Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

Ріно справді втратив залишки здорового глузду. Фернандо, наприклад, ніколи не докоряв Лілі, що вона більше не ходила до чоботарської лавки, він навіть дав зрозуміти, що тільки тішився тим, що вона допомагала матері по дому. А от брат дуже розсердився, і вже на початку січня мені довелося бути свідком їхньої неприємної сварки. Ріно нагнав нас на вулиці і з понуреною головою звернувся до Ліли: «Негайно ходімо на роботу!» Ліла відповіла, що навіть не подумає це робити. Він тоді смикнув її за плече, вона вирвалася, обізвавши його брудними словами, Ріно зацідив їй ляпаса і крикнув: «Ну, то давай, біжи додому, іди помагай матері!» Та послухалася, навіть не попрощалася зі мною, і пішла.

Апогей того конфлікту прийшовся на день Бефани.[9] Ліла прокинулася вранці і знайшла поряд зі своїм ліжком шкарпетку, наповнену вугіллям. Вона зрозуміла, що то — робота Ріно, отож для сніданку накрила на стіл для всіх, окрім нього. До кухні увійшла мати; їй син підвісив до стільця шкарпетку з карамельками та шоколадною плиткою, що її неймовірно розчулило: вона обожнювала сина. І коли вона побачила, що для Ріно не підготовлено для сніданку, хотіла сама це зробити, але Ліла їй не дозволила. Поки мати з донькою сварилися, до кухні увійшов брат, і Ліла відразу зацідила в нього вуглиною. Ріно спочатку було засміявся, вирішивши, що сестру його жарт потішив, але коли зрозумів, що та справді розлючена, спробував впіймати її, щоб відлупцювати. Саме в цю мить з’явився Фернандо, в одних трусах та майці, з картонною коробкою у руках.

— Ви тільки погляньте, що мені принесла Бефана, — промовив він, і було помітно, що старий дуже сердитий.

Фернандо вийняв з коробки нову пару черевиків, яку таємно від нього виготовили діти. Ліла аж рота відкрила від здивування. Вона нічого не знала, Ріно вирішив сам показати батькові їхню роботу як подарунок від Бефани.

Коли вона побачила на обличчі брата веселу, але разом з тим занепокоєну усмішку, коли перехопила стривожений погляд, з яким він спостерігав за виразом обличчя батька, їй здалося, що в ту мить вона отримала підтвердження того, що так злякало її на терасі, серед диму та вибухів новорічної ночі: Ріно втратив свою попередню натуру, і тепер у неї був «розмитий» брат, з якого могло вискочити щось невиправне. У тій усмішці, у тому погляді їй привиділося щось незносно гидке, таке незносне, що змушувало її не відректися від брата, а продовжувати любити його, відчувати потребу бути поряд з ним, щоб допомогти йому і самій отримати допомогу.

— Які гарні! — вигукнула Нунція, що зовсім не розбиралася у виробництві взуття.

Фернандо, не промовивши ні слова, з виразом розлюченого Рендольфа Скотта на обличчі, сів і взув спочатку одного черевика, а потім другого.

— Бефана, — сказав він, — зробила їх якраз мого розміру.

Він устав, пройшовся туди-сюди по кухні під уважними поглядами всієї родини.

— Справді зручні, — зауважив він.

— Це черевики для справжнього синьйора, — промовила дружина, захоплено поглядаючи на сина.

Фернандо знову сів на своє місце. Зняв черевики, оглянув їх зверху, знизу, зсередини та іззовні.

— Той, хто виготовив ці черевики, — справжній майстер, — сказав він все з тим самим похмурим виразом обличчя, — молодець, Бефана.

У кожному слові відчувалося його невдоволення, і як від того невдоволення всередині в нього наростало бажання перебити все навколо. Але Ріно, здавалося, того не помічав. Від кожного саркастичного слова батька він все більше радів, розчервонівся від захвату, намагаючись вставити свої незв’язні пояснення: «я тут зробив отак, тату», «я вставив оце», «я подумав, що». Ліла хотіла вийти з кухні, щоб уникнути гніву батька, який от-от мав вибухнути, але не наважувалася, не хотіла залишати брата самого.

— Вони легесенькі, але разом з тим міцні, — продовжував Фернандо, — нічого зайвого. А що найголовніше: я таких ніде і ні в кого не бачив. Із оцим широким носком вони мають незвичний вигляд.

Він сів, знову вбувся, зав’язав шнурки. І звернувся до сина:

— Повернися, Рінý, треба таки подякувати Бефані.

Ріно подумав було, що йшлося про жарт, який врешті поклав би край усім їхнім попереднім чварам, а тому повернувся, щасливий і одночасно з тим збентежений. Та тільки-но він став до батька спиною, той щосили вдарив його носком нижче спини, обізвавши дурнем та нездарою, почав кидати в нього все, що попадало під руки, врешті — і черевики.

Ліла втрутилася лише тоді, коли побачила, як брат, який спочатку тільки намагався захиститися від кулаків та ударів ногою, теж почав з криками трощити все навколо, бити посуд, плакати і клястися, що скоріше уб’є себе, аніж і надалі працюватиме задарма на батька, чим перелякав матір, інших братів та сестру і сусідів. Але її втручання не допомогло. Батькові та синові треба було спершу вилити свій гнів, аж до повного виснаження. Згодом вони разом повернулися до роботи: мовчазні, кожен заглиблений у власні відчайдушні думки.

Деякий час про черевики більше ніхто не згадував. Ліла остаточно вирішила для себе, що її завдання — допомагати матері, ходити за покупками, куховарити, прати та сушити білизну, і так і не повернулася до чоботарської майстерні. Ріно, який геть упав духом, ходив насуплений, вважаючи, що потерпілою стороною у цій справі був саме він, а тому вимагав від сестри, щоб та складала його шкарпетки, труси, сорочки, прала для нього та обслуговувала його, коли він повертався з роботи. Якщо йому щось не подобалося, піднімав галас, ображав її словами на кшталт «навіть сорочку на здатна випрасувати до ладу, дурепа!» Вона лише знизувала плечима, не відповідала на образи, а тільки ще ретельніше виконувала свою хатню роботу.

Хлопцеві і самому, звичайно, не до смаку було поводитися так, він мучився, намагався заспокоїтися, робив чимало зусиль, щоб повернутися до свого попереднього стану. У ті дні, коли він був у гарному настрої, наприклад, у неділю вранці, він ходив навколо Ліли, жартував з нею, розмовляв привітно.

— Ти сердишся на мене, бо я виставив ті черевики як лише свою роботу? Але ж я зробив це тільки для того, — брехав він, — щоб і тобі не перепало від татка.

А потім питав у неї:

— Допоможи мені, що робити далі? Не можна все покинути, мені треба знайти вихід з цієї ситуації.

Але Ліла мовчала; куховарила, прасувала, інколи цілувала його в щоку, щоб показати, що вона більше не ображається. Та він знову починав злитися, і закінчувалося все тим, що він щось трощив. Кричав, що то вона його зрадила, і що напевне зрадить його і в майбутньому, адже рано чи пізно вона вийде заміж за якогось бовдура і залишить його скніти у бідності до кінця віку.

Ліла часом, коли вдома нікого не було, ішла до комірчини, де заховала черевики, роздивлялася їх, брала у руки, сама не вірячи тому, що вони існували, і що створені за її малюнком на аркуші в клітинку. Скільки тяжкої праці змарновано!