Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

як то якась окрема книжка, подія чи предмет. Не можу сказати, що вона мене не слухала, але очима, розумом була міцно припнута до нашої вулиці, до скверу, до Джильйоли, що прогулювалася з Альфонсо та Кармелою, до Пасквале, що привітно махав нам рукою з риштувань, до Меліни, яка голосно розказувала щось про Донато Сарраторе в той час, як Ада намагалася затягти її до хати, до Стефано, сина дона Акілле, який недавно купив собі машину «джардінетту» і тепер їхав по дорозі з мамою на сусідньому сидінні та сестрою Пінуччою ззаду, до Марчелло та Мікеле Солар, які щойно промчали поряд, і Мікеле вдав, ніби не побачив нас, а Марчелло не забув привітно кивнути, а перш за все, — до своєї таємної метушні, нишком від батька, пов’язаної із здійсненням плану з черевиками. У той час моя розповідь була для неї набором непотрібних сигналів про непотрібні їй місця. Вона б подумала про ті місця тільки тоді, якби їй самій довелося туди піти. Врешті, після моєї тривалої розповіді, сказала лише:

— Треба сказати Ріно, щоб прийняв запрошення Пасквале Пелузо.

Ну от, я їй розказую про центр Неаполя, а вона думає лише про дім Джильйоли в одному з житлових будинків району, де Пасквале збирав усіх на танці. Я образилася. На всі ті запрошення Пелузо ми завжди відповідали «так», але ніколи туди не ходили: я — щоб не сваритися з батьками, а вона — бо Ріно був проти. Та ми часто нишком спостерігали за ним у святкові дні, коли він, причепурений, чекав на своїх друзів, старших та менших за нього. Пасквале був дуже компанійський хлопець, дружив з усіма незалежно від віку і залучав до своїх вигадок будь-кого. Зазвичай він стояв перед бензозаправкою, згодом до нього підходили по одному Енцо, потім Джильйола, за нею Кармела, яка просила називати її Кармен, інколи до них приєднувався Ріно, якщо був вільний, часом Антоніо, адже йому треба було наглядати за матір’ю Меліною, а коли Меліна була спокійною — то і його сестра Ада, яку Солари якось затягли до себе в машину і більше години катали невідомо де. Якщо була гарна погода, вони їздили на море і поверталися ввечері, почервонілі від сонця. Але частіше збиралися всі разом у Джильйоли, батьки якої були привітніші за наших; і там ті, хто вмів танцювати, танцювали, а хто не вмів — вчилися.

Ліла почала водити мене на ті зборища; не знаю, чому у неї виникла цікавість до танців. І Пасквале, і Ріно, виявилися на диво здібними танцюристами, і від них ми навчилися танцювати танго, вальс, польку та мазурку. Треба сказати, що Ріно як вчитель швидко починав дратуватися, особливо із сестрою, а от Пасквале був дуже терплячий. Спочатку він учив нас правильних па, наказавши стати ногами на його ноги, а коли в нас починало трішки виходити, ми вже починали кружляти по кімнаті.

Виявилося, що мені дуже подобалося танцювати, я б тільки те й робила, що танцювала. А от Ліла підходила до справи серйозно, немов хотіла зрозуміти сенс; інколи здавалося, що для неї розвага полягає лише у навчанні, а тому вона часто просто сиділа і спостерігала, аплодуючи найумілішим парам. Одного разу я прийшла до неї додому, і вона показала мені книжку, яку взяла у бібліотеці. У ній було все про танці, кожен крок і рух пояснювався чорними фігурками чоловіка та жінки. У той період вона була дуже весела, що зазвичай з нею рідко траплялося. Несподівано вона обхопила мене рукою за талію і змусила танцювати танго, виконуючи роль чоловіка-партнера та наспівуючи відповідну мелодію. До кімнати заглянув Ріно і розсміявся. Йому теж захотілося потанцювати з нами — спочатку зі мною, а потім із сестрою — хоча і без музики. Під час танцю він розповів мені, що Ліла захопилася танцями до безтями, що повсякчас змушувала його тренуватися, незважаючи на відсутність грамофону вдома. Та щойно він промовив те слово — грамофон, грамофон, грамофон — Ліла гукнула мені зі свого кутка в кімнаті, примруживши очі:

— Знаєш, яке це слово?

— Ні.

— Грецьке.

Я поглянула на неї, не розуміючи. Ріно в ту мить залишив мене і почав танцювати із сестрою, яка вручила мені підручник танців і закружляла з ним по кімнаті. Я поставила книгу на полицю до інших книжок. Що це вона таке сказала? Слово «грамофон» італійське, а не грецьке. Але тут я побачила, що під «Війною та миром», на якій стояла позначка бібліотеки вчителя Ферраро, лежав потріпаний томик із заголовком «Граматика грецької мови». Граматика. Грецької. Я почула, як крізь сон, що вона захеканим від танцю голосом мені пообіцяла:

— Потім я напишу тобі «грамофон» грецькою.

Я підвелася і сказала, що мені вже треба йти.

  15

То вона взялася за вивчення грецької ще до того, як я піду до гімназії? Сама, коли я навіть про це не думала, влітку, під час канікул? Завжди робила те, що повинна була робити я, раніше і краще за мене? Втікала від мене, коли я її наздоганяла, і насідала мені на п’яти, щоб обігнати?

Якийсь час я намагалася її уникати, бо дуже розсердилася на неї. Я теж пішла до бібліотеки, щоб узяти і собі граматику грецької мови, але там був лише один примірник, і ним по черзі користувалися всі члени родини Черулло. Можливо, слід витерти Лілу з мого життя, як витирають малюнок крейдою на шкільній дошці. Тоді я подумала про це вперше. Я почувалася слабкою, вразливою. Я не могла все життя наздоганяти її або дізнаватися, що вона мене наздоганяє, і в обох випадках знати, що вона краща за мене. Але нічого з цим зробити мені не вдалося, тож згодом я знову пішла до неї. Погодилася, щоб вона навчила мене танцювати кадриль. Погодилася, щоб вона показала мені, як писати італійські слова грецьким алфавітом. Вона зажадала, щоб я теж вивчила грецький алфавіт до початку навчального року, змусила мене навчитися писати й читати. У мене знову повилазили прищі. Я ходила на танці до Джильйоли з постійним відчуттям неповноцінності та сорому.

Я сподівалася, що з часом це мине, але неповноцінність та сором все наростали. Одного разу Ліла з братом вирішили разом станцювати вальс. Вони танцювали так гарно, що ми звільнили для них усю кімнату. Я була зачарована. Вони були такі чудові разом, такі гармонійні. Я дивилася на них і у ту мить зрозуміла, що Ліла зовсім скоро втратить той свій образ дівчинки-бабусі, як з часом забувається музичний мотив, який вже приївся. Вона стала гнучка. Високий лоб, великі очі, що вміли часом несподівано примружуватися, маленький ніс, вилиці, губи, вуха шукали нового звучання і, як здавалося, ось-ось його вже знайдуть. Коли вона збирала волосся у кінський хвіст, то відкривала довгу шию, чистота ліній якої викликала ніжність. Маленькі, ледве помітні груди, все більше округлялися. Спина вигиналася чуттєвою кривою, що закінчувалася внизу все більш виразною дугою тугих сідниць. Ікри все ще були худенькими — як у дівчинки; але скільки часу знадобилося б для того, щоб вони нагнали у розвитку решту тіла, що було вже тілом дорослої дівчини? Я помітила, що хлопці, спостерігаючи, як вона танцює з Ріно, бачили ще