Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте
Ту думку вона тепер повторювала все частіше. Упевненість у тому, що вона зробила зле своєму братові, зміцнилася. «Досить лише на нього поглянути», — казала. Після краху проекту із взуттєвою фабрикою «Черулло», Ріно все ще ніяк не міг позбавитися манії стати багатим, як Солари, як Стефано, і навіть більше, а тому не міг змиритися з буденністю роботи у чоботарській майстерні. Він умовляв, намагаючись повернути їй колишній ентузіазм: «Ми розумні, Ліно, якщо ми разом, ніхто нас не зупинить! Лише скажи мені, що ми маємо робити!» Він теж хотів купити собі машину, телевізор, ненавидів Фернандо за те, що той не розумів важливості цих речей. А коли Ліла давала зрозуміти, що не збирається підтримувати його, він поводився з нею гірше, аніж з прислугою. Можливо, він сам не усвідомлював своїх психічних розладів, але вона, спілкуючись із ним щодня, була дуже стривожена. Одного разу вона запитала в мене:
— Ти звертала увагу на те, що люди, коли тільки-но прокидаються, мають бридкий вигляд? Неохайні, безформні, зачумлені?
На її думку, Ріно став саме таким.
26
Одного вечора у квітні, як я пригадую, ми вийшли погуляти вп’ятьох: Ліла, я, Кармела, Пасквале та Ріно. Дівчата одяглися в найкращі сукні і щойно вийшли з дому — відразу підфарбували губи і трішки навіть очі. Ми сіли на метро, де було повно народу, а тому Ріно й Пасквале протягом всієї поїздки були насторожі поряд з нами. Стежили, щоб ніхто нас не зачіпав. Та нас ніхто не чіпав, бо вигляд у хлопців, що нас супроводжували, був дуже загрозливий.
Ми добралися до центру і пішли пішки по Толедо. Ліла вимагала, щоб ми подалися по вулиці К’яйа, далі по вулиці Філанджері, а звідти — по вулиці дей Мілле аж до площі Амедео, де жили багаті та заможні. Ріно та Пасквале туди йти не хотіли, але вони чи то не вміли, чи то не хотіли пояснити, чому саме, а лише бурмотіли щось незрозуміле на діалекті та обзивали недобрими словами окремих людей, яких називали «піжонами». Тоді ми втрьох згуртувалися і настояли на своєму. У ту мить ми почули сигнал клаксону машини. Повернулися і побачили «міллеченто» братів Солара. На самих братів ми майже не звернули уваги, бо були надто вражені виглядом дівчат у машині: то були Джильйола та Ада. Вони здавалися неймовірно чарівними, у чудових сукнях, з гарними зачісками, блискучими сережками. Дівчата розмахували руками і весело нас вітали. Ріно та Пасквале повідверталися, ми з Кармелою від здивування навіть не відповіли. Єдиною, хто радісно замахав їм у відповідь, була Ліла в той час, як машина промчала повз нас у напрямку площі Плебісциту.
Ми якийсь час помовчали, потім Ріно мовив похмуро Пасквале, що він і раніше знав, що Джильйола — шльондра, на що Пасквале з серйозним виглядом кивнув. Вони жодним словом не обмовилися щодо Ади: Антоніо був їхнім другом, і вони не хотіли його образити. А от Кармела сказала те саме і про Аду. Мені від цього насамперед стало гірко. Перед моїми очима знову промайнула та картина: четверо молодих людей, у машині, — саме так слід виходити з району і веселитися. А наш спосіб — пішки, у старому одязі, як ті жебраки, — нікуди не годився. Мені відразу захотілося повернутися додому. Але Ліла, мовби тієї зустрічі взагалі не було, продовжувала наполягати, щоб ми пішли гуляти туди, де прогулювалися елегантно одягнуті люди. Вона взяла під руку Пасквале, щось вигукнула, засміялася, почала пародіювати багатих: вихиляти стегнами, широко і проникливо усміхатися та розводити руками у награно вишуканих жестах. Ми дещо повагалися, а потім і собі почали її наслідувати, роздратовані думкою, що Джильйола та Ада катаються собі в «міллеченто» із вродливими парубками, а ми тут мусимо йти пішки з Ріно, що довбався зі старими черевиками, та із Пасквале, який працював муляром.
Ця наша невдоволеність — звичайно, не висловлена — передалася, мабуть, якимось незвіданим чином хлопцям, які переглянулися між собою, зітхнули і здалися на наші вмовляння. «Добре», — сказали, і ми звернули на вулицю К’яйа.
Здавалося, ніби ми перетнули якийсь невидимий кордон. Добре пам’ятаю вулицю, заповнену людьми, що прогулювалися, і відчуття власної принизливої несхожості на них. На хлопців я не дивилася, дивилася на дівчат і жінок — вони принципово відрізнялися від нас. Здавалося, що вони дихали іншим повітрям, їли іншу їжу, одягалися на якійсь іншій планеті, де навчилися ходити по невидимих вервечках, витканих вітром. Я йшла з відкритим ротом. Коли зупинялася, щоб краще роздивитися одяг, взуття чи окуляри перехожих, усі вони ішли собі далі, немов навіть не бачили мене. Не бачили нікого з нас п’ятьох. Ми були для них невидимими. Або нецікавими. Більше того, якщо хтось випадково зупиняв на нас погляд, то відразу поспішав відвернутися в інший бік, немов наша присутність дратувала. Вони дивилися тільки одне на одного.
Ми всі це помітили. Ніхто з нас про це навіть словом не обмовився, але ми зрозуміли, що Ріно з Пасквале, що були старшими, на тих вулицях знаходили підтвердження того, про що вже знали, від чого у них псувався настрій, виникало почуття невідповідності, недоречності власної присутності. А ми, дівчата, відкривали для себе це лише тепер, із суперечливими почуттями. Нас побачене і збентежило, і зачарувало — ми почувалися негарними, але водночас уявляли, якими ми могли б стати, якби отримали відповідне виховання, освіту, мали змогу вишукано одягтися й причепуритися. І щоб не псувати собі вечір, ми приховували свою ніяковість за іронічними жартами.
— А ти, ти б одягла на себе оту сукню?
— Ти що! Та ні за які гроші!
— А я б одягла.
— І відразу стала б схожа на булку, як он ота!
— Ти бачила, які туфлі?
— Тю, та хіба то туфлі?!
Так ми дійшли до Палацу Челамаре, потішаючись та жартуючи. Пасквале усіма способами уникав йти поряд з Лілою, а коли вона взяла його під руку, то м’яко вивільнився. Звичайно, він часто звертався до неї, і було ясно, що йому подобається слухати її голос, дивитися на неї, але й було помітно, що найменший дотик його бентежив, можливо, міг навіть довести до сліз. Так от, Пасквале ішов поряд зі мною і сказав саркастично:
— Скажи, а твої однокласники у школі теж так одягаються?
— Ні.
— Значить, не така вже й гарна та твоя школа.
— Це класичний ліцей, — відповіла я ображено.
— Ні, негожа та школа, — стояв на своєму він, — якщо туди не ходять такі, як оці, то не годиться. Правду кажу, Ліло?
— Не годиться? — перепитала Ліла і вказала на білявку, що наближалася до нас у супроводі чорноволосого високого хлопця у світлому пуловері, — якщо немає таких, як ота, то та школа — справжнє лайно.
І розсміялася.
Та дівчина була одягнута у все зелене: туфлі зелені, спідниця зелена, жакет зелений, а на голові — що найбільше розсмішило Лілу — мала капелюшок, як у Чапліна,
