Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

Веселий настрій Ліли передався і нам. Коли та пара пройшла повз Ріно, він відпустив на їхню адресу досить незугарний жарт, щось про те, що саме синьйорині слід зробити з тим своїм капелюшком. Пасквале це так розсмішило, що він зупинився і обіперся рукою об стіну. Дівчина зі супутником відійшли на кілька кроків уперед, а потім зупинилися. Хлопець у світлому пуловері повернувся, дівчина спробувала його стримати, взявши під руку. Він вирвався, повернувся і сказав Ріно кілька образливих фраз. Усе сталося за мить. Ріно вдарив його кулаком в обличчя і закричав:

— Як ти мене назвав?! Я щось не зрозумів, повтори, як ти мене назвав? Ти чув, Паскá, як він мене назвав?

У нас, дівчат, веселий та піднесений настрій відразу змінився переляком. Ліла першою кинулася до брата, ще до того, як він почав бити ногами хлопця, який впав на землю, і відтягла його геть з недовірливим виразом обличчя, немовби тисячі малесеньких фрагментів нашого життя — від дитинства і до нашого чотирнадцятиріччя — нарешті склалися перед нею у чітке зображення, що в ту мить їй видалося нереальним.

Ми потягли геть Ріно та Пасквале, а дівчина з капелюшком допомагала своєму другові підвестися. Майже відразу невір’я Ліли у реальність того, що відбулося, перетворилося на безконтрольну лють. Тягнучи брата за собою, вона поливала його брудною лайкою та прокльонами, погрожувала йому і смикала за руку. Ріно, притримуючи її однією рукою на відстані, звернувся до Пасквале з нервовим смішком:

— Моя сестра думає, що тут граються, Паскá, — кричав він з божевільними очима, — моя сестра думає, що якщо я кажу, що краще сюди не ходити, то вона може поводитися так, наче знає і розуміє все краще за всіх і може робити все, що їй заманеться.

Він замовк на мить, щоб перевести подих, і продовжив:

— Ти чув, як той гондон обізвав мене мужлаєм? Це я мужлай? Я?

Він замовк, а згодом додав, відсапуючись:

— Моя сестра приперла мене сюди, а я нікому не дозволю називати себе мужлаєм! Нікому!

— Досить тобі, Ріно! — відповів йому похмуро Пасквале, час від часу занепокоєно оглядаючись.

Ріно ніяк не міг заспокоїтися, хоча й притих. А от Ліла заспокоїлася. Ми зупинилися на площі дей Мартірі. Пасквале промовив холодним тоном, звертаючись до Кармели:

— Зараз ви повернетеся додому.

— Ми самі?

— Так.

— Ні!

— Кармé, не час сперечатися! Ідіть, швидко!

— Та ми й дороги не знаємо!

— Не бреши!

— Іди, — сказав Ріно Лілі, намагаючись стриматися, — ось тобі трохи грошей, купите собі морозива дорогою.

— Разом прийшли — разом і повернемося.

Ріно знову втратив терпіння і штовхнув її:

— Може, досить? Я тут старший брат, роби так, як я сказав! Ворушися, бо ще мить — і заробиш по морді!

Я бачила, що він не жартує, і потягла її за руку. Вона теж розуміла, що може влетіти:

— А я батькові розкажу!

— Та кого це колише? Шуруй, давай, ти навіть на морозиво не заслужила!

Вагаючись, ми рушили у напрямку церкви Святої Катерини. Та згодом Ліла передумала, зупинилася і заявила, що повертається до брата. Ми спробували її переконати залишитися з нами, та вона і слухати не хотіла. Якраз тоді, коли ми сперечалися, побачили гурт хлопців — п’ятеро чи шестеро. Вони були схожі на гребців, за якими ми інколи захоплено спостерігали під час прогулянок у неділю біля Кастель-дель-Ово: високі, мускулисті, гарно вдягнені. Дехто з них тримав у руках ціпок. Вони швидко пройшли повз церкву і рушили на площу. Серед них був і той хлопець, якого Ріно вдарив у обличчя; його пуловер тепер був брудним від крові.

