Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

до новорічного столу. У крамниці було повно народу. За прилавком, окрім Стефано та Пінуччі, покупців обслуговував ще й Альфонсо, який, побачивши нас, сором’язливо усміхнувся. Ми приготувалися до тривалого очікування у черзі. Але Стефано привітався зі мною — без сумніву, саме зі мною — кивком і щось шепнув на вухо братові. Мій однокласник вийшов із-за прилавку і запитав у мене, чи у нас є список необхідних покупок. Ми вручили йому список, і він повернувся на своє місце. Через п’ять хвилин ми отримали всі продукти.

Ми склали пакунки до сумок, заплатили синьйорі Марії і пішли. Та не встигли ми відійти і на десяток кроків від крамниці, як Стефано, а не Альфонсо, покликав мене своїм приємним, вже чоловічим баритоном:

— Ленý!

Він наздогнав нас. Його обличчя було спокійним, ося­яним привітною усмішкою. Єдиним, що псувало його вигляд, був білий халат м’ясника з жирними плямами. Він звертався до нас обох, на діалекті, але дивився тільки на мене:

— Не хочете прийти на святкування Нового року до мене додому? Альфонсо був би дуже радий.

Дружина та діти дона Акілле навіть після вбивства батька жили дуже замкнено: церква, ковбасна крамниця, дім. Іноді вони приходили на загальні святкування, але лише у тому випадку, коли неможливо було відмовитися. Те запрошення стало незвичайною новиною. Я відповіла, кивнувши на Лілу:

— Нас уже запросили, ми святкуємо з її братом та іншими друзями.

— Ну, то скажіть і Ріно. І батькам вашим теж скажіть: хата у нас велика, місця усім вистачить. А для феєрверку вийдемо на терасу.

Тут втрутилася Ліла, заявивши категоричним тоном:

— Разом з нами святкують Пасквале та Кармен Пелузо, а також їхня мати.

Вона сподівалася тією фразою припинити будь-які подальші базікання. Адже Альфредо Пелузо сидів у в’язниці в Поджореале, тому що вбив дона Акілле, і син дона Акілле не міг запросити дітей Альфредо до себе додому, щоб випити разом за Новий рік. Але Стефано глянув на неї так, ніби лише зараз побачив, довгим, проникливим поглядом, і невимушено промовив, немов мова ішла про щось очевидне:

— Добре, приходьте всі разом: вип’ємо ігристого вина, потанцюємо. З новим роком — нове життя.

Ті слова мене розчулили. Я поглянула на Лілу, вона теж розгубилася. Пробурмотіла:

— Нам треба поговорити з моїм братом.

— Гаразд, потім мені скажете.

— А як же феєрверк?

— А що не так?

— Ми принесемо із собою наші шашки та петарди. А ти?

Стефано усміхнувся:

— Скільки тобі хочеться тих феєрверків?

— Багато-багато!

Парубок знову звернувся до мене:

— Приходьте всі до мене, і я вам обіцяю: вже світатиме, а ми все ще стрілятимемо.

  21

Усю дорогу додому ми тільки те й робили, що сміялися та пащекували щось на кшталт:

— То він для тебе старається.

— Та ні, для тебе!

— Мабуть, справді закохався, якщо запрошує всіх до себе, разом з комуністами — вбивцями свого батька.

— Та що ти таке плетеш? Він на мене навіть не глянув!

Ріно вислухав пропозицію Стефано і спершу відмовився. Але бажання перемогти братів Солар змусило його вагатися, тож він поговорив із Пасквале, який через це дуже розсердився. А от Енцо пробурчав: «Побачимо, якщо зможу — піду». Щодо наших батьків, то вони дуже зраділи запрошенню, бо для них дон Акілле більше не існував, а діти та дружина були добрими, заможними людьми, дружити з якими вважалося за честь.

