Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

робила вчителька Олів’єро у класі, коли хотіла когось заохотити. Але Ліла здавалася не дуже задоволеною результатом. Що більше її брат намагався продемонструвати переваги, то більше вона вказувала на хиби і казала Ріно: «Як думаєш, за скільки часу татко помітить ці вади?» Згодом серйозно заявила: «Випробуймо знову водою!» Брат не погоджувався. Та вона все одно наповнила миску водою, одягла на руку черевик, як на ногу, і потупцяла нею по воді. «Побавитися захотілося», — пробурчав Ріно тоном старшого брата, втомленого забавками молодшої сестри. Але щойно Ліла витягла черевика з миски, стурбовано запитав:

— Ну, що?

Ліла витягла руку з черевика, потерла пальцями, протяглу йому руку.

— Доторкнися.

Ріно торкнувся рукою до її руки, промовив:

— Суха.

— Мокра.

— Це лише ти відчуваєш, що мокра. Доторкнися ти, Ленý!

Я доторкнулася.

— Трішки волога, — сказала я.

Ліла невдоволено перекривилася.

— Бачиш, лише хвилину у воді — і вже мокра. Так не піде. Доведеться знову розклеювати і прошивати по новій.

— Та йди ти під три чорти! Подумаєш, трохи волога!

Ріно розлютився не на жарт. Просто на моїх очах відбувалася якась дивна трансформація. Обличчя в нього почервоніло, очі вирячилися, щоки роздулися — він вже не міг стриматися і вибухнув довгою серією прокльонів та лайки на адресу сестри. Кричав, що так вони ніколи не закінчать. Докоряв Лілі, що спершу вона його заохочувала, а потім критикувала. Верещав, що він не збирається все життя горбитися у тому бридкому місті, бути на побігеньках у батька та спостерігати, як багатіють інші. Ухопив залізну чоботарську лапку, хотів було запустити нею в Лілу; якби він справді це зробив, то точно б її убив.

Я пішла звідти, з одного боку збентежена тією люттю завжди привітного хлопця, а з іншого — горда тим, якою вагомою і вирішальною виявилася моя думка.

Протягом наступних днів я помітила, що мої прищі присохли.

— У тебе чудовий вигляд, то результат задоволення, яке ти отримуєш від навчання та від кохання, — сказала мені Ліла, і в її голосі чувся сум.

  20

Ріно, коли розпочалася підготовка до святкування Нового року, загорівся ідеєю зробити найбільший у районі феєрверк, перш за все — більший, ніж у Солар. Ліла сміялася з нього, часом досить злісно. Вона казала мені, що її брат, який спочатку поставився досить скептично до її задумки заробити багато грошей на виробництві взуття, тепер почав перегинати палку, уявляючи себе вже хазяїном взуттєвої фабрики «Черулло», і більше не бажав миритися з роллю простого чоботаря. Це її тривожило, то була та сторона вдачі Ріно, про яку вона ще не знала. Він завжди здавався їй всього лише трохи неврівноваженим, інколи агресивним, але аж ніяк не хвальком. Тепер він вдавав із себе того, ким насправді не був. Йому здавалося, що до багатства — один крок. Почувався вже хазяїном. Тим, хто міг би сповістити увесь район про успіх та багатство, які чекали на нього у прийдешньому році, влаштувавши неймовірний феєрверк, — більший, набагато більший, аніж у братів Солар, що у його очах перетворилися на зразок сучасних молодиків, з яких слід брати приклад або яких слід навіть обігнати. Він їм заздрив, вбачав у них ворогів, з якими треба боротися, щоб захопити та взяти на себе їхню роль.

