Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

— То ж вони навмисне зробили! — крикнув злий як чорт Ріно до Стефано.

Стефано, чий темний профіль добре виднівся на тлі спалахів, заспокійливо кивнув у відповідь. Він побіг у куток, де раніше сам поклав якийсь ящик і наказав нам, дівчатам, його не чіпати, відкрив його і покликав інших хлопців.

— Енцо, — гукнув він тоном, у якому не було навіть натяку на привітного комерсанта, — Паскá, Ріно, Антó, ходіть, швидко, хай почують, що ми тут маємо!

Ті підбігли до Стефано, сміючись. Все повторювали: «так, хай почують, оті придурки, хай!» І розмахували руками з образливими жестами у бік балкону Солар. Ми спостерігали за їхніми швидкими темними фігурами і все більше тремтіли від холоду. Нас залишили самих, без будь-якої ролі. Мій батько теж подався вниз, до будинку, разом з чоботарем. Ліла, здавалося, оніміла, захоплена тією виставою, мов якоюсь загадкою.

З нею відбувалося те, про що я вже згадувала раніше, і що вона сама пізніше визначила як «розмивання». Вона розповідала, що в неї було таке враження, мовби під час ясної ночі під повним місяцем на морі якась величезна, темна, грозова маса насувала по небу, проковтуючи найменші частки світла, з’їдаючи яскравий круг місяця і перетворюючи його блискучий диск на те, чим він був насправді: грубу, непоказну й незугарну матерію. Лілі ввижалося, що вона бачить, відчуває, — немовби насправді — як її брат розпадається. Ріно просто у неї на очах втрачав свій звичний образ, яким вона його знала: щедрого, чесного хлопця з приємними рисами обличчя, людини, якій довіряєш, дорогий її серцю образ того, хто завжди — скільки вона себе пам’ятала — її веселив, втішав, захищав. Там, серед гучних вибухів, на холоді, серед попелу та диму, від яких пекло у носі, серед запаху сірки, щось могутнє зруйнувало органічну структуру її брата, піддало його такому сильному тиску, що межі його обрисів розкололися, від чого зсередини його тіла полилася матерія, як магма, показавши їй, з чого насправді він складався. Кожна секунда тієї святкової ночі викликала у неї жах, їй здавалося, що від кожного найменшого поруху Ріно розпадався, розливався навколо себе, його обриси та межі розривалися, від чого і вона сама, і її обриси та межі теж ставали м’якими та вразливими. Неймовірним зусиллям їй вдалося повернути здатність володіти собою, так що ніхто навколо майже не помітив, в якому вона була стані. Правда і те, що в тому хаосі вибухів та спалахів я не дуже стежила за нею. Думаю, мене вразив зляканий вираз її обличчя. Я помітила, як вона з від­разою невідривно дивилася на тінь свого брата — найбільш неврівноваженого, найагресивнішого з усіх, що найбільше кричав прокльони та образи у напрямку балкона Солар. Здавалося, що вона — та, що ніколи й нікого не боялася, — злякалася. Але про всі ті враження я подумала вже згодом. У ті моменти я нею особливо не переймалася і почувалася ближчою до Кармели, до Ади, аніж до неї. Здавалося, що тоді, як і завжди, вона не потребувала чоловічої уваги. А от ми — на тому холоді, в тому безладді — без тієї уваги зовсім розгубилися. Нам хотілося, щоб Стефано, чи Енцо, чи Ріно припинили ту війну, обняли нас за плечі, притулили до себе і заспокоїли втішними словами. А замість цього ми стояли утрьох, притиснувшись одна до одної, щоб зігрітися, в той час, як вони з поспіхом хапали великі циліндри з гнітом, заворожені нескінченним запасом піротехніки Стефано, захоплені його щедрістю, збентежені тією кількістю грошей, яку перетворено на спалахи, іскри, вибухи, дим всього лише для того, щоб задовольнити жагу перемоги.

Так вони змагалися із Соларами не знати скільки: вибухи лунали то з одного, то з іншого боку, ніби тераса та балкон — то траншеї. Від цього увесь район гудів, тремтів. Уже ніхто нічого не розумів: гуркіт, вибухи, розбиті вікна, розірване небо. Навіть коли Енцо крикнув: «Вони вже видихалися, не мають більше зарядів», наші продовжували, особливо Ріно не вгамовувався, аж поки не залишилося жодної шашки. Потім усі закричали переможним хором, підстрибуючи та обіймаючись. Врешті заспокоїлися, настала тиша.

Але тривала вона недовго, її перервали далекий плач дитини, крики та лайка жителів району, гуркіт автівок, що пробиралися через захламлені рештками феєрверків вулиці. Потім ми помітили спалахи на балконі Солар, почули сухі звуки «бах-бах». Ріно розчаровано крикнув: «Починають знову!» Але Енцо, який миттю зрозумів, що відбувається, першими заштовхнув нас всередину, потім Пасквале і Стефано. Один лише Ріно продовжував лаятися брудними словами, перегнувшись через поруччя тераси так, що Ліла, відштовхнувши Пас­квале, кинулася вперед і почала його відтягувати, лаючись у свою чергу на нього. Ми, дівчата, відразу побігли з криками вниз, у будинок. Солари, аби перемогти, стріляли просто в нас.

  23

Тієї ночі, як я вже казала, я багато чого не помітила. Але, перш за все, вражена тією атмосферою свята та небезпеки, від вихору хлопців, чиї тіла палали жаром, що обпалював більше, аніж вогні у небі, я забула про Лілу. І саме тоді відбулася перша зміна в її свідомості.

Чому це з нею сталося, як я вже казала, я не помітила, ту зміну було важко угледіти відразу. Але наслідки тієї зміни мені впали в око відразу. Вона стала лінивішою. Я вже два дні потому прокинулася рано, хоча в школі і не було занять, щоб піти разом з нею відчинити крамницю і майстерню, допомогти їй з прибиранням, але вона так і не з’явилася того ранку. Прийшла пізно, з невдоволеним виглядом, і ми гуляли удвох по вулицях району, уникаючи чоботарської майстерні.

— На роботу не підеш?

— Ні.

— А чому?

— Мені більше не подобається.

— А як же нові черевики?

— Ще працювати й працювати.

— І що тепер?

Мені здавалося, що вона і сама не знала, чого хоче. Єдине, в чому я була впевненою, — так це те, що вона дуже хвилювалася за брата, значно більше, ніж раніше. Саме від цього хвилювання почалися зміни у її роздумах про багатство. Нагальність стати багатими так і залишалася — про це ніхто не сперечався. А от мета вже не була тією, що в дитинстві: ніяких скринь зі скарбом, блищання золотих монет та дорогоцінного каміння. Тепер здавалося, що гроші у її голові перетворилися на щось схоже на цемент: вони надавали стабільності, зміцнювали, давали змогу налагодити те й інше. Перш за все налагодити мізки Ріно. Ту пару черевиків, що вони робили разом, він вважав уже готовою і хотів показати її Фернандо. Та Ліла добре знала (і на її думку, це знав і сам Ріно!), що у їхній роботі було ще безліч вад, і батько прискіпливо оглянув би черевики і викинув геть. Отож вона переконувала брата, що їм слід ще працювати й працювати, що шлях до власної взуттєвої фабрики був довгим та тернистим; але він не мав більше наміру чекати, йому не терпілося стати таким, як Солари, як Стефано, і Лілі не вдавалося змусити його прислухатися до неї. В якусь мить мені раптом навіть здалося, що багатство її вже більше не цікавило. Вона говорила про гроші без блиску в очах, для неї вони перетворилися лише