Ліла спочатку здавалася збентеженою, ніби забулася, де вона є: вулиці, район, взуттєва майстерня. Врешті прийшла до мене через кілька днів під вечір з виглядом того, хто все зрозумів, і заявила:

— Ми помилилися. Стефано не цікавимо ні ти, ні я.

Ми розмірковували, як завжди: перемішуючи факти та наші фантазії. Якщо ми його не цікавили, то що йому було треба? Ми навіть припускали, що так Стефано мав намір провчити Солар. Ми згадали, як Мікеле примусив матір Джильйоли прогнати Пасквале зі свята у неї вдома, тим самим упхавши носа у справи Карраччі та виставивши Стефано як нездатного захистити пам’ять батька. У тому випадку, якщо поміркувати, двоє братів Солар витерли ноги не лише об Пасквале, але й об нього. Отже, тепер він вирішив по­платитися: на зло їм остаточно мирився з родиною Пелузо, навіть запрошував їх до себе на святкування Нового року.

— І який йому з цього зиск? — спитала я у Ліли.

— Не знаю. Хоче зробити те, чого тут, у районі, ніхто б не зробив.

— Пробачити?

Ліла скептично похитала головою. Вона намагалася зрозуміти, ми обоє намагалися зрозуміти, і розуміти — то було те, що нас дуже тішило. Стефано не здавався людиною, здатною пробачати. На думку Ліли, у нього було щось інше в голові. І поступово, виходячи з одного зі своїх нав’язливих переконань, що з’явилися у неї останнім часом, тобто відтоді, як вона почала розмовляти про справи району з Пасквале, вона врешті — як їй здавалося — знайшла рішення цієї задачі.

— Пам’ятаєш, як я колись сказала Кармелі, що вона, можливо, одного дня зустрічатиметься із Альфонсо?

— Так.

— Стефано задумав собі подібне.

— Самому одружитися з Кармелою?

— Більше того.

Ліла вважала, що Стефано хотів все обнулити. Хотів спробувати визволитися з «раніше». Не хотів удавати, наче нічого не було, як то робили його батьки. Навпаки, заявити усім щось на кшталт: я знаю, яким був мій батько і що він зробив, але тепер є я, є ми, отже — досить. Коротко кажучи, хотів дати зрозуміти всьому районові, що він не був таким, як дон Акілле, але і діти Пелузо не були тим колишнім столяром, який його убив. Та гіпотеза нам сподобалася, відразу перетворившись на істину, і ми відчули велику симпатію до молодого Карраччі. Удвох вирішили, що будемо на його боці.

Ми взялися пояснювати Ріно, Пасквале, Антоніо, що запрошення Стефано — то не просто запрошення, що за ним криється важливий сигнал, ніби він тим говорить: до нас сталося багато поганого; наші батьки — хто так, хто інакше, повелися негарно; але відтепер зарубаємо це собі на носі і покажемо їм, що ми — діти — кращі за них.

— Кращі? — перепитав зацікавлено Ріно.

— Кращі, — підтвердила я, — на відміну від Солар, які поводяться навіть гірше, аніж їхній дід чи батько.

Я говорила з великим натхненням, чистою італійською, як у школі. Навіть Ліла поглянула на мене захоплено в той час, як Ріно, Пасквале та Антоніо збентежено бурмотіли щось у відповідь. Пасквале спробував було відповісти мені теж італійською, та вже після кількох слів збився і замовк. Лише промовив невдоволено:

— Ті гроші, якими Стефано заробляє собі нові гроші, його батько наварив на чорному ринку у війну. Той будинок, де тепер його ковбасна лавка, раніше був столярною майстернею мого батька.

Ліла примружила очі, що відразу перетворилися на тоненькі, майже невидимі щілинки:

— Це правда. Але вам краще бути на боці того, хоче змін, чи на боці Солар?

Пасквале — дещо через власну гордовитість, а дещо через очевидні ревнощі, викликані несподіваною увагою Ліли до Стефано — заявив у відповідь:

—