Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

Потягла б її за руку, прошепотіла б: ходімо звідси. А потім стояла б тільки тому, що вона, як завжди, вирішила б залишитися. А от за її відсутності, після короткочасного вагання, я поставила її на своє місце. Тобто я втілила її в собі. Коли Джино звернувся до мене зі своєю пропозицією, я ясно відчула, як загнала у далекий куток своє «я», як копіювала погляд, тон голосу та жести Черулло, притаманні їй у критичних ситуаціях, і була собою задоволена. Часом я питала в себе збентежено: то і я роблю, як Кармела? Мені здавалося, що ні, що я інакша, але я не знала, в чому саме, а тому псувала собі все задоволення. Коли я проходила повз майстерню Фернандо, то побачила, як Ліла розставляла черевики на довгій полиці; я вже хотіла було покликати її і розповісти, що зі мною сталося, щоб почути її думку. Але вона мене не помітила, і я передумала.

  4

Вона завжди була при ділі. Того року Ріно змусив її знову записатися до школи, але вона майже туди не потикалася, а тому її відрахували. Мати просила допомогти їй по господарству, батько наказував бути в магазині, а вона раптом — ні сіло ні впало — замість того, щоб чинити опір, здавалося, охоче допомагала обом. Під час наших рідких зустрічей — у неділю після церковної служби або на прогулянці між сквером та трасою — вона ніколи не цікавилася моїми справами у школі, відразу починала торохтіти без упину та із захватом про роботу батька та брата.

Вона дізналася, що в юності її батько теж мав великі плани, втік з майстерні діда, який також був чоботарем, і подався працювати на взуттєву фабрику у Казорію, де шили різні види взуття, навіть для солдатів під час війни. Ще вона взнала, що Фернандо умів сам вручну робити будь-яке взуття, від початку й до кінця, до того ж, добре знався на обладнанні для взуттєвих фабрик, вмів працювати з різними станками: вирубним, прошивним, формувальним. Вона розповідала мені про шкіру для взуття, підкладки, устілки, кушнірів та кожум’як, про високий та середній каблук, про підготовку дратви, про колодки та про те, як прикріпляють підошву до верху, як її фарбують та глянцюють. Сипала термінами, немов то були чарівні слова заклинання, яких батько навчився у світі магів — у Казорії, на фабриці — звідки повернувся насиченим до краю, таким насиченим, що тепер задовольнявся своєю маленькою сімейною майстернею, тихим верстаком, молотком, металевою лапкою, приємним для нього запахом клею, що змішувався зі смородом поношених черевиків. І вона так захопила мене тими своїми словами, сказаними з таким ентузіазмом, що її батько та Ріно, дякуючи їхній здатності взувати людей у міцні та зручні черевики, видавалися мені найкращими жителями району. Більше того, кожного разу після розмови з нею я поверталася додому з відчуттям, що той факт, що мені не доводилося проводити дні у майстерні чоботаря, і що мій батько був всього лише звичайним вахтером, позбавляло мене неабиякого привілею.

У школі в мене почало з’являтися враження, що я дарма гаю час. Місяць за місяцем мені здавалося, що з підручників зникала притаманна їм раніше обіцянка відкриття нового, усіляка енергія. Виходячи зі школи пригнічена, я проходила повз майстерню Фернандо тільки для того, щоб побачити Лілу на робочому місці, за столом, у глибині приміщення, худеньку, з тендітним тілом, без навіть натяку на груди, з тонесенькою шиєю та виснаженим обличчям. Не знаю точно, що вона робила, але вона була там, працювала за заскленими дверима, в обрамленні схилених над роботою голови батька та брата; ніяких тобі підручників, уроків і домашніх завдань. Інколи я зупинялася подивитися на виставлені у вітрині коробки з гуталіном, старе відремонтоване взуття, нові черевики, натягнуті на колодки, щоб розтягнути шкіру і розширити їх, — як то роблять покупці, яких зацікавив виставлений товар. Я неохоче проходила далі, коли мене помічала Ліла і, вітаючись, привітно махала рукою — я теж віталася, і вона знову поверталася до роботи. Але часто першим мене помічав Ріно і починав гримасувати, щоб мене розсмішити. Збентежена, я тікала, не дочекавшись Лілиного погляду.

Якось в неділю, собі на здивування, я захоплено почала говорити щось про взуття Кармелі. Вона купувала жіночий журнал коміксів «Мрія», в якому друкувалися фоторомани, і не могла від них відірватися. Спочатку мені те видавалося марним гаянням часу, потім я теж почала вряди-годи проглядати сторінку-другу, і зрештою ми вже читали їх разом у сквері, обговорювали окремі уривки, цитати персонажів, надруковані білими літерами на чорному фоні. Кармела більше за мене забувалася під впливом тих книжних історій, змішуючи кохання вигадане зі своїм почуттям до Альфонсо. Я, щоб не відставати від неї, якось обмовилася їй про сина аптекаря Джино, який нібито був закоханий у мене. Вона мені не повірила. На її думку, син аптекаря був наче принц на білому коні, майбутній нащадок аптеки, багатий синьйор, що ніколи б не одружився з дочкою вахтера. Так, слово за словом я розповіла їй, як він попросив мене показати груди, що я й зробила і заробила десять лір. Ми тоді саме тримали на колінах згорнутий удвоє журнал, і я мимоволі звернула увагу на чудові туфлі на високих підборах у однієї з актрис на фото в журналі. Тоді ця тема мені видалася дуже доречною і цікавішою, аніж історії про цицьки; тож я не втрималася і почала розхвалювати ті туфлі і того майстра, що їх виготовив, а також доводити Кармелі, що якби у нас із нею були такі туфлі, то ні Джино, ні Альфонсо перед нами би не встояли. Та що довше я розмірковувала про це, то більше мені спадало на думку, що я переношу на себе нове захоплення Ліли. Кармела слухала мене у піввуха і врешті сказала, що їй вже треба йти. Їй не було ніякого діла ні до взуття, ні до чоботарів. На відміну від мене, вона хоч і намагалася імітувати Лілу, але обмежувалася лише тим, що її насправді цікавило: фотороманами і коханням.

  5

Так минали день за днем. Мені довелося визнати про себе: те, що я робила сама, не викликало в мене особливого захоплення. Лише речі, так чи інакше пов’язані з Лілою, ставали для мене важливими. Та якщо вона відходила, якщо ті речі не були відзначені її присутністю, вони немовби вицвітали, покривалися пилом. Середня школа, латинь, підручники видавалися мені не такими принадними, як виробництво та ремонт взуття, і це мене пригнічувало.

Та одної неділі все знову змінилося. Кармела, Ліла і я пішли до церкви на заняття з катехізису, щоб підготуватися до першого причастя та сповіді. Після занять Ліла сказала, що їй треба кудись у справах, і пішла. Та я помітила, що вона не рушила у напрямку свого дому; на мій великий подив вона увійшла до початкової школи.

Я пройшла ще трохи разом з Кармелою, але мені було нудно, і я розпрощалася з нею, обійшла навколо будинку і повернулася. У неділю школи були зачинені, як це Ліла туди увійшла? Роздумуючи над цим і гублячись у здогадках, я зайшла до фойє школи. Відтоді як я закінчила початкову школу, я більше ні разу сюди не заходила. Я розхвилювалася, відчувши знайомий запах, що вселяв мені спокій та упевненість у собі, яких я більше не мала. Я зайшла у єдині відчинені не першому поверсі двері. То була велика