Ліла вирвала свою руку з моєї і побігла назад, ми з Кармелою кинулися за нею. Ми прибігли якраз у ту мить, коли Ріно з Пасквале відступали до пам’ятника, пліч-о-пліч, а гурт тих гарно одягнених хлопців наступав на них, луплячи їх ціпками. Ми закричали, кличучи на допомогу, почали плакати, намагалися зупинити перехожих, але ті, побачивши ціпки, лякалися і не хотіли втручатися. Ліла вхопила одного з нападників за руку, але той відкинув її, і вона впала на землю. Я бачила Пасквале, який вже впав на коліна від ударів, я бачила Ріно, що намагався прикритися руками від ціпків. У ту мить поряд зупинилася якась машина: то була «міллеченто» Солар.

Звідти відразу вискочив Марчелло і спочатку допоміг підвестися Лілі, а потім під впливом її криків гніву та розпачу через брата кинувся у бійку, роздаючи удари на всі боки і отримуючи їх у відповідь. Лише тоді з автівки вийшов Мікеле, неспішно відкрив багажник, дістав звідти щось схоже на блискучий металевий ломик і влився у бійку, луплячи ворогів з такою холодною люттю, яку я сподіваюся більше ніколи не побачити у своєму житті. Ріно та Пасквале, підбадьорені допомогою, вже перейшли у наступ і теж били, гамселили, рвали; мені вони здавалися двома незнайомцями — так змінила їх ненависть. Гарно одягнені молодчики змушені були рятуватися втечею. Мікеле підійшов до Пасквале, у якого з носа текла кров, але той невдячно відштовхнув його від себе і витерся рукавом білої сорочки, потім глянув на почервонілий від крові рукав. Марчелло підняв із землі в’язанку ключів і віддав її Ріно, який збентежено йому подякував. Перехожі, які до цього обходили бійку десятою дорогою, тепер почали підходити ближче, зацікавлені тим, що відбувається. Я не могла поворухнутися зі страху.

— Заберіть із собою дівчат, — сказав Ріно обом Соларам вдячним тоном того, хто змушений просити про допомогу.

Марчелло примусив нас сісти в машину; спершу — Лілу, яка опиралася найбільше. Ми всі разом втиснулися на заднє сидіння, одна другій на руки, і поїхали. Я повернулася і побачила, як Ріно та Пасквале ішли у напрямку Рів’єри, Пасквале кульгав. У мене було таке почуття, ніби наш район несподівано розширився і охопив собою увесь Неаполь, навіть вулиці з порядними, багатими людьми. У машині відразу виникла суперечка. Джильйола з Адою почали скаржитися на незручність та тісноту. «Як це так можна їхати!» — обурювалися вони. «То виходьте і йдіть пішки!» — гаркнула у відповідь Ліла, і справа вже доходила до рукоприкладства. Марчелло загальмував, ця сцена його веселила. Джильйола вийшла з машини і повільною ходою королеви всілася спереду, на коліна Мікеле. Так ми і їхали: з Джильйолою та Мікеле, що без кінця цілувалися просто у нас на очах. Я дивилася на неї, а вона поглядала на мене і починала гаряче цілуватися. Я відразу відверталася.

Ліла не промовила більше ні слова, аж поки ми не доїхали до нашого району. Марчелло спробував її розговорити, поглядаючи через дзеркальце заднього огляду, але вона не відповідала. Ми попросили, щоб нас висадили подалі від дому, щоб ніхто не побачив нас у машині Солар. Решту шляху ми пройшли пішки, усі п’ятеро дівчат. Крім Ліли, яка була охоплена злістю і хвилюванням за брата, усі ми захоплювалися тим, як повелися двоє братів. «Які молодці, — повторювали ми, — правильно зробили!» Джильйола тільки те й казала: «Авжеж! А ви що думали!» Бо хотіла показати всім, що вона, працюючи в кондитерській, добре знала, якими є Солари. Знічев’я вона запитала у мене єхидним тоном:

— Як там твоя школа?

— Чудово!

— Але тобі там не так весело, як