Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

теж добре знали, тобто Меліна». Я розхвилювалася, моє серце закалатало. Тут я зрозуміла, що Пасквале не встигав за плином моїх думок і казав «так», аби лише не сперечатися зі мною. Справді, згодом він спробував змінити тему розмови, почав розпитувати мене про Лілу: як вона вчилася у школі, що я про неї думала, чи ми з нею близькі подруги. Я відповідала охоче: вперше хтось запитував у мене про нашу дружбу з нею. Так ми проговорили всю дорогу. Тоді вперше мені стало ясно, що, оскільки мені довелося підшукувати слова на тему, до якої я не була готова, моя розповідь про наші з Лілою стосунки виходила у бадьорому тоні, сповненому позитивних слів.

Ми підійшли до крамниці чоботаря, усе ще жваво розмовляючи. Фернандо пішов додому на обідню перерву, але Ліла з Ріно сиділи поряд, з серйозним і незадоволеним виглядом нахилившись над чимось; тільки-но вони побачили нас за дверима, відразу заховали те, що до цього розглядали. Я передала подрузі призи від вчителя Ферраро, тоді як Пасквале насміхався над приятелем, розгорнувши в нього перед носом книжку і промовивши: «Потім, як прочитаєш про той мертвий Брюґґе, розкажеш мені, чи тобі сподобалося; може, і я теж почитаю». Вони довго реготали разом, ще й шептали одне одному на вухо щось про Брюґґе, напевне, якість непристойності. Проте я помітила, що Пасквале, крім того, що жартував із Ріно, водночас нишком поглядав на Лілу. Чому він на неї так дивився, що йому від неї треба, що він у ній шукав? То були довгі, пронизливі погляди, яких Ліла, як здавалося, навіть не помічала, тоді як Ріно — так мені видалося — помічав усе більше, а тому згодом вивів Пасквале з крамниці на вулицю, нібито, щоб ми не чули, що вони там плели про Брюґґе, а насправді роздратований тим, як його товариш дивився на сестру.

Я пішла за Лілою у заднє приміщення крамниці, намагаючись розгледіти в ній те, що так притягувало увагу Пасквале. Вона здавалася мені тією самою тендітною — шкіра та кістки — та виснаженою дівчинкою, хіба що проріз очей став виразнішим та груди ледве помітно округлилися. Вона поставила книги на полицю разом з тими, що в неї вже були, серед старих черевиків та кількох зошитів з обтріпаними палітурками. Я завела розмову про божевільні вчинки Меліни, але насамперед намагалася висловити захоплення, що нарешті ми могли сказати, що знаємо когось, хто тільки-но опублікував книжку. Я шепотіла їй італійською: «Ти тільки подумай: його син Ніно ходив до школи разом з нами; тільки уяви, що, можливо, скоро вся родина Сарраторе розбагатіє!» Вона у відповідь лише скептично посміхнулася.

— Завдяки оцьому? — простягла руку і показала мені книжку Сарраторе.

Книгу їй віддав Антоніо, старший син Меліни, щоб прибрати з виду матері. Я взяла її, оглянула. Вона називалася «Докази спокою». Обкладинка рожева, із зображенням яскравого сонця над вершиною гори. Мене потішило прочитати відразу під заголовком: Донато Сарраторе. Я розгорнула книжку і прочитала вголос написану ручкою присвяту: «Меліні, що надихнула мене на спів. Донато. Неаполь, 12 червня 1958 р.» Я розхвилювалася, відчула, як мене від захвату обдало холодом. А вголос сказала:

— Тепер у Ніно буде машина ще краща, аніж у Солар.

Та Ліла окинула мене одним з притаманних їй пронизливих поглядів, міцно стиснувши у руках книжку.

— Якщо це станеться, то взнаємо, — пробубоніла вона, — поки що від цих віршів — одне зло.

— Чому?

— У Сарраторе самого не вистачило духу прийти до Меліни, отож замість себе він надіслав їй книжку.

— А хіба це погано?

