Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

Тут він почав розхвалювати ідею виробництва нового взуття, чим чимало збентежив усю родину, а особливо Ріно. І з тієї миті Марчелло почав поглядати на Лілу, немов даючи зрозуміти, що говорячи про підприємницький дух поколінь, він насамперед мав на увазі її. Казав: якщо у когось є бажання, є здібності, є талант придумувати щось нове, що до вподоби людям, то чому би не спробувати? Говорив переконливо, на діалекті, не зводячи очей з Ліли. Я відчувала й бачила, що він закоханий в неї по самі вуха, що хотів би її цілувати, дихати з нею одним повітрям, що він був цілковито у її владі, оскільки вона для нього — втілення жіночої вроди.

— Я знаю, — сказав на завершення Марчелло, — що ваші діти зробили пару гарних черевиків, 43-го розміру, якраз на мене.

Запала глибока тиша. Ріно дивився собі в тарілку і не насмілювався підняти очей на батька. Чулося лише щебетання щигля у клітці за вікном. Фернандо неспішно промовив:

— Так, саме 43-го.

— Мені б дуже хотілося на них поглянути, можна?

Фернандо пробурмотів:

— Не знаю навіть, де вони. Нунціє, ти не знаєш?

— Вони у неї, — кивнув у бік сестри Ріно.

Ліла поглянула прямо в обличчя Соларі, потім промовила:

— Вони були в мене, так, я поклала їх у коморі. Та позавчора мама мені сказала, щоб я там прибралася, і я їх викинула. Вони все одно нікому не подобалися.

Ріно розсердився і сказав:

— Брехуха, іди і принеси негайно!

Тут і Фернандо наказав їй роздратовано:

— Ходи швидко, принеси черевики!

Ліла повернулася ображено до батька:

— Чому це тобі зараз так закортіло на них поглянути? Раніше ти їх викинув, бо вони тобі не подобалися!

Фернандо вдарив долонею по столу так, що аж келихи з вином задрижали:

— Встань і піди принеси черевики, я тобі сказав!

Ліла відсунула стілець від столу і підвелася.

— Я їх викинула, — промовила вона тихо і вийшла з кімнати.

Більше вона не повернулася.

Усі сиділи мовчки. Першим отямився Марчелло. Він сказав збентежено:

— Вибачте, може, я помилився. Я не знав, що так станеться.

— Нічого, — відповів Фернандо і шепнув дружині: — Іди поглянь, що там витворяє твоя дочка.

Нунція вийшла з кімнати. Повернулася вона геть збентежена: Ліли ніде не було. Ми шукали її по всій хаті — немає. Кликали з вікна — тиша. Марчелло, геть засмучений, попрощався і пішов. Тільки-но за ним зачинилися двері, Фернандо крикнув дружині:

— Цього разу я твою дочку точно вб’ю!

Ріно приєднався до батька, сиплячи погрозами, Нунція розплакалася. Я перелякано вислизнула з хати майже навшпиньках. Та щойно я зачинила двері і вийшла на сходовий майданчик, мене покликала Ліла. Вона була на останньому поверсі, я тихесенько піднялася до неї. Вона сховалася клубочком біля дверей, що вели на дах, у темряві. У руках притискала до грудей черевики, я вперше побачила їх уже готовими. Вони поблискували у тьмяному світлі голої лампочки, причепленої до електричного проводу.

— Що тобі коштувало показати їх? — запитала я, не розуміючи її поведінки.

Вона рішуче захитала головою:

— Я йому до них навіть доторкнутися не дозволю!

Та здавалося, що вона теж була приголомшена своєю реакцією. Нижня губа в неї тремтіла, чого з нею ніколи не траплялося.

