Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

Але Пасквале за натурою був дуже добрий, він подумав і передумав. Він пішов, поговорив зі своєю матір’ю, з усією родиною. Джузеппіна, яка після ув’язнення чоловіка з невтомної, веселої та невгамовної трудівниці перетворилася на сумну, обтяжену важкою долею жінку, звернулася за порадою до священика. Священик ніби ненароком зайшов до лавки Стефано, довго розмовляв з Марією, потім повернувся поговорити з Джузеппіною Пелузо. Врешті всім вдалося переконати себе, що життя вже і без того було нелегким, і якщо вдасться з початком нового року зменшити ворожнечу, буде краще для всіх. Так 31 грудня, після святкової вечері, о 23:30 дуже різні сім’ї — сім’я колишнього столяра, сім’ї вахтера, чоботаря, зеленяра, родина Меліни, яка з того приводу постаралася причепуритися, — піднялися окремими групами на четвертий поверх, до старої, бездоганно прибраної квартири дона Акілле, щоб разом відсвяткувати Новий рік.

  22

Стефано зустрів нас дуже привітно. Пам’ятаю, що він був охайно причесаний, з рожевим від хвилювання обличчям, у білій сорочці з краваткою та у синьому жилеті. Він здавався мені дуже вродливим і поводився, як принц. Я швиденько порахувала подумки, що він був майже на сім років старший за мене та Лілу. І подумала, що у цьому випадку бути дівчиною Джино, моїм ровесником, було не на мою користь: коли я запропонувала йому піти разом до Карраччі, він сказав, що не може, бо його батьки не дозволяли йому виходити з дому після опівночі, адже це небезпечно. Мені хотілося дорослого жениха, а не хлопчиська, когось із таких парубків, як Стефано, Пасквале, Ріно, Антоніо, Енцо. Я все поглядала на них протягом вечора. Час від часу я нервово поправляла собі сережки та срібний браслет матері. Я знову почувалася гарною і хотіла знайти тому підтвердження у їхніх очах. Але здавалося, що всі хлопці було занадто захоплені приготуванням до феєрверку опівночі. Не могли дочекатися війни серед чоловіків, і навіть на Лілу ніхто не звертав уваги.

Стефано поводився особливо привітно із синьйорою Пелузо та з Меліною, яка увесь час сиділа мовчки, опустивши очі додолу, насуплена, але охайно зачесана, із сережками, у старій чорній сукні вдови — здавалася гран-дамою. Опівночі хазяїн дому наповнив ігристим вином спершу бокал своєї матері і відразу за нею — матері Пасквале. Ми дружно випили за новий рік і усі ті добрі новини, що він мав принести із собою, а потім поспішили на терасу — старі й малі — у пальтах, шарфах, тому що надворі було дуже холодно. Я звернула увагу на те, що єдиним, хто не поспішав і не виявляв особливого ентузіазму, був Альфонсо. Я покликала його із ввічливості, та він мене не почув чи просто вдав, що не почув. Отож я побігла надвір. Вискочила на терасу і побачила в себе над головою холодне, безмежне небо, всіяне зорями.

Хлопці були в самих светрах, Пасквале та Енцо — взагалі в сорочках. На Лілі, мені, Аді й Кармелі були тонесенькі сукні, в яких ми зазвичай ходили на танці, тож ми тремтіли від холоду та хвилювання. Ось з’явилися перші спалахи ракет, що здіймалися до неба і вибухали різнокольоровими вогнями. Ось почулися перші гупання старих речей, які за новорічною традицією викидали з вікон, чулися крики та сміх. Увесь район гудів, кидав петарди. Я запалила дітям бенгальські вогні та вертушки на паличках, мені подобалося бачити їхні оченята, сповнені переляканого захоплення, яке я сама колись відчувала маленькою. Ліла переконала Меліну разом підпалити бенгальський вогонь. Спалах вогника викликав розсип кольорових іскор. Обидві вигукнули з радості і обнялися.