— Хто знає. Тепер Меліна на нього чекатиме, а якщо Сарраторе не прийде — страждатиме ще більше, ніж до цього.

Добре сказано. Я розглядала її шкіру: бліду, гладку, без жодних запалень. Розглядала її губи, гарну форму вух. Так, — подумала я, — можливо, вона змінюється, і не тільки фізично, а й за способом висловлення. Мені здалося тоді — якщо говорити сьогоднішніми словами, — що вона була не лише здатна добре сформулювати власну думку, а ще й вдосконалювала той дар, про який я вже знала: ще краще, ніж у дитинстві, брала якісь факти і мимоволі надавала їм напруженості; посилювала дійсність кожного разу, коли описувала її словами, надавала їй енергії. І ще я відчула з великим задоволенням, що тільки-но вона починала це робити, то і я відразу відчувала у собі здатність робити те саме, пробувала — і в мене добре виходило. Цим, — подумалось мені, — я відрізняюся від Кармели та усіх інших: я запалююся разом з нею, тут, у ту саму мить, коли вона зі мною розмовляє. Які сильні в неї руки, які красиві жести, які погляди!

Та в той час, коли ми з Лілою говорили про кохання, моє задоволення затьмарила неприємна думка. Несподівано я зрозуміла: Пасквале, муляр і комуніст, син убивці, захотів прийти сюди зі мною не через мене, а через неї, щоб скористатися нагодою побачити її.

  12

Від тієї думки мені на мить забракло повітря. Коли хлопці повернулися до крамниці і перервали нашу розмову, Пасквале зі сміхом зізнався, що втік з роботи, не сказавши ні слова майстрові, але тепер йому слід негайно повертатися. Я помітила, що він знову пильно й невідривно дивився на Лілу, немов даючи їй зрозуміти: я ризикую роботою заради тебе. І врешті сказав, звернувшись до Ріно:

— У неділю ми всі збираємося у Джильйоли на танці, Ленучча теж прийде. Приходьте і ви!

— До неділі ще далеко, подивимося, — відповів Ріно.

Пасквале востаннє поглянув у бік Ліли, яка не звернула на те анінайменшої уваги, і пішов собі, навіть не запитавши в мене, чи хотіла я піти разом з ним.

Мене це засмутило і розізлило. Від цього я стала торкатися тих ділянок обличчя, де було почервоніння, помітила, що роблю, змусила себе припинити і ніколи більше так не чинити. Поки Ріно діставав з-під верстака те, над чим працював до нашого приходу, а потім задумливо його розглядав, не знаючи, що з тим робити, я спробувала було поновити нашу з Лілою розмову про книги та кохання. Ми одноголосно засудили Сарраторе, поговорили про божевільне кохання Меліни та роль книжки у всій цій історії. Що тепер буде? До яких наслідків призведе не читання тих віршів, а те, що існування тієї книги, її обкладинка, назва, ім’я та прізвище автора викликали знову в серці бідолашної жінки? Ми обговорювали це з таким запалом, що Ріно врешті втратив терпіння і крикнув у наш бік:

— Може, припините вже? Ліло, працюймо, бо скоро повернеться тато, і тоді вже нічого не зробимо.

Ми замовкли. Я мимохіть глянула на те, що вони робили: дерев’яна колодка з підошвою, довгою шкіряною смугою та численними шматочками шкіри, закріпленими між різноманітними ножами, шилами та шпильками. Ліла сказала мені, що вони з Ріно пробують пошити чоловічі черевики, а її брат відразу занепокоєно примусив мене поклястися здоров’ям моєї сестри Елізи, що я про це нікому не скажу. Вони працювали нишком від Фернандо. Ріно роздобув шкіру та інші матеріали через свого приятеля, що працював на кожум’яцькій фабриці в Понте-ді-Казанова. Вони мали змогу працювати над виготовленням тих черевиків лише по кілька хвилин на день, тому що їм так і не вдалося переконати батька, щоб допоміг; більше того, щоразу, як вони починали про