Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

Лілі, що в неї є такий надійний брат; інколи мені спадало на думку, що різниця між мною та Лілою полягає в тому, що у мене були лише молодші за мене брати, а тому в мене не було нікого, хто б міг підбадьорити й підтримати мене у сутичках з матір’ю, щоб я почувалася вільною, а от Ліла завжди могла покластися на Ріно, який міг її захистити від будь-кого, що б вона собі не задумала. Та все ж я вважала, що Фернандо мав рацію, і була на його боці. З розмови з Лілою мені стало ясно, що й вона теж так думала.

Одного разу вона показала мені малюнки взуття, чоловічого й жіночого, яке хотіла виготовити разом з братом. Ті малюнки були чудові, на аркушах у клітинку, багаті на кольорові деталі, виписані з такою точністю, немовби вона власними очима бачила їх десь, у якомусь паралельному до нашого світі, а потім відтворила на папері. Насправді, вона сама їх придумала — їхній загальний вигляд та найменші деталі — як то вона робила у початковій школі, коли малювала принцес. Те взуття, хоча воно й мало звичайний вигляд, зовсім не нагадувало черевики, які можна було щодня побачити в нашому районі, ба навіть на актрисах у фотороманах.

— Тобі подобається?

— Дуже гарні!

— Ріно каже, що їх буде важко пошити.

— А він зможе?

— Обіцяє, що зможе.

— А твій батько?

— Він — напевне зміг би.

— Ну, то пошийте!

— Татко не хоче за них братися.

— Чому?

— Каже, що я можу забавлятися, скільки мені влізе, але вони з Ріно не можуть гаяти на мене час.

— Що це значить?

— Значить, що для того, щоб їх зробити насправді, треба час і гроші.

Вона вже збиралася показати мені свої розрахунки, які зробила нишком від Ріно, щоб зрозуміти, скільки дійсно потрібно було для реалізації її взуття. Та потім стрималася, склала свої затерті аркуші і заявила, що нічого марнувати час, її батько мав рацію.

— То що тепер?

— Ми повинні все одно спробувати.

— Фернандо розсердиться.

— Якщо не спробувати, то нічого не зміниться.

Що саме на її думку повинно було змінитися — наша давня дитяча мрія: з бідних ми хотіли стали багатими, з тих, у кого не було нічого, ми повинні були перетворитися на тих, у кого було все. Я спробувала нагадати їй про нашу стару мрію писати романи, як авторка «Маленьких жінок». Для мене вона була важливою, все ще живою. Для цього я вчила латинь і в глибині душі була переконана, що вона бере так багато книжок у місцевій бібліотеці вчителя Ферраро тільки тому, що хоча й не ходить більше до школи й захопилася зараз взуттям, та врешті захоче написати роман разом зі мною і заробити купу грошей. Але вона лише байдуже стенула плечима, для неї «Маленькі жінки» відійшли на другий план. «Зараз, — пояснила вона мені, — щоб розбагатіти, треба займатися комерцією». Отож вона збиралася розпочати з однієї пари черевиків, щоб показати батькові, які вони гарні та зручні; згодом, як вона переконає Фернандо, треба буде розпочати виробництво: дві пари сьогодні, чотири — завтра, тридцять у місяць, чотириста — за рік. І так всього лише за кілька років створити власними силами — вона, батько, Ріно, мати, інші брати й сестри — свою взуттєву фабрику, з усім необхідним обладнанням, з щонайменше п’ятдесятьма робітниками: взуттєву фабрику «Черулло».

— Взуттєву фабрику?

— Так.

Вона говорила про це так переконливо, як могла це робити лише вона: барвистою, чистою італійською мовою. І в мене від­разу поставала перед очима та фабрика з вивіскою «Черулло», товарний знак на всіх черевиках «Черулло», і самі черевики — гарні, елегантні, як на її малюнках, про такі кажуть, що коли їх взуваєш, в них так зручно, що ввечері в них ліг би й спати.

Ми сміялися, нам було весело.

Та несподівано Ліла затихла. Нам здавалося, що ми знову гралися, як багато років тому, з Тіною та Ну перед вікном підвалу. І тут, скориставшись нагодою, вона сказала мені з серйозним виразом обличчя дівчинки-бабусі, на яку вона все більше ставала схожою:

— А знаєш, чому брати Солари вважають, що вони хазяї всього району?

— Бо вони нахабні.

— Ні, бо мають гроші.

— Ти так вважаєш?

— Звичайно. Ти помітила, що до Пінуччи Карраччі вони ні разу не причепилися?

— Так.

— А знаєш, чому вони так повелися з Адою?

— Ні.

— Тому що Ада росте без батька, брат Антоніо не має жодної влади, а сама вона допомагає Меліні мити сходи у житлових будинках. Тому або ми теж повинні заробити собі грошей, ще більше, ніж у Солар, або, щоб захиститися від них, треба вміти постояти за себе і зробити їм дуже боляче.

Тут вона показала мені дуже гострого чоботарського ножа, якого поцупила у майстерні батька.

— До мене вони не лізтимуть, бо я негарна і місячних в мене ще немає, — сказала вона, — а тебе можуть і зачепити. Якщо це станеться, скажеш мені.

Я збентежено дивилася на неї. У наші майже тринадцять років ми нічого не знали ні про державні органи влади, ні про закони, ні про суди. Повторювали, і при нагоді — впевнено поводилися так, як нам казали старші, і як ми бачили з самого дитинства. Хіба правосуддя не чинили ударами палки? Хіба Пелузо не вбив дона Акілле? Я повернулася додому. Мені стало ясно, що тими останніми словами вона дала мені зрозуміти, що вона за мене хвилюється, і від цього я почувалася щасливою.

  9

Випускні екзамени середньої школи я склала з усіма «вісімками», «дев’яткою» з італійської та «дев’яткою» з латині. Ви­явилося, що я — найкраща учениця в школі, краща за Альфонсо, в якого середній бал був «вісім», і набагато краща за Джино. Протягом кількох днів я насолоджувалася відчуттям абсолютної першості. Батько за мене дуже радів і з того часу почав хвалитися усім, яка розумниця його старша донька: «дев’ять» з італійської та цілих «дев’ять», не менше, з латині. Моя мати, на превеликий подив, стоячи на кухні біля раковини й миючи овочі, сказала, навіть не повернувшись до мене:

— Можеш одягти мій срібний браслет у неділю. Але гляди, не загуби!

У дворі мій успіх помітили менше. Там мали значення лише женихи та кохання. Коли я повідомила Кармелі Пелузо, що стала найкращою ученицею в школі, вона відразу перевела розмову на те, як поглядав на неї Альфонсо. Джильйола Спаньйоло дуже засмутилася, бо їй призначили перескладання на осінь з латинської та з математики, а тому вирішила підвищити свою популярність розповідями про те, як Джино упадав за нею, але вона не звертала на нього уваги, бо закохалася в Марчелло Солару і, можливо, Марчелло теж її любив. Ліла теж не виявила особ­ливої радості. Коли я назвала їй свої оцінки, предмет за предметом, вона, сміючись, сказала своїм єхидним тоном:

— А що, «десятки» тобі не поставили?

Я образилася. «Десятку» в школі можна було отримати лише за поведінку, з основних предметів вчителі ніколи й нікому її не ставили. Але достатньо було однієї тієї фрази, щоб у мою свідомість прокралася прихована думка, яка стала для мене явним ударом: якби вона змогла піти до школи разом зі мною,