— Ну, тоді ти як бовдуром був, так бовдуром і залишишся.

Фернандо хотів цим сказати, що Солара щось задумав і синові слід було скористатися нагодою. І мав рацію. Марчелло повернувся через кілька днів з парою черевиків свого діда, які треба було відремонтувати. Пізніше запросив Ріно разом покататися на машині, потім йому спало на думку навчити його кермувати, а потім переконав його у необхідності вивчитися на права, запропонувавши для практикування свою «міллеченто». Можливо, про дружбу мова і не йшла, але Солара явно взяв Ріно під свою опіку.

Ліла не була свідком тих зустрічей в чоботарській майстерні, оскільки більше не потикала туди носа, але чула про них, і, на відміну від батька, відчувала тривогу, що наростала з кожним днем. Спершу, пам’ятаючи битву феєрверків, вона думала: та ні, Ріно занадто ненавидить Солар, щоб так легко купитися. Та з часом мала визнати, що увага Марчелло впливає на її старшого брата навіть більше, аніж на батьків. Вона вже добре знала вади та слабини брата, але все одно дратувалася через те, як швидко і легко вдалося Соларі задурити йому голову.

— А що в цьому поганого? — якось запитала я у неї.

— Вони небезпечні.

— Та тут усі небезпечні.

— Ти бачила, що дістав Мікеле з машини тоді, на площі дей Мартірі?

— Ні.

— Металевий ломик.

— Так а інші теж були із ціпками!

— Ти не розумієш, Ленý. Той ломик на кінці був гостро заточений! За необхідності його запросто можна було загнати у груди чи в живіт!

— Ну, ти теж погрожувала Марчелло ножем!

Тут вона втратила терпіння, сказала, що я все одно нічого не розумію. Можливо, так воно і було. Брат був її, не мій. Я могла просто розмірковувати про ситуацію, тоді як у неї було конкретне завдання: витягти брата з-під того згубного впливу. Та варто було їй лише спробувати сказати щось проти Солар, як Ріно затикав їй рота, погрожував, а інколи навіть бив. Тож ті стосунки так чи інакше продовжувалися, аж поки одного вечора, наприкінці червня, — я якраз була вдома у Ліли, допомагала їй складати сухі простирадла чи ще щось, не пам’ятаю, — відчинилися вхідні двері, і зайшов Ріно у супроводі Марчелло.

Хлопець запросив Солару до себе на вечерю. Фернандо, який недавно повернувся з роботи дуже втомлений, спочатку розсердився, але потім прийняв це за честь і поводився гостинно. Нунція — і казати нічого: розхвилювалася, подякувала за три пляшки доброго вина, що приніс із собою Марчелло, вивела до кухні менших дітей, щоб не заважали.

Мене та Лілу залучили до приготування вечері.

— Зараз додам отруту для мишей, — бурчала Ліла, що куховарила біля плити, і ми разом сміялися, а Нунція нас вгамовувала.

— Це він прийшов, щоб з тобою одружитися, — жартувала я, — проситиме у батька твоєї руки.

— Хай навіть і не мріє!

— Чому це? — схвильовано питала в неї Нунція, — якщо він попросить, ти що, відмовиш?

— Я йому вже відмовила!

— Справді?

— Так.

— Це правда, Ленý?

— Авжеж, правда, — підтвердила я.

— Гляди, не кажи батькові, а то він тебе вб’є!

За вечерею говорив лише Марчелло. Було ясно, що він напросився в гості, а Ріно не зміг йому відмовити, отож за столом він майже увесь час мовчав або сміявся без причини. Солара розмовляв переважно з Фернандо, але не забував доливати вина Нунції, Лілі і мені. Говорив хазяїнові дому, як його всі поважали у районі за працьовитість і майстерність чоботаря. Запевняв, що його батько завжди добре відгукувався про його здібності. Казав, що Ріно щиро та безмежно захоплений його знаннями та вміннями з виробництва взуття.

Фернандо, ще й під дією вина, розчулився. Пробурмотів щось похвальне на адресу Сільвіо Солари, навіть про Ріно сказав, що той дуже роботящий і з нього вийде добрий майстер. Тут Марчелло підтримав розмову, сказавши, що слід розширяти власну діяльність. Сказав, що його дід починав у напівпідвалі, потім його батько розширився, і ось тепер бар-кондитерська «Солара» добре відомий усім, з усього Неаполя приїжджають туди, щоб випити кави чи пообідати.

— Куди там — з усього Неаполя! — вигукнула Ліла, і батько поглянув на неї погрозливо.

Марчелло скромно усміхнувся і визнав:

— Ну, може, я й дещо перебільшив, але я хотів лише сказати, що гроші мають бути в обороті. Можна розпочати у підвалі, а потім з покоління в покоління продовжувати справу і піти дуже