Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

парубка, з білявим кучерявим волоссям, блакитними очима та гучним голосом торговця, якому доводиться постійно вихваляти свій товар. Фрукти й овочі в нього були гарні, сам він видавався відкритим та чесним, і це викликало довіру у покупців. Енцо вміло користувався вагами. Мені подобалося спостерігати за тим, як швидко він пересуває гирю вздовж рейки, щоб віднайти правильне положення, відповідне вазі товару, і ось уже чується брязкіт заліза об залізо, і Енцо запаковує картоплю чи фрукти і поспішає, щоб покласти їх до кошика синьйори Спаньйоло, чи Меліни, чи моєї матері.

Скрізь у районі, як гриби після дощу, народжувалися нові крамниці та лавки. У галантереї, де не так давно Кармела Пелузо почала працювати продавчинею, несподівано з’явилася нова співробітниця — молода швачка. Галантерея розширилася з наміром перетворитися на престижне ательє з пошиття жіночого одягу. Автомобільну майстерню, в якій працював син Меліни, Антоніо, завдяки синові старого власника, Джентіле Ґоррезіо, збиралися перетворити на невеличку фабрику з виробництва мопедів. Взагалі все навколо рухалося, дрижало, вигиналося, щоб змінити власні форми, відмежуватися від старих накопичених образ, ненависті, потворності та продемонструвати світові нове обличчя. У той час, як ми з Лілою вчили латинь у сквері, навіть той простий та невеличкий простір навколо нас — колонка з питною водою, кущі, вибоїна на дорозі — змінився. У повітрі чувся постійний сморід смоли, гучно торохтіла машина з валом-котком попереду, що повільно просувалася вперед вздовж дороги, робітники з голим торсом або в майках вкладали асфальт вулицями району та на трасі. Навіть кольори змінилися. Старшого брата Кармели, Пасквале, взяли на роботу: різати кущі та дерева біля залізничного полотна. Скільки ж він їх там порізав! День за днем ми чули гамір від того знищення: кущі й дерева тремтіли, розносили навколо запах свіжеспиляного дерева та зелені, розсікали повітря, падали на землю після тривалого шелесту, що здавався зітханням. А Пасквале разом з іншими робочими пиляли, різали, корчували пеньки, від яких пахло свіжою землею. Зеленої посадки не стало, а на її місці з’явився жовтуватий майданчик. Пасквале знайшов ту роботу зовсім випадково – пощастило. Кілька днів до того один знайомий сказав йому, що до бару «Солара» прийшли наймати на роботу хлопців для вирубування вночі дерев на одній площі в центрі Неаполя. Пасквале, незважаючи на те що Сільвіо Солару і його синів терпіти не міг, бо через той бар його батько зруйнував собі життя, все ж таки пішов туди, бо йому треба було якось годувати сім’ю. Повернувся він уже вранці, неймовірно втомлений, з носом, насиченим запахами свіжого дерева, зрізаного листя та моря. Так, раз за разом, його все частіше почали кликати на таку роботу. Тепер він працював на будівельному майданчику біля залізниці. Інколи ми бачили, як він у зробленому з газети капелюсі видирається на риштування нових будівель, що зростали до неба поверх за поверхом, або ж під час обідньої перерви їсть на сонці бутерброд з ковбасою та листям ріпи.

Ліла сердилася, коли я дивилася на Пасквале і відволікалася від навчання. Мені швидко стало ясно, на мій превеликий подив, що в латині вона вже розумілася досить добре. Відмінки, наприклад, вона знала усі, і форми дієслів теж. Я обережно запитала в неї, звідки, і вона зі своїм звичним набурмосеним виглядом тієї, що не має бажання марнувати час, зізналася, що вже тоді, як я пішла до першого класу середньої школи, взяла собі граматику латинської мови у місцевій бібліотеці, де заправляв вчитель Ферраро, і дещо вивчала самостійно, просто з цікавості. Та бібліотека стала для неї великим ресурсом. Так, слово за словом, вона з гордістю показала мені читацькі квитки — цілих чотири: свій, на ім’я Ріно, батька та матері. За кожним з них вона брала по книжці, і таким чином отримувала аж чотири за раз. Вона проковтувала їх за тиждень і наступної неділі брала нові чотири.

