шоколад, цукор, каву. Ліла ні до чого не торкалася, тримала з ним певну дистанцію, а він мовчки на неї дивився. Через тиждень тієї халепи, оскільки Ліла поводилася так, ніби його не помічала, Марчелло вирішив чимось вразити її. Він явився вранці разом з якимось спітнілим здоровилом, що вніс до зали величезний картонний коробок. З коробка витягли те, про що ми всі в районі чули, але мало хто мав вдома: телевізор, тобто такий пристрій, на екрані якого можна було бачити зображення, як в кіно, але передавалося вони не через проектор, а через повітря, а всередині в пристрої була загадкова трубка, що називалася катодною. Через ту трубку, про яку постійно товкмачив той спітнілий здоровило, пристрій кілька днів не працював. Потім, після численних спроб, він увімкнувся, і тепер піврайону, включаючи мою матір, мого батька, братів та сестру, ходили до Черулло, щоб поглянути на те диво. Ріно — ні. Він почувався краще, жар в нього нарешті повністю минув, але до Марчелло він не обмовився ані словом. Коли той приходив, Ріно починав говорити погано про телевізор, а згодом або йшов спати, або виходив з дому і бродив десь з Пасквале та Антоніо. А от Ліла казала, що їй телевізор подобався. Особливо їй подобалося дивитися його разом із Меліною, яка приходила щовечора і сиділа тихенько, мовчки, уважно дивлячись в екран. Для неї то були єдині хвилини спокою. Решту часу всі зривали на ній злість: брат — за те, що вона покинула його самого, прирікши на долю прислужника батька тоді, як перед нею самою відкривалася перспектива вдалого шлюбу, що зробив би її заможною синьйорою; Фернандо та Нунція — через те, що не була люб’язною з Марчелло і ставилася до нього вороже; Марчелло — через те, що все більше почував себе її нареченим, навіть хазяїном, незважаючи на те, що вона його так і не прийняла, і все намагався перейти від німого обожнювання до поцілунків, ревнивих запитань, де вона була вдень, кого бачила, чи зустрічалася з іншими хлопцями і чи до неї хтось торкався. Оскільки вона йому не відповідала або — ще гірше! — насміхалася над ним, розповідаючи про поцілунки та обійми з неіснуючими женихами, він якось увечері шепнув їй на вухо: «Ти знущаєшся наді мною, але пригадуєш, як ти мені погрожувала ножем? Так от, запам’ятай: якщо я дізнаюся, що тобі подобається хтось інший, я не обмежуся самими погрозами. Просто уб’ю тебе і все». Отож вона гадки не мала, як їй вибратися з тієї халепи і про всякий випадок завжди тримала при собі зброю. Але дуже боялася. Писала в останніх рядках, що відчувала навколо себе все зло району. Навіть більше, писала стривожено: зло і добро перемішалися і посилюються, живлячись одне від одного. Марчелло, якщо подумати, був би доброю партією, але в тому добрі було щось зле, а у злі малося щось добре — суміш, від якої у неї перехоплювало подих. Одного вечора з нею трапилося щось таке, від чого їй справді стало страшно. Марчелло вже пішов, телевізор вимкнули, в хаті було тихо, Ріно кудись подався, а батьки лягали вже спати. Вона була сама на кухні, мила посуд, почувалася втомленою, без сил, коли раптом зауважила якийсь тріск. Вона швидко повернулася і побачила, що то тріснула велика мідна каструля. Отак, сама по собі. Вона висіла на гвіздку, де й завжди, але в центрі з’явилася велика дірка, краї якої вигнулися і перекривилися, і сама каструля перекособочилася, ніби більше не могла зберігати власну форму. Прибігла мати у нічній сорочці і звинуватила Лілу, що та її впустила і пошкодила. Але мідна каструля, коли падає, не розбивається і не псується таким чином. «Такі речі, — писала наприкінці Ліла, — мене лякають. Більше, аніж Марчелло, більше всього. І я відчуваю, що повинна знайти рішення, інакше одне за одним зруйнується усе, все-все». Вона ще раз вітала мене з днем народження і, незважаючи на власні бажання, на бажання знову побачитися зі мною, на нагальну потребу у моїй допомозі, зичила мені залишатися на Іскії з люб’язною синьйорою Неллою та ніколи більше не повертатися до нашого району.
35
Той лист мене дуже збентежив. Лілин світ, як то траплялося завжди, швидко накладався на мій. Усе те, про що я писала їй протягом липня та серпня, видалося мені банальним, мене охопило бажання виправитися. Я не пішла на море, спробувала відразу відповісти їй серйозним листом у такому самому стислому, змістовному, але разом з тим розмовному стилі, як у неї. Та якщо інші листи мені вдавалися легко, — писала сторінку за сторінкою за кілька хвилин без єдиного виправлення — то цього разу я писала і переписувала раз за разом, але в мене не виходило висловити належним чином ненависть Ніно до батька, описати роль історії з Меліною, що викликала появу того негативного почуття, взагалі стосунки в родині Сарраторе і навіть власну занепокоєність тим, що відбувалося. Донато, який насправді був непересічним чоловіком, на сторінках мого листа видавався головою звичайнісінької сім’ї; я сама у її стосунках з Марчелло була здатна лише на несуттєві поради. Врешті єдиною правдивою думкою мені видавалося тільки розчарування з приводу того, що у неї був телевізор, а в мене — ні.
Отож мені так і не вдалося написати їй відповідь, незважаючи на відмову від моря, сонця, задоволення побути в компанії Чиро, Піно, Клелії, Лідії, Марізи, Сарраторе. Добре, що Нелла згодом прийшла до мене на терасу, принесла ячмінного напою і посиділа зі мною. Добре, що Сарраторе, повернувшись із пляжу, висловили жаль, що мене не було з ними, і знову вітали мене з днем народження. Лідія вирішила власноруч приготувати торт, Нелла відкоркувала пляшку вермуту, Донато наспівував неаполітанських пісень, Маріза подарувала мені морського коника, зробленого із волокна, якого напередодні купила собі в порту.
Я заспокоїлася, але так і не могла викинути з голови думки про Лілу в біді в той час, як мені було так добре, і всі мене вітали. Я сказала дещо драматичним тоном, що отримала лист від подруги, і що подруга потребує моєї допомоги, тож мені доведеться поїхати раніше, ніж передбачалося. «Щонайпізніше — післязавтра», — заявила я, хоча й сама в це не дуже вірила. Насправді я сказала це лише для того, щоб почути, як жалкує Нелла, як Лідія каже, що Чиро за мною дуже сумуватиме, як засмутиться Маріза, як Сарраторе вигукне розчаровано: «Як же ми будемо тут без тебе?» Усе це мене розчулило і ще більше прикрасило свято мого дня народження.
Потім Піно та Чиро почали позіхати, і Лідія з Донато повели їх спати. Маріза допомогла мені перемити посуд, Нелла сказала, що якщо я хочу відпочити трішки довше, вона сама прокинеться раніше, щоб приготувати сніданок. Я заперечила: то був мій обов’язок. Усі, один за одним, розійшлися, я залишилася сама. Постелила собі ліжко у куточку, перевірила, щоб навколо не було тарганів чи комарів. Мій погляд зупинився на мідних каструлях.
Стиль письма Ліли справив на мене настільки сильне враження, що я дивилася на каструлі із усе більшим занепокоєнням. Я пригадала, як подобався їй той мідний полиск, під час миття вона особливо ретельно начищала їх до блиску. Саме на дзеркальній поверхні мідного посуду
