Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

мене обіймати, чого я від неї не очікувала. Протягом усіх цих років я ніколи, ні разу про неї не згадала. А вона сказала, що часто думала про мене і сумувала. Коли вона почала згадувати життя в нашому районі і нагадала батькам, що я — дочка Ґреко, вахтера, її мати Лідія роздратовано перекривилася і повернулася до сина, щоб дорікнути йому за щось, а Донато Сарраторе вдав, що повністю зосереджений на валізах, і навіть не поцікавився із ввічливості, як поживає мій батько.

Я підупала духом. Сарраторе розташувалися у відведених для них кімнатах; я подалася до моря з Марізою, яка добре знала пляж Маронті і всю Іскію. Їй не терпілося піти до порту, де було жвавіше, до Форіо, до Казамічоли — куди завгодно, аби не в Барано, де, на її думку, було нудно, мов на цвинтарі. Вона розповіла мені, що вчилася на курсах секретарок, і що в неї був хлопець, з яким вона мене згодом познайомить, бо він скоро приїде до неї, але нишком від батьків. Урешті вона сказала мені одну річ, від якої моє серце швидко забилося. Виявляється, вона все про мене знала. Знала, що я навчаюся у гімназії, що вчуся я дуже добре і зустрічаюся з Джино, сином аптекаря.

— Хто це тобі сказав?

— Мій брат.

Отже, Ніно мене таки впізнав, знав, хто я. Він, мабуть, просто почувався збентеженим, соромився через те своє дитяче освідчення у коханні.

— Я з Джино вже давно не зустрічаюся, — відповіла я, — твого брата неправильно поінформували.

— Він тільки й думає, що про навчання! Вже дивно навіть те, що він мені про тебе розказав! Зазвичай Ніно нічого й нікого навколо не помічає.

— То він не приїде?

— Приїде, коли поїде тато.

Вона розповідала мені про Ніно без особливої симпатії. Сказала, що він взагалі не здатний на почуття. Нічого його не захоплювало, нічого не злило, але й доброти в ньому особливої не спостерігалося. Він був дуже потайливий, тримав усе при собі. Єдине, що його цікавило, — навчання. Більше нічого йому не подобалося, холодний до всього, мов лід. Єдиний, кому вдавалося його дещо розворушити, був батько. Не те щоб вони сварилися: Ніно був добрим і слухняним сином. Та Маріза знала, що батька він терпіти не міг. А от вона татка обожнювала. Він був найдобрішим та найрозумнішим у світі.

— І довго пробуде тут твій батько? Коли він поїде? — запитала я з дещо надмірною цікавістю.

— Тільки три дні. Він мусить працювати.

— То Ніно приїде через три дні?

— Так. Він придумав собі виправдання, що має допомогти сім’ї одного свого друга з переїздом.

— То це неправда?

— Немає в нього ніяких друзів. Він би камінця з місця на місце не переніс навіть для моєї мами — єдиної людини, яку він хоч трохи любить! Що вже й казати про допомогу якомусь другові!

Ми покупалися в морі, потім пройшлися вздовж пляжу, щоб висохнути. Маріза показала мені одну річ, на яку я раніше не звертала уваги. У кінці сіруватого пляжу виднілися світлі, нерухомі силуети. Вона зі сміхом потягла мене по сипучому піску і згодом стало зрозуміло, що то були люди. Живі люди, покриті грязями. Так вони лікувалися, не знаю, від чого. Ми вляглися на пісок, переверталися, штовхалися, намагаючись і собі перетворитися на брудних мумій, як ті люди. Нам було дуже весело, потім ми знову подалися купатися.

Увечері родина Сарраторе вечеряла в кухні, нас з Неллою також запросили до столу. Вечеря вийшла дуже приємною. Лідія ні разу не згадала про наш район, попри невдоволення моєю присутністю у перший день приїзду почала розпитувати про мене. Коли Маріза розповіла їй, що мені подобається вчитися, і я ходжу до тієї самої школи, що і Ніно, вона геть подобрішала. Та найпривітнішим все ж був Донато Сарраторе. Він засипав компліментами Неллу, розхвалював мене за успіхи в школі, не минав увагою Лідію, грався з маленьким Чиро, потім зголосився сам прибрати зі столу замість мене.

