Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте
Тоді Мікеле Солара — чи то на підтримку брата, чи то з чистого задоволення зчинити безлад — вирішив втрутитися і ускладнити справу. Він штовхнув Стефано ліктем і голосно звернувся до нього:
— У тебе що, зовсім немає гонору? То — синок убивці твого батька, то — гівняний комуніст, а ти стоїш собі й дивишся, як він витанцьовує з кралею, яку вибрав для себе ти?
Пасквале, напевне, не почув, тому що музика грала голосно, до того ж він був захоплений танцем з Лілою. Але я почула, і Енцо почув, бо стояв поряд зі мною, і, звичайно, почув Стефано. Ми завмерли, очікуючи, що буде далі, але нічого не сталося. Стефано був сам собі на умі. Справи у його ковбасно-м’ясній крамниці ішли добре, він збирався викупити сусіднє приміщення, щоб розширити її, і загалом був упевнений у тому, що життя подарувало б йому все, чого він забажає. А тому відповів Мікеле з єхидною посмішкою:
— Та чого там, хай потанцює, у нього добре виходить.
І продовжував дивитися на Лілу, немовби вона була єдиним, що його у ту мить цікавило. Мікеле невдоволено скривився і пішов шукати кондитера та його дружину.
Що тепер він затіяв? Я бачила, як він розмовляв з господарями, розмахуючи руками, вказував Марії то на той куток, де стояли Стефано, Альфонсо та Пінучча, то на Пасквале, який танцював, то на Кармелу, яка кружляла з Антоніо. Щойно музика закінчилася, мати Джильйоли ввічливо взяла Пасквале під руку, відвела його у куток і щось сказала йому на вухо.
— Іди, — сказав сміючись Мікеле братові, — шлях звільнено.
І Марчелло знову подався запрошувати Лілу.
Я була впевнена у тому, що вона йому відмовить: я знала, як вона його ненавидить. Але ні. Музика заграла знову, і вона, сповнена бажанням танцювати, що бриніло у кожному м’язі, спершу пошукала очима Пасквале, а потім, не побачивши його, взяла за руку Марчелло, немовби то була одна лише рука, без плеча, без його тіла, і, розпашіла, знову розпочала те, що в ту мить для неї було найважливіше: танцювати.
Я поглянула на Стефано, на Енцо. У повітрі забриніла напруга. У той час, як моє серце калатало від страху, Пасквале, насуплений, підійшов до Кармели і коротко їй щось сказав. Кармела хотіла було тихо заперечити, але він, теж тихо, змусив її замовкнути. До них підійшов Антоніо, перемовився парою слів із Пасквале. Удвох вони роздратовано поглянули на Мікеле Солару, що знову базікав зі Стефано, на Марчелло, що танцював з Лілою, то підтягуючи її до себе, то піднімаючи в повітря, то змушуючи крутитися. Потім Антоніо пішов кликати з танцю Аду. Музика закінчилася, Ліла повернулася до мене. Я сказала їй:
— Тут щось відбувається, нам краще піти додому.
Вона розсміялася, вигукнула:
— Та хай хоч землетрус почнеться, а я ще один танець станцюю!
І глянула на Енцо, що стояв, прихилившись до стіни. Але в цю мить її знову запросив Марчелло, і вона дозволила йому вивести її до танцю.
До мене підійшов Пасквале і з похмурим виглядом заявив, що нам слід іти додому.
— Зачекаймо на Лілу, зараз дотанцює.
— Ні, негайно, — відповів він різко, таким тоном, що не передбачав якихось заперечень. Потім рушив прямо на Мікеле Солару і сильно штовхнув його плечем. Той засміявся, вилаявся брудною лайкою. Пасквале пройшов далі, до вхідних дверей, за ним — невдоволена Кармела, а слідом — Антоніо, що тягнув за собою Аду.
