Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

При зустрічі я сказала Лілі:

— Даремно ти розповіла усім, тепер Марчелло розгнівається.

Ліла стенула плечима. Їй треба було наглядати за братами, поратися по хаті, допомагати матері, батькові, тому ми не довго розмовляли. З тієї новорічної ночі вона займалася лише домашніми справами.

  25

Саме так. Протягом решти навчального року Ліла взагалі не цікавилася моїми шкільними справами. А коли я запитала в неї, які книжки вона брала у бібліотеці, що читала, відповіла роздратовано: «Я більше книжок не беру, від них у мене тільки голова болить!»

А от я вчилася, читала тепер навіть просто із задоволенням. Але дуже швидко мені довелося визнати, що з того часу, як Ліла більше не підганяла мене, не намагалася випередити у навчанні та в читанні, школа і навіть бібліотека вчителя Ферраро втратили для мене смак пригоди і перетворилися лише на щось добре відоме, що мені вдавалося легко і де мене дуже хвалили.

Я чітко впевнилася у цьому у двох випадках.

Одного разу я пішла взяти книжки у бібліотеці за особистим членським квитком, в якому було повно поміток про попередні відвідування та книги, і вчитель спершу похвалив мене за старанність, а потім запитав про Лілу, висловивши розчарування, що вона та вся її родина більше не ходять за книжками до бібліотеки. Важко пояснити, чому, але від того розчарування мені стало боляче. Мені воно видалося справжнім та щирим зацікавленням долею Ліли, чимось значно вагомішим за похвалу за мою старанність. Я подумала, що навіть якби Ліла взяла б лише одну книгу на рік, на тій книзі залишився б її відбиток, який вчитель відчув би, коли вона її повернула. А от я не залишала відбитків, я була лише втіленням наполегливості, з якою без упину ковтала том за томом.

Інший випадок пов’язаний зі шкільними буднями. Викладач літератури приніс перевірені твори з італійської (на тему, як зараз пам’ятаю, «Фази драми Дідони»), і якщо зазвичай він обмежувався парою фраз, щоб прокоментувати мою звичну «вісімку» чи «дев’ятку», то цього разу по-особливому похвалив мене перед усім класом і лише в кінці оголосив, що поставив мені аж «десять». Після уроку він покликав мене у коридорі, щоб ще раз висловити своє щире захоплення тим, як я розкрила тему, а коли повз нас проходив викладач релігії, то зупинив і його, щоб коротко поділитися з ним моїми успіхами у навчанні. Минуло кілька днів, і мені стало зрозуміло, що Ґераче у своїх похвалах не обмежився одним лише священиком, а показав той мій твір і іншим викладачам з інших кафедр. Тепер багато вчителів при зустрічі у коридорі привітно мені усміхалися, а дехто навіть промовляв пару слів вітання. Викладачка з першого “А”, наприклад, вчителька Ґальяні, яку всі поважали і якої всі уникали, бо подейкували, що вона — комуністка і двома словами могла розбити вщент будь-яке недостатньо обґрунтоване твердження, зупинила мене у фойє і похвалила перш за все основну ідею мого твору, яка полягала в тому, що якщо позбавити міста любові, то їхня благодійна природа змінюється і перетворюється на негативну. Вона запитала в мене:

— Що означає для тебе «місто без любові»?

— Люди, що не мають щастя.

— Наведи мені приклад.

Я згадала ті розмови, що вела з Лілою та Пасквале протягом усього вересня і несподівано для себе зрозуміла, що вони стали для мене справжньою школою, важливішою за ту, куди я тепер ходила щодня.

— Італія під владою фашизму, Німеччина в часи нацизму, всі ми — люди — у сьогоднішньому світі.

Ґальяні подивилася на мене із ще більшою зацікавленістю. Потім сказала, що я пишу дуже добре, порадила дещо для читання, запропонувала книги з власної домашньої бібліотеки. Врешті запитала, ким працює мій батько, і я відповіла: «Вахтером у мерії». Вона мовчки повернулася і пішла, схиливши голову.

Та зацікавленість Ґальяні, звичайно, мене потішила, але не мала якогось особливого продовження; шкільне життя ішло далі, як і раніше. Як наслідок, і моя слава здібної учениці потроху вщухла і не справила на мене великого враження. Врешті-решт, про що це свідчило? Свідчило про те, що вчитися та розмовляти з Лілою сприяло моїм успіхам, давало мені стимул та натхнення у моєму просуванні у той світ, що лежав за межами нашого району, був наповнений іншими людьми, пейзажами та ідеями з книжок. Звичайно, — казала я сама собі, — той твір про життя Дідони належить мені, здатність формулювати вишукані речення — моїх рук справа; звичайно, роздуми про Дідону мої. Та хіба не разом з Лілою ми дійшли тих думок, підбадьорюючи своїми міркуваннями одна одну, хіба моє захоплення тією темою не підігрівалося її захопленням? І та думка про міста без любові, що так сподобалася викладачам, хіба не прийшла до мене від Ліли, хоча згодом її розробила в деталях я, завдяки своїм здібностям? Який з цього слід було зробити висновок?

Я стала чекати на нові похвали, які б могли свідчити про мої власні, не залежні ні від кого вміння та здібності. Але Ґераче, коли задав нам написати новий твір про царівну Карфагену («Еней та Дідона: зустріч двох біженців»), вже так мене більше не хвалив, а обмежився тим, що поставив мені «вісім». А от викладачка Ґальяні завжди вітала мене дружнім кивком, і я дізналася, що вона викладає латинь та грецьку Ніно Сарраторе, що вчився у першому “А”. Мені не терпілося отримати похвалу за успіхи, що надали б мені впевненості, і я сподівалася почути про це хоча б від нього. Якби його вчителька в класі привселюдно назвала б моє ім’я і похвалила, то він би, може, згадав мене і нарешті заговорив зі мною. Але нічого такого не сталося. Я, як і раніше, спостерігала за ним на виході зі школи, помічала його відстороненість, він на мене так ні разу й не глянув. Якось я навіть пішла слідом за ним вздовж проспекту Ґарібальді і потім вулицею Казанова, сподіваючись, що він мене побачить і скаже: «Чао, бачу, що нам по дорозі. Я так багато чув про тебе». Але він швидко ішов собі далі, понуривши голову, і ні разу не озирнувся. Я втомилася від очікування, картала сама себе. Відтак звернула до проспекту Новара і повернулася додому.

День за днем я тільки те й робила, що намагалася довести ще більше вчителям, однокласникам, самій собі власну старанність і наполегливість. Та з часом у мене з’явилося і наростало відчуття самотності, і вчилася я вже без колишнього ентузіазму. Отож я спробувала передати Лілі засмучення вчителя Ферраро тим, що вона більше не ходить до бібліотеки. Я згадала також про те, який успіх мав мій твір про Дідону, правда, не повідомивши їй, що саме я написала, а лише давши зрозуміти, що в тому була і її заслуга. Ліла слухала мене неохоче, можливо, вже навіть не пам’ятаючи, що ми розмовляли про ту царицю, — у неї були інші проблеми. Тільки-но я замовкла, вона сказала, що на відміну від Пасквале, Марчелло Солара не полишав її у спокої. Якщо вона виходила з дому за покупками, він ішов за нею слідом, на відстані, до крамниці Стефано, чи до візка з овочами Енцо, просто, щоб подивитися на неї. Якщо вона виглядала у вікно, то бачила його на вулиці, на розі: чекав, щоб вона виглянула. Та наполегливість її лякала. Вона боялася, що те помітить її батько, а перш за