Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

Знову розпочалася школа, мене затягнуло у вир неймовірно напруженого ритму, нав’язуваного викладачами. Багато хто з моїх однокласників почав здаватися, учнів у класі поменшало. У Джино назбиралася купа незадовільних оцінок, і він попросив мене про допомогу. Я спробувала було допомагати йому, але виявилося, що він просто хотів у мене списувати домашні завдання. Я не заперечувала, але бажання до навчання в нього не було; навіть коли він списував, то робив це як-небудь, не намагаючись зрозуміти. Альфонсо теж, незважаючи на його дисциплінованість, було важко. Одного дня він розплакався під час опитування з грецької мови, що для хлопця вважалося дуже принизливим. Було видно, що він радше б помер, аніж проронив хоч одну сльозинку перед класом, але не стримався. Ми всі притихли, збентежені, лише Джино — може, через напруження, а може, від задоволення, що і його товаришеві по парті непереливки, — розсміявся. Після уроків, на виході зі школи, я заявила йому, що не хочу більше з ним зустрічатися через той смішок. Він аж підскочив занепокоєно: «Тобі подобається Альфонсо?» Я пояснила, що мені просто більше не подобався він. Він пробубонів, що ми тільки-но почали зустрічатися, так не роблять. Як для закоханих ми не надто просунулися вперед: цілувалися одного разу, але без язика, він спробував доторкнутися до моїх грудей, але я розсердилася і відштовхнула його. Він просив мене дати йому ще часу, але я була непорушна у своєму рішенні. Я знала, що не буду перейматися через те, що ходитиму до школи та зі школи без його компанії.

Минуло всього кілька днів після мого розриву з Джино, як Ліла зізналася мені, що їй двічі освідчилися у коханні, майже одночасно, — вперше у її житті. Одного ранку її нагнав Пасквале, коли вона йшла до крамниці. Він був стомлений від важкої роботи, але мав дуже збуджений вигляд. Він сказав, що хвилювався, бо більше не бачив її у чоботарській лавці і подумав було, що вона захворіла. Але тепер, коли побачив, що з нею все добре, почувався щасливим. Та в той час, як він це говорив, на його обличчі не було ніяких ознак щастя. Він раптом замовк, ніби поперхнувся, а щоб прочистити горло, майже викрикнув, що її кохає. Так кохає, що готовий, якщо вона погодиться, прийти поговорити з її братом, з її батьками, з усіма, — відразу! — щоб офіційно заручитися. Вона не знайшла, що сказати, і спершу подумала, що він жартує. Правда була в тому, що я їй тисячу разів казала, що Пасквале поглядав на неї, але вона мені ніколи не вірила. І от тобі маєш: Пасквале одного гарного весняного дня майже зі сльозами на очах говорить їй, що його життя втратить будь-який сенс, якщо вона йому відмовить. Як же важко розплутувати сердечні справи! Ліла дуже делікатно, щоб не образити його, зуміла знайти потрібні слова, щоб відмовити. Вона сказала, що теж його любить, але не так, як люблять коханого. Сказала, що вона завжди буде йому вдячною за все, що він їй пояснив та розповів: про фашизм, про супротив, про монархію, республіку, чорний ринок, командувача Лауро, соціалістів, Християнсько-демократичну партію, комуністів. Але заручитися — ні, вона ні з ким не збирається заручатися. І закінчила такими словами: «Я всіх вас — тебе, Антоніо, Енцо — люблю, як Ріно». На що Пасквале пробурмотів: «Але ж я люблю тебе зовсім не так, як Кармелу». І втік знову на роботу.

— А друге освідчення? — запитала я зацікавлено, хоча й дещо схвильовано.

— Ніколи не вгадаєш!

Друге освідчення було від Марчелло Солари.