Я повернулася, щоб подивитися, що робив Енцо, але той так і стояв біля стіни, спостерігаючи за Лілою, що танцювала. Музика замовкла. Ліла хотіла було підійти до мене, але її зупинив Марчелло з очима, що блищали від щастя.
— Ходімо, нам треба йти, — я майже кричала від хвилювання.
Мабуть, в моєму голосі було стільки страху, що вона нарешті озирнулася навколо, немовби прокинулася.
— Добре, ходімо, — промовила збентежено.
Я рушила до виходу, не гаючи часу, музика знову заграла. Марчелло Солара вхопив Лілу за лікоть і промовив, чи то з насмішкою, чи то з благанням:
— Залишайся, я сам відведу тебе додому.
Ліла поглянула на нього, не вірячи своїм очам, наче тільки зараз його впізнала. Їй раптом здалося неймовірним те, що він може так впевнено до неї торкатися. Вона спробувала було звільнити руку, але Марчелло стиснув її ще міцніше і сказав:
— Останній танець.
Тут Енцо відступив від стіни і мовчки, без єдиного слова, вхопив Марчелло за зап’ястя. Ще й досі він стоїть у мене перед очима: спокійний, незворушний, хоча й менший за Марчелло і за віком, і за зростом, та здавалося, що він робив це без найменшого зусилля. Силу тієї хватки можна було зрозуміти тільки по обличчю Марчелло Солари, який відразу відпустив Лілу і скривився від болю, ухопившись за зап’ястя іншою рукою. Ми пішли, я чула, як Ліла роздратовано промовляла Енцо на діалекті:
— Він до мене доторкнувся, бачив? До мене, той урод! Добре, що Ріно тут не було. Якщо спробує ще хоч раз — уб’ю!
Невже вона справді не помітила, що двічі танцювала з Марчелло? Так, вона була такою.
На вулиці ми зустрілися з Пасквале, Антоніо, Кармелою та Адою. Пасквале був розлючений як сто чортів, раніше ми таким його ніколи не бачили. Кричав, лаявся з божевільно виряченими очима, і нам ніяк не вдавалося його вгамувати. Він злився на Мікеле, так, але ще більше — на Марчелло та Стефано. Казав, що в нас не вистачає клепки, щоб зрозуміти. Казав, що бар «Солара» завжди був і є під контролем каморристів,[8] лихварів, базою контрабандистів та місцем для збору виборчих голосів на користь Зірки й Корони, монархістів. Казав, що дон Акілле був шпигуном нацистів та фашистів, а ті гроші, за які Стефано тепер розширював свою ковбасну лавку, його батько заробив на чорному ринку, наживаючись на голоді бідняків у воєнні роки. Кричав: «Тато правильно вчинив, що вбив його!» Кричав: «А Солар — батька й синів — я сам придушу власними руками, а потім зітру з лиця землі ще й Стефано з усім його сімейством!» І врешті кричав, звертаючись до Ліли, ніби то було найважливіше: «А ти, ти ще з ним і танцювала, з отим покидьком!»
У ту мить, немовби злість Пасквале змусила його набрати повітря в груди, почав кричати й Антоніо, і здавалося, що сердився він на Пасквале, бо хотів позбавити його тієї радості: радості самому вбити Солар. Бо він сам мав це зробити за те, як вони вчинили з Адою. Від тих слів Ада відразу розплакалася, а Кармела також не була у змозі більше стримуватися і теж заплакала. Енцо все намагався переконати усіх розійтися. «Ходімо вже спати», — марно повторював він. Але Пасквале й Антоніо його не слухали і шукали сутички із Соларами. «Замовкни, — казали вони йому з удаваним спокоєм, — давай, іди вже собі, завтра побачимося». Тоді Енцо тихо промовив: «Якщо ви залишитеся, я теж залишуся». Тут розплакалася вже і я, а через мить — що мене вразило найбільше — заплакала Ліла, яку я ніколи не бачила у сльозах, ніколи.
Нас було
