Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

чотири роки тому, за її словами, була пляма крові, що пирснула з горла дона Акілле, коли його вдарили ножем. І саме на каструлі для неї тепер відображалося гостре відчуття загрози, тривога, пов’язана з життєвим вибором, що стояв перед нею, від яких мідь тріснула, посилаючи їй якийсь особливий сигнал, ніби та форма, що існувала до цього, раптом не могла більше витримувати. Чи мала я здатність уявляти всі ці речі без неї? Чи вміла я вдихнути життя у все, що мене оточувало так, щоб воно видозмінювалося разом зі мною? Я вимкнула світло. Роздяглася і лягла у ліжко з листом від Ліли та закладкою Ніно — речами, які в той час мені видавалися найдорожчими з усього, що я мала.

Через вікно кімнату заливало біле місячне світло. Я поцілувала закладку, як робила це щовечора, і спробувала у напівтемряві перечитати листа моєї подруги. Виблискували каструлі, поскрипував стіл, зверху наді мною нависала важка стеля, а з боків навалювалися нічне повітря та море. Я знову почувалася приниженою через незвичайні здібності до письма Ліли, через те, що у неї мався особливий талант, а в мене — ні, на очі накотилися сльози. Звичайно, я раділа за неї, що вона така розумниця, навіть без навчання у школі, без книжок з бібліотеки, але та радість змушувала мене почуватися винувато-нещасною.

Потім почулися чиїсь кроки. Я побачила, як до кухні прослизнула постать Сарраторе, босого, у синій піжамі. Я натягла вище на себе простирадло. Він підійшов до крана, набрав склянку води, випив. Постояв кілька секунд біля раковини, поставив на стіл склянку і рушив до мого ліжка. Присів біля мене, обіпершись ліктями на край ліжка.

— Я знаю, що ти не спиш, — промовив він.

— Так.

— Не думай про подругу, лишайся.

— Їй важко зараз, я їй потрібна.

— Це мені ти потрібна, — прошепотів він, потягнувся до мене і поцілував мене у рот, але не таким легким поцілунком, як його син, а розтуливши мені губи язиком.

Я не рухалася.

Він легенько відхилив простирадло, не припиняючи цілувати мене ніжно, пристрасно, намацав рукою мої груди, погладив їх під сорочкою. Потім відпустив мене, пересунувся нижче до моїх ніг, натиснув двома пальцями зверху трусів. Я мовчала, не сміла поворухнутися; я ледве не зомліла від його поведінки, від того, що він зі мною робив, від задоволення, яке, незважаючи ні на що, я відчувала. Його вуса кололи мені верхню губу, його язик був шорстким. Він потихеньку відірвався від мого рота, прибрав руку.

— Завтра увечері підемо погуляємо на пляж, тільки ти і я, — промовив він глухо, — ти мені дуже подобаєшся, і я тобі теж подобаюся. Правда ж?

Я не відповіла. Він знову легенько торкнувся губами до моїх губ, прошепотів мені «на добраніч», підвівся і вийшов із кухні. Я боялася поворухнутися і ще довго так пролежала. Намагалася викреслити з пам’яті смак його язика, його пестощі, дотик його руки, але даремно. Ніно хотів мене попередити, знав, що це станеться? Я відчула безмежну ненависть до Донато Сарраторе та відразу до самої себе через те задоволення, яке відчувало моє тіло. Хоча тепер це може видатися неймовірним, наскільки я себе пам’ятала, до того вечора я ні разу не відчувала тілесної насолоди, не знала її, мене вразило те відчуття. Я залишалася лежати нерухомо, не знаю, протягом скількох годин. Потім, на вранішній зорі, я встала, зібрала всі свої речі, прибрала ліжко, написала кілька рядків подяки Неллі і пішла.