Я уважно спостерігала за ним, і мені він видався зовсім іншим, як я його пам’ятала. Він дещо схуднув, відростив собі вуса, але окрім зовнішності було ще щось у його поведінці, чого мені не вдавалося зрозуміти. Можливо, він здавався мені добрішим чоловіком, ніж мій батько, відзначався незвичайною ввічливістю у ставленні до всіх.

Це відчуття посилилося протягом наступних двох днів. Коли ми ходили на пляж, Сарраторе не дозволяв нести нічого ні Лідії, ні нам — двом дівчатам. Ніс сам парасольку проти сонця, сумки з рушниками та їжею для обіду і туди, і назад, коли стежина здиралася вгору. Віддавав нам частину вантажу лише тоді, якщо Чиро починав капризувати і проситися на руки. Сарраторе був міцний та підтягнутий за статурою, з незначною кількістю волосся на торсі. Одягався у купальний костюм, зроблений не з тканини, а з якогось дивного матеріалу, що нагадував легкий трикотаж. Плавав він багато, але рідко відпливав далеко від берега: хотів показати нам з Марізою, що таке вільний стиль. Його дочка плавала, як він, з такими ж врівноваженими, повільними помахами рук, і я відразу почала їх імітувати. Розмовляв він більше італійською, аніж на діалекті, намагаючись з певною настійливістю використовувати пишномовні фрази та незвичайні вислови, особливо коли спілкувався зі мною. Весело спонукав мене, Лідію та Марізу бігати туди-сюди вздовж берега разом з ним, щоб зміцнити м’язи, розважав та смішив нас. Коли купався з дружиною, вони трималися поряд, тісно притиснувшись одне до одного, розмовляли тихенько, часто сміялися. У той день, коли він поїхав, сумували ми всі: Маріза, Лідія, Нелла і я. Дім, незважаючи на те що в ньому лунали наші голоси, здавався мовчазним, майже мертвим. Єдиною втіхою було те, що тепер мав приїхати Ніно.

  32

Я спробувала запропонувати Марізі піти зустріти її брата в порту, але вона відмовилася, заявивши, що він не заслуговує на таку увагу. Ніно прибув під вечір. Високий, худющий, у блакитній сорочці, темних штанях, у сандалях, із рюкзаком на плечі. Він анітрохи не здивувався, побачивши мене тут, на Іскії, у цьому домі, і я подумала, що у них в Неаполі, мабуть, вдома був телефон, і Маріза вже повідомила йому про мене. За столом він відповідав у півслова, на сніданок взагалі не з’явився. Прокинувся пізно, і на море ми вирушили теж пізно, з речей він майже нічого не ніс. Відразу ж пірнув у море, рішуче, і поплив на глибину без притаманного батькові бажання продемонструвати власні віртуозні вміння, а з очевидною природністю рухів. Він зник вдалині, і я боялася, чи він там не потонув, але ні Маріза, ні Лідія не виявляли ніяких ознак хвилювання. Повернувся він години через дві і взявся за читання, смалячи одну цигарку за іншою. Так він прочитав цілий день, встромляючи недокурки в пісок. Я теж всілася читати, відмовившись від запрошення Марізи погуляти вздовж берега. За вечерею він поїв похапцем і кудись пішов. Я прибрала зі столу після вечері, вимила посуд, думаючи про нього. Потім приготувала собі ліжко в кухні і знову читала, чекаючи на його повернення. Так я прочитала десь до першої ночі, а потім заснула з увімкненим світлом та розгорнутою на грудях книжкою. Вранці я прокинулася з вимкненим світлом та закритою книжкою. Я подумала, що то, напевне, він вимкнув світло, і відчула,