Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

Я пішла додому, вражена неприємним почуттям, що була першою, але насправді нею не була. До того ж батьки почали розмірковувати, яку роботу мені тепер треба шукати, враховуючи, що в мене був диплом середньої школи. Моя мати збиралася поговорити з власницею крамниці канцтоварів, щоб та взяла мене в поміч: на її думку, з моїми знаннями та здібностями я годилася на те, щоб продавати ручки, олівці, зошити й підручники. Мій батько розмріявся, прикидаючи, чи не зможе завдяки своїм знайомствам у мерії підшукати для мене якусь важливу посаду. Я відчувала, як всередині в мене наростає якась невиразна туга, що росла й росла, аж поки в мене не зникло бажання взагалі виходити на вулицю, навіть у неділю.

Я більше не пишалася собою, все навколо видавалося мені невиразним. Я дивилася на себе в люстерко і не бачила в ньому нічого такого, що могло б мені сподобатися. Моє біляве волосся стало каштановим. Ніс широкий, сплюснутий. Усе тіло продовжувало округлятися, але не росло вгору. І навіть шкіра погіршала: на лобі, підборідді, на вилицях повилазили червоні пухирці, що з часом ставали бордовими і врешті на них з’являлися жовтуваті вершки. Я сама вирішила допомагати матері прибирати вдома, готувати їсти, наводити лад після молодших братів, піклуватися про Елізу, наймолодшу сестру. Коли в мене видавався вільний час, я не виходила з дому, а сідала у куточку й читала романи, що брала в бібліотеці: Ґрації Деледи, Піранделло, Чехова, Гоголя, Толстого, Достоєвського. Інколи в мене виникало бажання піти до Ліли у майстерню, поговорити з нею про тих героїв, які мені особливо сподобалися, про фрази, які я вивчила напам’ять, але потім я стримувалася: вона б, напевне, сказала мені щось недобре, почала б розповідати про свої з Ріно плани, про черевики, взуттєву фабрику, гроші, а я б поступово відчула, що романи, які я читала, були нікому непотрібні, що моє життя безглузде, а в майбутньому я зможу стати лише товстою, прищавою продавчинею канцтоварів навпроти приходської церкви або ж старою дівою, що працює у мерії, і рано чи пізно стану косоокою та кульгавою.

Якось у неділю, підбадьорена запрошенням прийти вранці до бібліотеки, що надійшло поштою на моє ім’я від вчителя Ферраро, я нарешті вирішила діяти. Причепурилася, намагаючись мати такий вигляд, як мені хотілося ще з дитинства, і який я сподівалася все ще мати. Даремно згаяла час, намагаючись повидавлювати ненависні прищі, — від цього моє обличчя ще більше почервоніло — начепила материн браслет, розпустила волосся. Але все одно собі не подобалася. У пригніченому настрої, у спеку, що в ту пору року розпікала район із самого ранку, я поплелася до бібліотеки.

Спостерігаючи за невеликим натовпом батьків і дітей з початкової та середньої школи, який прямував до головного входу, я відразу зрозуміла, що тут відбувалося щось незвичайне. Я увійшла всередину. У прикрашеному різнокольоровими гірляндами приміщенні були рядами виставлені стільці, майже всі вже зайняті, серед присутніх — священик, Ферраро, навіть директор початкової школи і Олів’єро. Як виявилося, те свято організував вчитель Ферраро, щоб нагородити подарунком-книгою найактивніших читачів. Оскільки церемонія з хвилини на хвилину мала вже розпочатися, я всілася в самому кінці зали. Пошукала очима Лілу, але побачила тільки Джильйолу Спаньйоло разом з Джино та Альфонсо. Я збентежено крутилася на стільці. Згодом поряд зі мною сіли Кармела Пелузо та її брат Пасквале. Привіталися. Я спробувала краще прикрити волоссям почервонілі від прищів щоки.

Розпочалася невелика церемонія. Серед тих, кого висунули на отримання призів, були: на першому місці — Раффаелла Черулло, на другому — Фернандо Черулло, на третьому — Нунція Черулло, на четвертому — Ріно Черулло і на п’ятому — Елена Ґреко, тобто я.