Острів ще спав, море було спокійним, лише повітря насичене літніми ароматами. За точно відраховані гроші, які мені залишила мати місяць тому, я купила собі квиток на перший пароплав, що вирушав з острова. Тільки-но паром відчалив, а острів у ніжному серпанку вже був досить далеко, я подумала, що нарешті у мене з’явилося щось таке, про що я могла розповісти Лілі, проти чого вона не могла виставити нічого гідного уваги. Та про себе я знала вже у ту мить, що відраза до Сарраторе та зневага до самої себе не дозволили б мені відкрити рота. Насправді оце зараз я вперше намагаюся відшукати необхідні слова, щоб описати той несподіваний кінець моїх канікул.

  36

Неаполь видався мені охопленим неприємно тхнучою, виснажливою спекою. Моя мати, не сказавши мені ні слова про мою зовнішність, — ніяких прищів, засмагла на сонці — почала дорікати, що я повернулася раніше, ніж передбачалося.

— Що ти накоїла, — допитувалася вона, — ти повелася погано? Подруга вчительки тебе вигнала?

А от мій батько вів себе по-іншому. Його очі блищали від радості, він розхвалював мою зовнішність, повторюючи сотню разів: «Господи, яка вродлива в мене донька!» Щодо моїх братів та сестри, ті лише сказали з певною часткою зневаги:

— Ти схожа на негра.

Я поглянула на себе у дзеркало і сама здивувалася: від сонця моє волосся набуло чудового білявого кольору, але обличчя, руки, ноги стали золотаво-бронзовими. Поки я перебувала серед насичених, соковитих кольорів Іскії, поміж засмаглими туристами, зміни у моїй зовнішності не впадали в око. Тепер, на фоні нашого району, де кожне обличчя, кожна вуличка зберігали притаманну їм хворобливу блідість, засмага здавалася надмірною, майже зухвалою. Люди, будинки, завжди переповнене транспортом та пилом шосе нагадували мені неякісну світлину, як ті, що друкують в газетах.

Тільки-но в мене виникла можливість, я відразу побігла до Ліли. Покликала її знадвору, вона виглянула з вікна, вийшла з дому. Обняла мене, розцілувала, засипала компліментами, чого з нею раніше ніколи не траплялося. Вона здавалася тією самою, але водночас менше ніж за місяць ще більше змінилася. Ліла вже мала вигляд не дівчинки, а жінки, щонайменше років вісімнадцяти — тоді цей вік мені видавався вже геть дорослим. Старий одяг був їй замалий та закороткий, ніби вона виросла з нього протягом кількох хвилин, і дещо занадто обтягував її тіло. Вона ще більше підросла, стала ще стрункішою та граціознішою. А її бліде обличчя, як мені здалося, набуло витонченої, незвичайної вроди.

Я відчула, що вона була чимось занепокоєна, постійно озиралася, нічого мені не пояснюючи. Сказала тільки: «Ходімо зі мною!» і попросила, щоб я пішла з нею до ковбасної лавки Стефано. Потім додала, взявши мене під руку: «Я тільки з тобою можу це зробити, як же добре, що ти повернулася! А то я вже думала, що доведеться чекати до вересня».

Ми ще ні разу не йшли тією дорогою до скверу, так тісно притиснувшись одна до одної, такі втішені та щасливі, що нарешті зустрілися. Вона розповіла мені, що з кожним днем справи йшли все гірше. Якраз напередодні ввечері Марчелло прийшов з тістечками та пляшкою ігристого вина і подарував їй каблучку, усипану діамантами. Вона взяла її, одягнула собі на палець, щоб уникнути сварки з батьками, але перед тим, як він збирався йти додому, вже на порозі, повернула йому її без особливих пояснень. Марчелло спробував було відмовитися взяти каблучку назад, знову почав погрожувати їй, як то робив вже часто і раніше, та врешті розплакався. Фернандо та Нунція відразу зрозуміли, що щось негаразд. Нунції Марчелло вже полюбився, їй подобалися смаколики, які він щоразу приносив, вона пишалася тим, що стала власницею телевізора. Фернандо теж здавалося, що