Уже почувши те ім’я, я відчула, як мені кольнуло в серці. Якщо кохання Пасквале вказувало на здатність Ліли подобатися чоловікам, кохання Марчелло — вродливого, багатого парубка, з машиною, мужнього, жорстокого каморриста, звиклого одним порухом руки брати будь-яку жінку, яку йому хотілося, — у моїх очах та в очах усіх моїх ровесниць, незважаючи на погану славу, яка в нього малася, а може навіть саме через неї, то було неабияке підвищення, перехід від худорлявого дівчиська до жінки, здатної підкорити будь-кого.

— І як це сталося?

Марчелло їхав на своїй «міллеченто» сам, без брата, і побачив Лілу, що поверталася додому по трасі. Він не загальмував біля неї, щоб перекинутися словами через вікно машини. Він залишив автівку серед дороги з відчиненими дверцятами і наздогнав її. Ліла ішла собі далі, а він — слідом. Він умовляв її пробачити його попередню поведінку, казав, що вона правильно б вчинила, якби тоді зарізала його ножем. Нагадав їй схвильовано, як добре вони танцювали разом рок-н-рол на святі у матері Джильйоли, що підтверджувало, якою гарною парою вони могли бути. Врешті почав сипати компліментами: «Яка ти стала доросла, які в тебе гарні очі, яка ти вродлива!» І потім розповів їй сон, що наснився йому тієї ночі: він пропонував їй заручитися, вона погоджувалася, він дарував їй точно таку обручку, як у його бабці, з трьома діамантами в оправі. Ліла, не зупиняючись, нарешті заговорила. Вона запитала в нього: «І в тому твоєму сні я погодилася?» Марчелло кивнув, і вона продовжила: «Отже, то справді був всього лише сон, тому що ти — тварюка, ти і вся твоя сім’я — твій дід, твій батько, твій брат. І я з тобою не заручуся, навіть якщо ти мене вбиватимеш».

— Так і сказала?

— Навіть більше того!

— Що саме?

Марчелло, ображений, відповів, що його почуття були від самого серця, що він вдень і вночі думав лише про неї, а отже — ніяка він не тварюка, а щиро закохана людина. На що Ліла відповіла йому, що якщо людина поводиться так, як він повівся з Адою, якщо ця людина у новорічну ніч починає стріляти в людей з пістолета, то називати її тварюкою — образа для тварин. Марчелло нарешті зрозумів, що вона не жартує, що вона справді ставиться до нього як до бридкої жаби чи ящірки, і від цього несподівано зовсім упав духом. Лише пробурмотів невиразно: «То мій брат стріляв, а не я». Але вже промовляючи ту фразу, він зрозумів, що після цього вона зневажатиме його ще більше. Так і сталося. Ліла прискорила ходу, а коли він спробував було її наздогнати, крикнула: «Йди геть!», і побігла. Тоді Марчелло зупинився, ніби не розуміючи, де він і що йому робити, і згодом повернувся до «міллеченто», понуривши голову.

— Це ти так з Марчелло Соларою вчинила?

— Так.

— Ти зовсім з глузду з’їхала! Гляди, не кажи нікому, що ти так з ним обійшлася!

Спочатку та порада видалася мені поверховою; я промовила ту фразу, лише щоб продемонструвати своє співчуття та причетність до її справ. Ліла за характером була такою, що їй подобалося розмірковувати та фантазувати над фактами, але вона ніколи не пліткувала, на відміну від нас, які тільки те й робили, що ляси точили. І про освідчення Пасквале вона розповіла лише мені; наскільки мені було відомо, вона нікому про це більше не казала. А от про Марчелло Солару роздзвонила усім. Коли я зустрілася з Кармелою, та відразу мені сказала: «А ти знаєш, що твоя подружка відмовила Марчелло Соларі?» Зустріла Аду, а та мені відразу: «Твоя подруга самому Марчелло Соларі сказала “ні”!» Навіть Альфонсо одного дня запитав мене ошелешено у школі: «Кажуть, твоя