Мене розбирав сміх, і Пасквале — теж. Ми з ним переглядалися і давилися зо сміху, а Кармела без упину шипіла на нас: «Чого гигочете? Припиніть!» Але ми не відповідали, переглядалися і сміялися, прикривши рот рукою. Так, зі сміхом, що ховався у куточках очей, і з несподіваним відчуттям загального піднесення, після неодноразових, але марних звертань вчителя до кого-небудь з родини Черулло в залі, я, п’ята в переліку переможців, пішла забирати очікуваний приз. Ферраро із численними похвалами вручив мені книгу «Троє у човні (якщо не рахувати собаки)» Джерома К. Джерома. Я подякувала і запитала несміло:

— А можна, я заберу і передам призи родині Черулло?

Учитель віддав мені всі книжки для Черулло. Коли ми вийшли на вулицю, Кармела із заздрістю побігла наздоганяти Джильйолу, яка радісно щебетала з Альфонсо та Джино, а Пасквале заговорив до мене на діалекті, жартуючи, що Ріно псує собі зір, читаючи так багато книжок, Фернандо-­чоботар не спить ночами, бо все читає, а синьйора Нунція, мабуть, читала біля печі, поки готувала пасту з картоплею: в одній руці тримала книжку, а в іншій — ополоник. Пасквале ходив до школи разом з Ріно, вони вчилися в одному класі і сиділи за однією партою. Зі сльозами на очах від сміху він розповідав, що обоє, і він, і його друг, навіть допомагаючи одне одному, після шести чи семи років навчання, зважаючи, що їх не раз лишали на другий рік, насилу прочитали б хіба що «Сіль та тютюн», «М’ясо — ковбаси», «Пошта — телеграф». Потім він запитав у мене, який приз дістався його колишньому однокласникові.

— «Мертвий Брюґґе».[6]

— Про привидів?

— Не знаю.

— Можна, я піду з тобою, коли ти понесеш йому книжку? Ні, краще, якщо можна, я сам її вручу!

Ми знову розсміялися.

— Добре.

— Це ж треба, нашому Рінуччо приз дали! Збожеволіти! То ж Ліна все читає, господи, яка розумниця та дівчина!

Мене втішила увага Пасквале Пелузо, сподобалося, що він мене смішив. «Може, не така я вже й бридка, — подумала я про себе, — і не бачу себе так, як інші».

У ту мить я почула, як мене хтось покликав. То була вчителька Олів’єро.

Я підійшла до неї, вона оглянула мене своїм звичним прискіпливим поглядом і сказала, майже підтвердивши правильність моєї думки:

— Яка ти гарна, як ти виросла!

— Та ні, неправда, пані вчителько!

— Правда-правда, як зіронька, здорова, пишнотіла! І розумниця. Мені сказали, що ти була найкращою в класі.

— Так.

— І що ти тепер робитимеш?

— Піду працювати.

Вона спохмурніла.

— Про це не може бути й мови! Тобі треба вчитися далі.

Я здивовано поглянула на неї. Що мені ще треба було вчити? Я нічого не знала про систему освіти, не знала, що було щось після середньої школи. Такі слова, як ліцей, університет, були для мене абстрактними поняттями, як і багато інших, що зустрічалися в романах.

— Не можу, мої батьки не хочуть.

— Яка в тебе була оцінка з латинської?

— «Дев’ять».

— Точно?

— Точно.

— Ну, то я сама поговорю з твоїми батьками.

Я зібралася було йти, трохи налякана. Якщо Олів’єро справді пішла б до батька і матері, щоб переконати їх у необхідності мого подальшого навчання, це призвело б до нових сварок, чого мені не хотілося. Мене задовольняло те, як було: допомагати матері, працювати в канцтоварах, приймати як належне свою невроду та прищі, бути здоровою та пишнотілою, як то казала Олів’єро, але терпіти злидні. Хіба Ліла ось уже три роки не жила саме так,