Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте
— За уроки ми тобі не платитимемо, але ти можеш спробувати вчитися самостійно, щоб підготуватися до осіннього перескладання.
Я збентежено поглянула на неї. Нічого в ній не змінилося: те саме тьмяне волосся, косе око, великий ніс, товсте тіло. Вона додала:
— Хто знає, може, й здаси.
Оце все, що вона мені тоді сказала, принаймні так я пам’ятаю. Відтоді я почала вчитися, заборонивши собі гуляти у дворі чи у сквері.
Одного дня я почула, як мене хтось кликав з вулиці. То була Ліла, яка з часів нашого навчання у початковій школі покинула цю звичку.
— Ленý! — кликала вона.
Я визирнула з вікна.
— Мені треба тобі дещо сказати.
— Кажи.
— Вийди!
Я вийшла неохоче, мені не хотілося зізнаватися їй, що мені призначили перескладання на осінь. Ми трохи пройшлися по двору на сонці. Я знічев’я запитала в неї про новини щодо женихівства. Пам’ятаю, що цікавилася стосунками між Кармелою та Альфонсо.
— Які ще стосунки?
— Ну, він їй подобається.
Ліла примружила очі. Коли вона так робила, з серйозним виразом обличчя, сховавши зіниці очей за вузькими щілинами примружених очей, немовби те допомагало їй краще роздивитися, то нагадувала мені птахів-хижаків, яких я бачила в кіно в приходському кінотеатрі. Але того разу здавалося, що вона виявила щось таке, що її розсердило і водночас злякало.
— А про свого батька вона тобі нічого не казала?
— Сказала, що він невинний.
— Ну, і хто ж тоді вбивця?
— Страховисько, напівчоловік-напівжінка, що ховається в каналізації і вилазить назовні через каналізаційні люки, як пацюки.
— То це правда, — промовила Ліла майже з жалем в голосі, додавши, що Кармела вірила всьому, що та їй казала, і що в нашому дворі всі дівчата так робили.
— Не хочу навіть говорити, не хочу розмовляти ні з ким, — бурчала вона роздратовано. Я бачила, що вона це робить не від зневаги, що влада, яку вона мала над нами, її не тішить. Я навіть спочатку не зрозуміла, адже сама на її місці дуже б загордилася, а от в ній немає пихи чи зазнайства, а лише щось на кшталт збентеженості разом зі страхом відповідальності.
— Це ж так добре — розмовляти з іншими, — пробурмотіла я.
— Так, але лише тоді, коли тобі відповідають.
Я відчула, як серце в мене в грудях забилося від радості. Що саме вона хотіла сказати мені тією чудовою фразою? Що їй хотілося розмовляти зі мною тому, що я не сприймала сліпо на віру все, що виходило з її вуст, а висловлювала власні думки? Що лише мені вдавалося зрозуміти все те, що їй спадало на думку?
Саме так! І вона казала мені це новим тоном, якого я не чула від неї раніше: знесиленим, слабким, хоча й різким, як завжди. Вона розповіла мені, що якось обмовилася у присутності Кармели, що у якомусь фільмі чи книжці дочка вбивці напевне б закохалася у сина жертви. Таке могло статися, але не в реальному житті, де для цього потрібні справжні почуття. Але Кармела все зрозуміла по-своєму і вже наступного дня розповідала всім підряд про свою закоханість в Альфонсо. Їй хотілося здаватися особливою в очах інших, але невідомо, до яких наслідків така її поведінка могла призвести. Ми розмірковували про це удвох. Нам було по дванадцять років, але ми ішли по розпечених від сонця, запилюжених та повних мух вулицях району, як дві старенькі, що обговорюють своє довге життя, сповнене розчарувань, міцно тримаючись одна за одну. Ніхто нас не розумів, лише ми удвох добре розуміли одна одну, — думала я. Ми, разом, лише ми вдвох, знали, що та сфера, що нависала над нашим районом завжди, — принаймні скільки ми себе пам’ятали, — могла хоч трішки розійтися й тріснути, якби Пелузо, у минулому столяр, не загнав би ножа в шию дона Акілле, якби замість нього те зробило страховисько з каналізації, якби дочка вбивці вийшла заміж за сина жертви. У всьому, що нас оточувало, — предметах, людях, будинках, вулицях — було щось таке неприйнятне, що лише завдяки нашій уяві, як у якійсь особливій грі, можна було якось переробити, щоб прийняти. Та найважливіше — знати правила, вміти в неї грати, а ми — я і вона, і тільки ми двоє — якраз вміли.
Під час розмови Ліла запитала в мене наче мимохіть, але було ясно, що та розмова мала саме цю мету:
— То ми все ще подруги?
— Так.
— Тоді зробиш мені одну послугу?
Я готова була для неї на все на світі того ранку, коли ми врешті знову зблизилися: втекти з дому, покинути наш район, спати в сараї, їсти траву й корінці, спуститися до підвалу через каналізаційний люк, піти світ за очі і не повертатися, незважаючи на холод та дощ. Але те, про що вона попросила, видалося несуттєвим і спочатку мене розчарувало. Ліла просила, щоб ми просто зустрічалися з нею щодня на годину перед вечерею, в садках чи у дворі, і щоб я приносила підручник з латині.
— Я не буду тобі заважати, — пообіцяла вона.
Вона вже знала, що мені призначили перескладання на осінь, і хотіла вчитися разом зі мною.
7
У ті роки, коли я навчалася у середній школі, багато чого змінювалося навколо в нашому житті, але ті зміни відбувалися поступово, день за днем, а тому не дуже впадали в око.
Бар «Солара» розширили, перетворили на велику кондитерську, кондитером в якій працював батько Джильйоли Спаньйоло. У неділю там було повно людей, молодих і старих, що купували тістечка та торти для своїх сімей. Сини Сільвіо Солари — старший Марчелло, якому було років двадцять, і дещо молодший за нього Мікеле — купили собі синьо-білу автівку «міллеченто» і щонеділі гордо каталися у ній туди-сюди по вулицях району.
Колишня столярна майстерня Пелузо, що потім перейшла до рук дона Акілле, перетворилася на ковбасно-м’ясну крамницю і наповнилася всілякими смачними продуктами, що викладалися частково навіть на прилавок на вулицю. У кожного, хто проходив повз неї, від запаху спецій, оливок, ковбас, свіжого хліба, пресованої буженини та смальцю, рот наповнювався слиною. Смерть дона Акілле поступово відвела його хижу тінь від того місця та від усієї його родини. Вдова, донна Марія, зверталася до всіх приязним тоном і тепер особисто заправляла у крамниці разом з п’ятнадцятирічною дочкою Пінуччою та сином Стефаном, який вже не був тим оскаженілим від люті хлопчиськом, що намагався відірвати язика Лілі, а постатечнішав, зустрічав покупців привітним поглядом та ввічливою усмішкою. Покупців значно побільшало. Навіть моя мати посилала мене туди скупитися, і мій батько не заперечував, ще й тому, що у разі відсутності грошей Стефано давав у борг, занотовуючи все до зошита, і ми платили у кінці місяця.
Ассунті, що продавала фрукти та овочі разом з чоловіком Ніколою, довелося припинити роботу через сильний біль у спині, а ще через кілька місяців її чоловік ледве не помер від запалення легенів. Та ті дві хвороби, як виявилося, пішли їм на користь. Тепер щоранку вулицями району, влітку та взимку, в дощ та в спеку, роз’їжджав на візку їхній старший син Енцо, в якому більше ніщо не нагадувало того бешкетника, що кидався камінням. Він перетворився на кремезного, сильного та здорового