Ріно, Стефано, Пасквале, Енцо, Антоніо виносили на терасу ящики, коробки та пакунки з піротехнікою, горді кількістю, яку їм вдалося зібрати. Альфонсо теж допомагав їм, але було помітно, що він робив це неохоче, на команди брата реагував невдоволено. Як на мене, його нервувала поведінка Ріно, який був неймовірно збудженим, безцеремонно відштовхував його, виривав у нього з рук коробки та пакунки, поводився з ним, як з малечею. Врешті Альфонсо замість того, щоб розгніватися, відійшов убік, припинивши брати участь у загальних приготуваннях. Тим часом запалали сірники, старші прикурювали цигарки, прикриваючи вогонь руками та розмовляючи між собою із серйозним та дружнім виглядом. Якщо розпочнеться громадянська війна, — подумала я про себе, — то нехай вона буде, як між Ромулом та Ремом, як між Гаєм Марієм та Суллою, Цезарем та Помпеєм, щоб і в них були такі ж самі обличчя, такі ж самі погляди, такі ж самі пози.

Усі хлопці, окрім Альфонсо, напхали собі за пазуху шашок, петард, розрівняли гніт ракет по краях порожніх пляшок. Ріно — все більше роздратований та крикливий — наказав мені, Лілі, Аді та Кармелі вчасно подавати заряди. Потім малеча, дітвора та дорослі — мої брати Пеппе та Джанні, а також мій батько, і чоботар, що був найстарший, — почали ходити туди-сюди у темряві і на холоді, запалюючи гніт феєрверків та кидаючи їх через поруччя або в небо у загальній атмосфері свята, із захопленням, що наростало з кожною хвилиною, вигуками на кшталт «Бачив, які кольори?!» або «Ого, оце так гахнуло! Давай-­давай!», які лунали на фоні переляканих, але разом з тим томливих стогонів Меліни, криків Ріно, що виривав бенгальські вогні з рук моїх братів і кидав сам, голосячи, що вони їх лише переводили, бо кидали, не дочекавшись, поки ті не розгоряться як слід.

Феєрична буря, що охопила місто, повільно слабшала, згасала, і врешті можна вже було розчути гуркіт машин, вищання клаксонів. Згодом знову з’явилися великі ділянки темного неба. Балкон Солар, хоча все ще заповнений димом і спалахами, став виднішим.

Вони були зовсім недалеко, ми їх бачили. Батько, сини, родичі та друзі були охоплені жагою хаосу, як і ми. У районі всім було відомо, що все до цього було лише початком. Солари розпочинали своє справжнє видовище лише після того, як бідняки закінчили б жалісливі потуги зробити свято своїми сміховинними, ледве чутними пострілами шашок та мізерними хлопавками золотавого та сріблястого конфеті, — тоді єдиними хазяями свята залишилися б вони.

Так і сталося. Враз балкон знову запалав вогнем, у небі та на вулиці знову почулися вибухи. З кожним кидком, коли петарда вибухала, з балкону долинала брудна лайка захвату. Але тут, несподівано для нас, Стефано, Пасквале, Антоніо та Ріно взялися відповідати, кидаючи шашки та петарди та поливаючи «противників» лайкою та образами у відповідь. На кожну ракету Солар вони відповідали ракетою, на кожну шашку — шашкою, від чого небо запалало всіма кольорами, внизу вулиця горіла й дрижала від вибухів, а Ріно у якусь мить навіть заскочив ногами на поруччя, викрикуючи образи та кидаючи петарди, що вибухали з гучним тріском, в той час, як його мати перелякано верещала, примовляючи: «Злазь негайно, бо впадеш!»

У ту мить у Меліни стався напад паніки, вона почала довго і жалібно завивати. Аду це роздратувало, адже саме їй треба було вести її додому, але Альфонсо махнув їй рукою, щоб повідомити, що він подбає про бідну жінку, і зник у будинку разом з Меліною. Моя мати відразу покульгала слідом, а за нею й інші потягли дітей з тераси. Вибухи, зчинені Соларами, ставали все сильнішими, одна з їхніх ракет замість того, щоб злетіти в небо,