Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

Я вдала, що мені цікаво, а насправді засмутилася. Незважаючи на те, що брат і сестра довірилися мені, розповівши про свою таємницю, для мене то була справа, в якій я могла виконувати лише роль спостерігача: Ліла у ній добилася б успіху сама, без мене. Та ще більше мене ображало ось що: як могла вона після наших міркувань про кохання та поезію тепер проводжати мене до дверей, вважаючи, що набагато важливіша ота метушня навколо якихось черевиків? Ми так добре поговорили з нею про Сарраторе та Меліну. Мені не вірилося, що поряд з тією купою шкіри, дратви та інструментів вона не задумується про жінку, що страждала через кохання. Кому яке діло до черевиків?! Я все ще переживала у думках ту історію зради, пристрасті, оспівування кохання, що вилилося у книгу; у мене було таке відчуття, ніби ми з Лілою прочитали разом якийсь роман, ніби ми подивилися там, у майстерні за крамницею, а не в приходському кінотеатрі, сповнений драматизму фільм. Мені було боляче від того марнування часу і сил, тому що я змушена була піти, тому що вона вважала важливішою ту задумку із черевиками, а не наші розмови, тому що вона вміла бути незалежною, а я потребувала її присутності, тому що мала якийсь власний внутрішній світ, у якому мені не було місця, тому що Пасквале, дорослий парубок, а не хлопчисько, напевне шукав би ще приводів, щоб побачитися з нею, просити її, умовляти таємно від усіх стати його дівчиною, цілувати її, пестити, як то роблять, кажуть, обручені; тому що я взагалі почувалася для неї все менш потрібною.

Тож я, майже тільки тому, щоб позбавитися почуття відстороненості від таких думок і щоб підкреслити свою цінність і необхідність, випалила, що піду вчитися до гімназії. Я сказала їй це вже на порозі крамниці, коли майже вийшла на вулицю. Розповіла, що то вчителька Олів’єро примусила моїх батьків погодитися на це, пообіцявши сама знайти для мене безкоштовно всі підручники. Я зробила це, бо хотіла, щоб вона зрозуміла, що я — особлива і незвичайна, що навіть якщо вона розбагатіє разом з Ріно, виготовляючи взуття, без мене їй не обійтися, як не могла обійтися без неї я.

Вона здивовано витріщилася на мене.

— А що це таке — гімназія? — перепитала вона.

— Це дуже важлива школа, де навчаються вже після середньої.

— І що ти там робитимеш?

— Вчитимуся.

— Що вчитимеш?

— Латинь.

— І все?

— Ще грецьку.

— Грецьку?

— Так.

Її обличчя набрало збентеженого вигляду, як у того, хто не знає, що сказати. Врешті пробурмотіла ні з того ні з сього:

— Минулого тижня у мене почалися місячні.

І хоча Ріно її не кликав, повернулася до крамниці.

  13

Отже, тепер у неї теж були менструації. Загадкові зміни в організмі, що спочатку сталися зі мною, тепер, немов хвиля землетрусу, охопили і її тіло — тепер вона теж зміниться і вже почала змінюватися. Пасквале, — подумала я, — помітив це раніше за мене. Він та, можливо, інші хлопці. Той факт, що я тепер ходитиму до гімназії, несподівано втратив свою важливість. День за днем я не могла полишити думку про ті невидимі поки що зміни, які відбувалися з Лілою. Від них вона стане вродливою, як Пінучча Карраччі, Джильйола і Кармела? Чи бридкою, як я? Я все частіше уважно розглядала своє відображення у дзеркалі. Якою я була насправді? Якою б рано чи пізно стала вона?

Я почала більше часу приділяти зовнішності. У неділю, збираючись на звичну прогулянку від траси до скверу, я одягла святкову сукню — блакитну, з прямокутним вирізом, і начепила срібний браслет матері. Коли я зустрілася з Лілою, відчула приховане задоволення, побачивши її у незмінному повсякденному вигляді: неохайне смоляно-­чорне волосся, зношена, вицвіла сукня. Не було в ній нічого такого, що б відрізняло її від колишньої Ліли: дратівливої та худорлявої дівчинки. Правда, вона здалася мені вищою; раніше була маленькою, а тепер витягнулася, стала ростом з мене, хіба що на сантиметр нижча. Але яке значення могла мати та зміна? У мене були великі груди і фігура, як у дорослої.

Ми дійшли до скверу, повернулися назад і знову вирушили у напрямку до скверу. Було ще рано, ще не розпочався звичний недільний гамір, не з’явилися продавці смажених горішків та мигдалю з люпином. Ліла, ніби між іншим, почала розпитувати мене про гімназію. Я відповідала з поважним виглядом те небагато, що сама знала. Мені хотілося, щоб вона зацікавилася, щоб їй захотілося хоч трішки пережити разом зі мною цю новину мого життя, хай навіть осторонь, щоб вона теж хоч трішки боялася втратити мене, як я завжди дуже боялася втратити її. Я йшла ближче до дороги, а вона — далі. Я розповідала, а вона уважно слухала.

У цю мить поряд за нами загальмувала «міллеченто» братів Солар; за кермом був Мікеле, а поряд — Марчелло. Марчелло почав загравати з нами. З обома нами, не лише зі мною. Відпускав свої звичні жарти на діалекті, щось на кшталт: які гарні синьйорини, а чи не болять ваші гарненькі ніжки від ходіння туди-сюди; ви ж бо знаєте, що Неаполь — чарівне місто, найкраще у світі, як і ви; сідайте, покатаємося, через півгодини ми привеземо вас назад.

Я не повинна була того робити, але зробила. Замість того щоб іти собі далі, немов не було поряд ні його, ні автівки, ні його брата, замість того щоб і далі розмовляти з Лілою, не звертаючи на них уваги, через велику потребу відчути себе привабливою та щасливицею, яка скоро вчитиметься у школі для багатих, де, напевне, у хлопців набагато кращі машини, аніж у Солар, я повернулася і відповіла італійською:

— Дякуємо, але це неможливо.

Тоді Марчелло простягнув до мене руку. Рука була широкою та короткою, хоча він був високим та гарним парубком. П’ять пальців висунулися з вікна і вхопили мене за зап’ястя в той час, як він промовляв:

— Мікé, гальмуй, бачиш, який гарненький браслет у доньки вахтера?

Машина зупинилася. Він дотику пальців Марчелло у мене мороз пішов по шкірі, я відсахнулася, намагаючись висмикнути руку. Браслет розірвався і впав на землю між тротуаром та автівкою.

— Господи, поглянь, що ти мені наробив! — вигукнула я, уявивши, що скаже мати.

— Заспокойся, — відповів він, відчинив дверцята і вийшов з машини, — зараз я тобі його відремонтую.

Він був веселий, привітний, знову намагався взяти мене за руку, немовби для того, щоб заспокоїти. У ту мить сталося щось неймовірне. Ліла, що головою ледве діставала йому до пояса, відштовхнула його до машини й приставила ніж до горла.

Промовила спокійно, на діалекті:

— Торкнися її ще раз — і побачиш, що буде.

Марчелло завмер, не вірячи своїм очам. Мікеле відразу вискочив з машини, промовляючи заспокійливо:

— Нічого вона тобі не зробить, Марчé, у цієї сучки кишка тонка!

— Іди, — відповіла Ліла, — іди сюди, побачимо.

Мікеле обійшов навколо машини, а я почала плакати. З того місця, де я стояла, було добре видно, що кінчик ножа