Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

Уже через кілька днів ситуація змінилася на краще. Я помітила, що час від часу він на мене поглядав, а потім відвертався. Я запитала в нього, що він читає, і розповіла, що читаю я. Ми обговорювали прочитане, чим змушували Марізу нудьгувати. Спочатку мені здавалося, що він мене уважно слухає, але потім він починав говорити сам, точно як Ліла, і вже мене не слухав, все більше захоплюючись ходом власних думок. Оскільки мені дуже хотілося, щоб він помітив мій розум, я спробувала перебити його, щоб висловити власну думку, але то було непросто. Здавалося, йому досить моєї присутності лише для того, щоб я сиділа мовчки і слухала його, що я згодом і робила. Врешті він говорив такі речі, про які я не здатна була міркувати чи висловлюватися з такою рішучістю та впевненістю. До того ж він говорив про них чистою італійською, емоційно та захопливо.

Маріза інколи кидала в нас грудками мокрого піску, інколи перебивала вигуками: «Припиніть вже, кому яке діло до вашого Достоєвського та братів Карамазових?!» Тоді Ніно різко підводився і йшов геть вздовж берега, низько схиливши голову, аж поки не перетворювався на чорну крапку. Я проводила деякий час із Марізою, в розмовах про її жениха, який усе ніяк не міг приїхати до неї нишком, а їй через це хотілося плакати. Тим часом я почувалася все краще і краще, я повірити не могла, що можна ось так жити. «Можливо, — думала я про себе, — що ті хлопці й дівчата з вулиці дей Мілле — як ота, одягнена в зелене, — живуть саме таким життям».

Через кожні три-чотири дні приїжджав Донато Сарраторе, але він залишався не більше ніж на день і знову повертався до міста. Він казав, що не може дочекатися 13 серпня, коли врешті приїде до Барано на цілих два тижні. Тільки-но приїжджав батько, Ніно перетворювався на тінь. Їв, зникав, повертався пізно вночі і не промовляв ні слова. Слухав батька з єхидною посмішкою, і що б той не казав, він ні з чим не погоджувався, але і не заперечував йому відкрито. Тільки тоді, коли батько згадував про довгоочікуване ним 13 серпня, Ніно висловлювався чітко та ясно з цього приводу. Він нагадував матері — матері, не Донато! — про те, що відразу після Ферраґосто[10] йому треба повертатися до Неаполя, тому що він домовився з кількома однокласниками разом поїхати кудись у село в зоні Авелліно, щоб робити літні завдання. «Брехня то все, — шепотіла Маріза, — немає в нього ніяких літніх завдань». Але мати його хвалила, і батько теж. Більше того, Донато відразу вдавався до своєї улюбленої теми: «Ніно дуже поталанило, що він може вчитися». Сам Донато зміг провчитися лише до другого курсу технікуму, а потім змушений був працювати, а от якби у нього була можливість вчитися, як у сина, хтозна, як далеко він би пішов. І завершував такими словами: «Вчися, Ніно, синку, роби те, чого таткові не вдалося зробить!»

Ті слова виводили з себе Ніно найбільше. Аби втекти і не слухати, він кілька разів навіть запрошував мене та Марізу погуляти разом з ним. Заявляв з похмурим виглядом батькам, що ми йому вже геть набридли зі своїми проханнями: «Дівчатам морозива закортіло, хочуть прогулятися, я їх проведу».

У тих випадках Маріза радісно бігла чепуритися, а я почувалася незручно, бо особливих нарядів у мене не було, усе ті самі три ганчірки. Та здавалося, що йому не було ніякого діла до того, гарна я чи бридка. Щойно ми виходили з дому, він починав розмовляти про своє, від чого у Марізи псувався настрій, і вона казала, що краще б вже сиділа вдома. А от я тільки те й робила, що слухала промови Ніно. Мене дуже дивувало, що в порту, де багато молодих хлопців і дорослих чоловіків поглядали на мене та Марізу, сміялися і намагалися звернути на себе нашу увагу, він не виявляв ані крихти тієї ворожості та агресивності, які були притаманні Пасквале, Ріно, Антоніо, Енцо, коли ми виходили погуляти разом і хтось насмілювався надто вже пильно подивитися на нас. Як охоронець Ніно нікуди не годився. Можливо, тому що він був занадто захоплений своїми думками, бажанням розповісти мені їх, а тому давав нам повну свободу дій.

Так Маріза потоваришувала з хлопцями з Форіо, і ті згодом приїхали зустрітися з нами до Барано. Ми пішли разом з ними на пляж Маронті. Згодом вона почала гуляти з ними кожного вечора. Ми ішли утрьох до порту, але потім вона приєднувалася до своїх нових друзів (зроду-віку Пасквале не дозволив би такого Кармелі чи Антоніо — Аді!), а ми удвох із Ніно гуляли вздовж моря. Десь біля десятої ми знову зустрічалися і поверталися додому.

Одного вечора, тільки-но ми залишилися удвох, Ніно несподівано сказав, що в дитинстві дуже заздрив стосункам між мною та Лілою. Він часто спостерігав за нами на відстані — завжди разом, завжди щось жваво обговорювали, — і йому теж хотілося з нами дружити, але він не насмілювався. Потім усміхнувся і сказав:

— Пам’ятаєш, як я тобі освідчився у коханні?

— Так.

— Ти мені дуже подобалася.

Я зашарілася і по-дурному прошепотіла:

— Дякую.

— Я мріяв, що ми з тобою почнемо зустрічатися і завжди будемо всі разом: я, ти і твоя подруга.

— Усі разом, утрьох?

Він сам усміхнувся тим своїм дитячим мріям.

— Я тоді ще не дуже розумівся у сердечних справах.

Потім запитав у мене про Лілу:

— Вона навчається далі?

— Ні.

— А що робить?

— Допомагає батькам.

— Вона була такою здібною, ніхто за нею не встигав, у мене мізки закипали.

Так і сказав: «У мене мізки закипали». А я спершу трохи образилася, бо він фактично сказав, що його освідчення було лише спробою залучитися до нашої дружби з Лілою. Після цих слів я відчула себе недобре, у мене навіть гостро закололо у грудях.

— Тепер вона вже не така, як була, — промовила я, — змінилася.

У мене виникло непоборне бажання додати: «А ти чув, як мене хвалять у школі викладачі?» На щастя, я стрималася. Але після тієї розмови я листів Лілі більше не писала: мені важко було описувати те, що зі мною відбувається, та й вона мені не відповідала. Замість цього я присвячувала час піклуванням про Ніно. Я знала, що в нього була звичка прокидатися пізно, а тому знаходила будь-який привід, щоб не снідати разом з усіма. Чекала на нього, потім ми разом ішли до моря, я готувала для нього необхідне для купання і сама все несла, ми разом купалися. Та коли він запливав далеко від берега, я боялася і поверталася на берег, спостерігаючи за темною крапкою його голови над водою, що все більше віддалялася. Коротко кажучи, я його кохала, знала, що кохаю, і тішилася тим коханням.

Тим часом Ферраґосто все наближався. Одного вечора я сказала Ніно, що мені не хочеться йти до порту, я б охоче погуляла по пляжу Маронті; якраз був повний місяць. Я сподівалася, що він піде зі мною і залишить сестру, яка вимагала піти до порту, де в неї вже з’явився хлопець, з яким вона (сама мені розповідала) цілувалася й обіймалася, незважаючи на жениха в Неаполі. Але він пішов з Марізою. Я просто із принципу вирушила у напрямку кам’янистої стежки, що вела до пляжу.