Ліла не говорила про це нікому, ні Кармелі, ні іншим дів­чатам у дворі. Можливо, вона вбила йому в голову надто велику для нього мрію, яку він був не в змозі контролювати. Вона й сама вірила у ту мрію, вважала, що її можна втілити у життя, а її брат був важливою складовою для її здійснення. Крім того, вона його любила, він був старший за неї на цілих шість років, вона не могла ставитися до нього як до хлопчиська, що не в змозі дати лад своїм мріям. Та все частіше вона казала, що Ріно не вистачало тверезості, що він нездатний розсудливо справлятися з труднощами, а завжди перегинав палку. Як і того разу у змаганні із Соларами, наприклад.

— Може, він ревнує мене до Марчелло, — сказала вона мені якось.

— Як це?

Вона захихотіла, вдаючи з себе дурненьку, але я знала, про що йдеться, вона сама мені казала. Марчелло Солара якщо не щодня, так через день знаходив привід з’явитися біля чоботарської майстерні, чи пішки, чи на «міллеченто». Ріно, напевне, звернув на це увагу і не раз повторював сестрі: «Навіть не думай зв’язатися з тим лайном!» Хтозна, може, тому що Ріно не міг відлупцювати братів Солар, які вподобали його сестру, він вирішив продемонструвати їм свою силу за допомогою феєрверку.

— От побачиш: я маю рацію.

— У чому?

— У тому, що Ріно став хвальком. Де він візьме гроші для феєрверку?

То була правда. Новорічна ніч у нашому районі, та й в усьому Неаполі, нагадувала нічну битву. Сліпуче світло, вибухи. Густий дим від вибухів вкривав усе довкола туманом, проникав у будинки, пік очі, викликав кашель. Але тріскотіння і свист ракет, вибухи петард коштували грошей — більше феєрверків запускав той, хто був багатшим. У нас, Ґреко, грошей не було, а тому наш внесок до новорічних феєрверків був мізерним. Батько купував один коробок бенгальських вогнів, один із серпантином і ще один — з хлопавками. У північ давав мені у руку — бо я була найстаршою — металеву паличку бенгальського вогню або вертушки, запалював і я стояла нерухомо, схвильована і злякана, дивлячись на швидкі іскри світла, короткі завитки вогню зовсім близько від моїх пальців. А він тим часом біг закладати шашку салюту у скляну пляшку на мармуровому підвіконні, підпалював гніт від цигарки, і захоплено запускав у небо яскраву ракету. Наприкінці викидав на вулицю і пляшку теж.

У Лілиній родині також великого салюту не робили, хоча Ріно протестував вже давно. Ще з дванадцяти років у нього з’явилася звичка брати участь у феєрверках, що влаштовувалися кимось заможнішим за його батька. Усім була добре відома його звичка збирати шашки, що не вибухнули, на пошук яких він вирушав відразу після закінчення загального феєрверку. Він складав їх усі разом біля ставків, запалював і із захватом спостерігав за високим вогнем, тріском, завершальним вибухом. У нього ще й досі на руці був помітний темний шрам — велика пляма: то він якось надто пізно відійшов від вогню.

Серед низки очевидних та прихованих причин того змагання наприкінці 1958 року слід назвати також бажання Ріно відігратися за своє бідне дитинство. Отже, він взявся збирати гроші звідусюди, щоб накупити всього для феєрверку. Та всім було ясно, навіть йому самому, незважаючи на манію величі, що його охопила: із Соларами годі було змагатися. Як і щороку, двоє братів вже багато днів каталися на своїй «міллеченто» туди-сюди з багажником, наповненим піротехнікою, яка у новорічну ніч перебила б немало птахів, розлякала б собак, котів, пацюків, змусила б дрижати будинки від підвалу й до даху. Ріно заздрісно спостерігав за ними зі своєї майстерні і тим часом товкся з Пасквале, з Антоніо і особливо з Енцо, у якого водилося трохи більше грошей, щоб зібрати докупи власний арсенал, за який би не було соромно.

Справа прийняла дещо інший, несподіваний поворот, коли нас з Лілою матері послали до ковбасної лавки Стефано Карраччі за покупками