Поступово мені вдалося переконати її повернутися додому, адже вона не могла ховатися вічно. Я відвела її додому, розраховуючи на те, що у моїй присутності їй перепаде менше. Та все одно були і крики, і лайка, і декілька ляпасів. Фернандо репетував, що через її капризи він поставив себе у незручне становище з почесним гостем. Ріно вирвав у неї з рук черевики, заявив, що вони належать йому, бо більшу частину роботи зробив він. Вона розплакалася, примовляючи: «Але ж я теж працювала, хоч краще було цього ніколи не робити. Ти перетворився на божевільну тварину». Кінець сварці поклала Нунція. Вона спохмурніла, аж почорніла обличчям, і якимось не своїм голосом наказала дітям і чоловікові — вона, що ніколи ні з ким не сперечалася! — припинити негайно, віддати ті черевики їй і не казати їй навіть слова наперекір, якщо не хочуть, щоб вона викинулася з вікна. Ріно відразу віддав їй черевики і того разу на цьому все припинилося. Я тихенько втекла.

  28

Але Ріно не заспокоювався і протягом наступних днів продовжував нападати на сестру — і словами, і руками. Щоразу, коли ми з Лілою зустрічалися, я помічала нові синці на її тілі. Згодом вона здалася. Якось ранком він змусив її вийти з дому разом і піти до чоботарської майстерні. По дорозі обоє, дуже обережно, кожен по-своєму, намагалися якось помиритися і припинити війну. Ріно сказав, що дуже її любить, а от їй наплювати на всіх: на нього, на батьків, на братів та сестру. Ліла пробурчала: «І що ж такого поганого я зробила для нашої сім’ї?» Крок за кроком, слово за словом, Ріно розповів їй, що мав собі на думці.

— Якщо Марчелло наші черевики сподобаються, тоді тато передумає.

— Не думаю.

— Точно! А якщо Марчелло до того ж їх ще й купить, татко зрозуміє, що твої моделі — те, що треба, що їх купуватимуть, і дасть нам дозвіл працювати.

— Утрьох?

— Ну, спочатку я і він, а потім, може, й ти. Татко може виготовити пару черевиків за чотири-п’ять днів. Я, якщо постараюся, зможу виготовити стільки ж, ось побачиш! Ми їх виготовлятимемо, продаватимемо і закуплятимемо матеріал для нової партії. І так поступово зароблятимемо все більше і більше.

— А продаватимемо кому — знову ж таки Марчелло Соларі?

— У Солар купа зв’язків, вони знають потрібних людей. Вони замовлять за нас пару слів.

— І зроблять це просто так, безкоштовно?

— Вони хочуть невеликий відсоток від продажу, і ми їм його дамо.

— І чому це вони готові задовольнитися лише невеликим відсотком?

— Бо я їм сподобався.

— Кому, Соларам?

Ліла зітхнула:

— Зробимо так: розповімо про це татові і побачимо, що він скаже.

— Навіть не смій!

— Або так — або ніяк!

Ріно замовк, посопів сердито:

— Добре. Але говоритимеш ти: у тебе це краще виходить.

Того ж вечора, за вечерею, у присутності розчервонілого від збудження брата, Ліла повідомила Фернандо, що Марчелло не тільки виявив інтерес до їхніх черевиків, а й готовий був їх навіть купити, більше того: його цікавила їхня ідея з комерційного погляду, він готовий був зробити рекламу їхній продукції у своїх колах, звичайно, за невеликий відсоток від продажу.

— Про відсоток то вже я сказав, — уточнив Ріно, не підводячи очей, — а не Марчелло.

Фернандо поглянув на дружину, Ліла зрозуміла, що вони вже все обговорили раніше і дійшли певного висновку.

— Завтра, — промовив Фернандо, — я виставлю ваші черевики у вітрині крамниці. Якщо хтось захоче на них подивитися, якщо захоче їх поміряти, якщо захоче їх купити, якщо захоче зробити з ними дідька лисого, буде розмовляти зі мною! Лише я вирішуватиму!

Кілька днів потому я проходила повз їхню лавку. Ріно працював, Фернандо працював, обидва сиділи, низько схиливши голови над роботою. Я помітила у вітрині, поміж коробками з гуталіном та шнурками, дуже гарні й елегантні черевики з тавром «Черулло». Біля них до скла вітрини був приклеєний аркуш паперу з написом від руки, напевне, зроблений Ріно, де так і значилося: «Взуття виробництва Черулло». Батько з сином чекали на щасливий випадок.