Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

Там я зустріла Лілу та Кармелу і пройшлася з ними до приходської церкви. Я відчувала, що між ногами в мене знову стало волого, але намагалася заспокоїти себе думкою, ніби то мені лише здавалося, тому що труси ще не висохли. А коли я вже була не в силі перебороти той страх, я тихенько шепнула Лілі:

— Мені треба дещо тобі сказати.

— Що саме?

— Наодинці.

Я вчепилася їй за руку і потягла за собою, але Кармела рушила слідом. Мені було так лячно, що врешті я довірилася їм обом, хоча й говорила лише до Ліли.

— Що це може бути? — запитала я.

Кармела знала все. У неї вже рік, як була та кровотеча, раз на місяць.

— Це так треба, — сказала вона, — у дівчат так буває від природи: кілька днів кровотеча, болять живіт та спина, а потім минає.

— Точно?

— Точно.

Мовчання Ліли підштовхнуло мене до Кармели. Та невимушеність, з якою вона пояснила мені те небагато, що сама знала, викликала в мене симпатію. Я проговорила з нею півдня, аж до вечері. Як виявилося, від цього не вмирають. Більше того, «це означає, що ти вже доросла і в тебе можуть бути діти, якщо якийсь хлопець вставить тобі до живота оту свою штуку».

Ліла лише слухала мовчки, майже мовчки. Ми запитали, чи в неї теж були кровотечі, вона повагалася, а потім відповіла, що ні. Раптом вона видалася мені маленькою, значно меншою, аніж здавалася раніше. Вона була сантиметрів на шість чи сім нижчою, одні кістки та шкіра, бліда, незважаючи на те, що ледь не цілий день гуляла надворі. І зі школи її відрахували. І про кровотечі вона нічого не знала. І жоден хлопець поки не зізнався їй у коханні.

— У тебе теж скоро почнуться, — сказали ми їй удвох нещирим заспокійливим тоном.

— Та на дідька воно мені? — відповіла вона. — Якщо в мене їх немає, то це тому, що я не хочу, мені гидко. І мені гидко навіть від тих, у кого вони є.

Вона вже збиралася піти геть, але потім спинилася і запитала в мене:

— Як там латинь?

— Добре.

— Ти добре вчишся?

— Дуже добре.

Вона подумала і пробурчала:

— А я навмисне так вчинила, щоб мене відрахували. Не хочу я більше ні в яку школу!

— І що ти робитимеш?

— А що захочу!

Вона покинула нас посеред двору і подалася геть.

Решту літа ми її не бачили. Я дуже подружилася з Кармелою Пелузо, яка, незважаючи на постійне хихотіння та лайку, так багато перейняла у Ліли, що інколи видавалася чимось на кшталт її малодостовірної копії. Кармела розмовляла, як Ліла, вставляла притаманні їй вислови та слова, жестикулювала, як Ліла, намагалася імітувати її ходу, хоча зовнішністю вона більше нагадувала мене: граціозна та пишнотіла, у доброму здоров’ї. Те копіювання, хоча воно й нагадувало більше карикатуру, викликало в мене одночасно і роздратування, і захоплення, тому що навіть такий «розбавлений» образ Ліли мене заворожував. Саме цим Кармелі вдалося прив’язати мене до себе. Вона розповідала мені, як їй не подобалося у новій школі: усі довкола їй дошкуляли, а вчителі — взагалі бачити не хотіли. Розповідала про те, як вони з мамою та братами й сестрами їздили провідувати батька у в’язниці в Поджореале і як гірко плакали всі разом. Розповідала, що її батько нікого не вбивав, а насправді дона Акілле убила якась невідома істота, чи то чоловік, чи то жінка, що живе разом з пацюками під землею, вилазить звідти через каналізацію навіть удень, робить тут свої страшні чорні справи, а потім знову тікає під землю. Розповіла якось несподівано, з дурнуватою усмішкою, що закохана в Альфонсо Карраччі. Та зразу ж за тією усмішкою линули сльози. Те кохання її мучило і доводило до нестями: як могла дочка вбивці кохати сина жертви? Вона майже непритомніла вже тоді, коли лише бачила, як він переходить через двір або йде вулицею.

Це останнє свідчення довіри мене дуже вразило і ще більше зміцнило нашу дружбу. Кармела клялася, що нікому раніше про це не говорила, навіть Лілі; та й мені сказала тільки тому, що в неї не було більше сили таїтися від усіх. Мені подобався її драматичний тон. Ми разом розмірковували над можливими наслідками тієї пристрасті, аж поки не розпочався новий навчальний рік, і в мене більше не було часу, щоб слухати її.

Ото так історія! Можливо, навіть Ліла не змогла б придумати такої розповіді.

  3

У мене розпочався період постійного нездужання. Я розповніла, на грудній клітці під шкірою у мене з’явилися дві тверді кульки, а пахви під руками та лобок покрилися волоссям. Я стала сумною та дратівливою. У школі мені було ще важче, ніж у попередні роки, розв’язки задач з математики ніколи не збігалися з відповіддю у підручнику, а латинські фрази здавалися мені повною абракадаброю. За першої можливості я зачинялася у туалеті і роздивлялася у дзеркалі своє оголене тіло. Я сама себе не впізнавала. У мене виник острах, що я й надалі буду змінюватися все більше й більше, аж поки з мене не вигулькне моя мати — кульгава, косо­ока — і тоді мене вже ніхто не любитиме. Часто я могла зненацька розплакатися. Груди, що раніше були пласкими та твердими, стали більшими та м’якими. Я почувалася немов під владою якихось темних сил, що ховалися у моєму тілі, і жила у постійному страху.

Якось після уроків перед школою мене наздогнав Джино, син аптекаря, і сказав, що вони з друзями посперечалися, чи в мене справжні груди, чи то я підкладаю собі вату. Він говорив і сміявся. Джино вважав, що вони в мене були справжні, і побився об заклад на двадцять лір. Наприкінці заявив, що з тих двадцяти, якщо він виграє, десять були б його, а десять — мої, якщо я доведу, що в мене там немає вати.

Те прохання мене дуже налякало. Оскільки я не знала, як краще поводитися, то вирішила скористатися задерикуватим тоном Ліли:

— Ну, то давай мені десять лір.

— Чому це? Я вгадав?

— Авжеж!

Він втік, а я розчаровано пішла собі далі. Та згодом він знову мене наздогнав разом з іншим хлопцем з його класу — худорлявим, імені якого я не знала, з темною родимкою на губі. Джино звернувся до мене:

— Він теж повинен бачити, тому що інші не повірять, що я виграв.

Я знову вдалася до Лілиного тону:

— Спочатку гроші!

— А якщо в тебе там вата?

— Немає.

Він дав мені десять лір, і ми всі втрьох мовчки зайшли до багатоквартирного будинку біля скверу і піднялися сходами на останній поверх. Там біля ґратчастих дверцят, що вели на терасу і виблискували на сонці, я підняла кофтинку і показала їм груди. Ті двоє на мить завмерли, немов не вірячи власним очам. Потім розвернулися і втекли сходами вниз.

Я полегшено видихнула і подалася до бару «Солара» за морозивом.

Той випадок добре мені запам’ятався: я тоді вперше відчула ту притягальну силу, яку викликало у чоловіків і хлопців моє тіло. А що найважливіше — я зрозуміла, що Ліла, немов всемогутній привид, впливала по-особливому не лише на поведінку Кармели, а й на мене. Якби мені довелося діяти самій за таких обставин, що викликали в мене загальне збентеження, що б я зробила? Мабуть, просто втекла б. А якби я була з Лілою?