Я в неї ні разу не запитала, які саме книги вона брала, для цього в нас не було часу: треба було вчитися. Вона мене опитувала і злилася, якщо я чогось не знала. Одного разу вона навіть ляснула мене по руці своєю довгою, тонкою рукою і не вибачилася, ще й додала: «Якщо знову чогось не знатимеш, лупцюватиму ще більше». Вона була зачарована латинським словником, таким великим, важким, з безліччю сторінок — такого вона ще ніколи не бачила. Вона без упину шукала в ньому слова, не лише ті, що були у вправах, а й будь-які, що спадали їй на думку. Давала мені завдання тоном, якого навчилася у нашої вчительки Олів’єро. Примушувала мене перекладати тридцять речень в день, двадцять з латинської на італійську і десять — з італійської на латинську. Вона теж їх перекладала, значно швидше за мене. Наприкінці літа, коли вже наближався день екзамену, спостерігаючи за тим, як я шукаю слова у словнику у тому самому порядку, в якому вони стояли в реченні, яке я перекладала, потім занотовую основні значення і лише після того намагаюся зрозуміти зміст, Ліла обережно запитала в мене:

— Це тобі вчителька сказала так робити?

Але вчителька нічого такого нам не казала, просто давала завдання і все. Я сама придумала для себе такий підхід.

Вона помовчала трохи, а потім порадила:

— Ти спочатку прочитай речення латинською, потім знайди дієслово. Залежно від форми дієслова зрозумієш, де підмет. А вже після того, як знайдеш підмет, шукай додатки: прямий додаток, якщо дієслово перехідне, а якщо ні — решту. Спробуй так.

Я спробувала. Несподівано перекладати мені здалося набагато легше. У вересні я пішла на перескладання: письмо­вий склала без жодної помилки, а на усному відповіла на всі запитання.

— Хто з тобою займався? — запитала вчителька дещо спохмурніло.

— Подруга.

— З університету?

Я не знала, що це означає, а тому відповіла, що так.

Ліла чекала на мене надворі, в тіні. Вийшовши зі школи, я обняла її і розповіла, що екзамен пройшов дуже добре, і спитала, чи не хотіла б вона вчитися зі мною протягом всього наступного року. Оскільки вона першою запропонувала мені зустрічатися лише для навчання, мені здавалося, що запросити її вчитися разом було найкращим виявом моєї радості та подяки. Але Ліла вивернулася з моїх обіймів з жестом, близьким до роздратування. Вона заявила, що їй хотілося лише зрозуміти, що таке латинь, а навчання — то не для неї, а тільки для розумників.

— Ну, то й що?

— Нічого, я зрозуміла, і досить з мене.

— Тобі не подобається?

— Чому ні! Я візьму собі кілька книжок у бібліотеці.

— На латині?

— Так.

— Але ще ж треба так багато вчити!

— Вчися ти за мене, а якщо в мене виникнуть труднощі, то ти мені допоможеш. Тепер мені треба зробити одну справу разом з братом.

— Яку?

— Потім побачиш.

  8

Знову розпочався навчальний рік, і справи в мене відразу пішли добре з усіх предметів. Я з нетерпінням чекала, коли Ліла попросить мене допомогти їй з латинською чи з чимось іншим, а тому, напевне, вчилася добре не стільки для школи, скільки для неї. Я швидко стала найкращою ученицею в класі, навіть у початковій школі мені цього не вдавалося.

Того року мені здавалося, що моє тіло росте, немов тісто на дріжджах. Груди, стегна, сідниці все більше набирали округлих форм. Якось у неділю я йшла до