Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

— Дякую вам, пані вчителько, — пробелькотіла я, — до побачення.

Але Олів’єро затримала мене, взявши за руку вище ліктя.

— Не марнуй свій час на того, — кивнула вона у бік Пасквале, який чекав на мене, — він всього лише муляр, нічого путнього з нього не вийде. До того ж він із неблагополучної сім’ї, у нього батько — комуніст, що вбив дона Акілле. Щоб я тебе більше з ним не бачила! Він теж, напевне, комуніст, як і його батько.

Я кивнула і пішла, навіть не глянувши у бік Пасквале, який спочатку оторопіло потоптався на місці, а потім я, на своє задоволення, почула, що він іде за мною кроків за десять. Він був не дуже гарний, але і я теж вже не була вродливою. У нього було дуже кучеряве чорне волосся, смаглява від природи і від спекотного сонця шкіра, великий рот, і він був сином убивці, а можливо — ще й комуністом.

Те слово «комуніст» крутилося в мене в голові. Воно не мало для мене якогось особливого значення, але вчителька відразу надала йому негативного відтінку. Комуніст, комуніст, комуніст. У цьому було щось привабливе. Комуніст і син убивці.

Тим часом, щойно ми завернули за ріг вулиці, Пасквале наздогнав мене. Ми разом, сміючись, дійшли до мого дому, що був уже недалеко, і домовилися зустрітися наступного дня, щоб піти до чоботарської майстерні і віднести книги Лілі та Ріно. Перед тим як попрощатися, Пасквале сказав, що у неділю він, його сестра та всі охочі збираються у Джильйоли, щоб вчитися танцювати. Він запитав, чи не хотіла б і я прийти, можливо, разом з Лілою. Я так і завмерла з відкритим ротом. Було ясно, що моя мати нізащо б мене не пустила. Але врешті відповіла: «Добре, я подумаю». На прощання він протягнув мені руку, а я, незвична до таких жестів, дещо завагалася, потім ледве торкнулася його сильної, загрубілої руки і відразу ж висмикнула з неї свою.

— Ти так і працюєш муляром? — запитала в нього, хоча й так знала відповідь.

— Так.

— І ти комуніст?

Він здивовано зиркнув на мене:

— Так.

— І їздиш провідувати батька у в’язниці в Поджореале?

Пасквале враз посерйознішав:

— Коли маю час.

— Чао!

— Чао!

  10

Того ж дня після обіду вчителька Олів’єро з’явилася в мене вдома без попередження, чим викликала неймовірну тривогу у батька і роздратованість у матері. Вона змусила їх обох пообіцяти, що мене запишуть до найближчого ліцею з класичною програмою навчання. Сказала, що сама знайде всі необхідні підручники. Потім заявила батькові, суворо дивлячись на мене, що бачила мене саму з Пасквале Пелузо — у далеко не найкращому товаристві для тієї, на кого покладають великі сподівання.

Мої батьки не посміли їй заперечувати. Більше того, вони урочисто пообіцяли, що пошлють мене до четвертої гімназії, і потім батько суворо сказав мені: «Ленý, щоб навіть не сміла більше розмовляти з Пасквале Пелузо!» Перед тим як попрощатися, вчителька запитала в мене про Лілу, знову-таки у присутності моїх батьків. Я відповіла, що вона допомагала батькові й братові у майстерні, тримала у порядку рахунки та крамницю. Олів’єро зневажливо скривилася і запитала:

— Вона знає, що в тебе з латинської «дев’ять»?

Я кивнула.

— Скажи їй, що тепер ти вчитимеш ще й грецьку. Скажи!

Вона церемонно розпрощалася з моїми батьками і пішла.

— Ця дівчина, — сказала вона на прощання, — подарує нам немало приводів для втіхи.

Того самого вечора, у той час, як мати розлючено бурчала, що тепер вони змушені послати мене до школи для багатіїв, інакше Олів’єро їх поїдом їстиме і наставить хтозна скільки поганих оцінок малій Елізі, щоб поплатитися; у той час, як батько — немов основна проблема полягала саме в тому — погрожував мені попереламувати ноги, якщо дізнається, що я ще хоч раз розмовляла наодинці з Пасквале Пелузо, почувся гучний, пронизливий крик Ади, доньки Меліни, яка кликала на допомогу.

Ми всі кинулися до вікна — у дворі була страшна колотнеча. Виявилося, що у Меліни, яка взагалі-то після переїзду Сарраторе поводилася добре (звичайно, вона була трохи сумною, неуважною, але в цілому дивних вибриків стало менше: хіба що могла співати вголос, коли мила сходи у будинках, або вилити з відра брудну після миття воду, не дивлячись, чи немає перехожих); так от, у Меліни трапився новий приступ схибленості, щось на кшталт щасливого божевілля. Вона сміялася, плигала на ліжку вдома, задирала спідницю, показуючи переляканим дітям свої худі ноги й труси. Усе це моя мати зрозуміла з розмов інших жінок, які теж виглядали і спостерігали за сценою з відчинених вікон. Я бачила, що Нунція Черулло та Ліла вибігли на вулицю, щоб вияснити, що відбувається, і собі спробувала прокрастися до дверей і піти до них, але мати мене зупинила. Вона зібрала волосся і своєю кульгавою ходою пішла сама з’ясувати, у чому справа.

Коли вона повернулася, то була дуже обурена. Хтось приніс Меліні книжку. Книжку, так, книжку. Їй, що в кращому випадку провчилася у початковій школі не більше двох років і за все своє життя не прочитала жодної. На обкладинці тієї книжки було вказано ім’я автора: Донато Сарраторе. А на першій сторінці ручкою була написана присвята Меліні, до того ж червоним чорнилом були помічені ті вірші, які він написав для неї.

Мати, коли почула про цю витівку, лаяла залізничника-­поета на чому світ стоїть. Вона казала, що було б добре, якби знайшовся такий чоловік, який розтрощив би тому гадові його дурну головешку. Ми всю ніч слухали, як Меліна співала від щастя, чули голоси її дітей, особливо Антоніо та Ади, що намагалися вгамувати її, але марно.

Що стосується мене, я не могла нарадуватися. За один день на мене звернув увагу такий загадковий хлопець, як Пасквале, переді мною розчинилися двері нової школи, і я дізналася, що чоловік, який зовсім недавно жив у нашому будинку, видав книжку. Останнє доводило правоту Ліли: таке могло статися і з нами. Звичайно, вона вже давно про це забула й думати, а от я, — якщо справді вчитимуся у цій новій складній школі, що називалася гімназією, окрилена коханням до Пасквале, — могла б і написати одну, як то зробив Сарраторе. Хто знає, якщо все буде добре, то я можу стати багатою раніше за Лілу, з усіма її малюнками черевиків та взуттєвою фабрикою.

  11

Наступного дня я нишком пішла на зустріч з Пасквале Пелузо. Він прибіг захеканий, у робочому одязі, спітнілий, з ніг до голови у білих вапняних бризках. По дорозі я розповіла йому про Донато та Меліну. Сказала, що останні події свідчать про те, що Меліна не була божевільною, а Донато справді був у неї закоханий і все ще її кохав. Та вже в ту мить, коли я говорила, а Пасквале зі мною погоджувався, виказуючи неабияке розуміння у питаннях кохання, я усвідомила про себе, що з усієї цієї історії найбільше мене хвилювало те, що Донато Сарраторе все-таки видав книжку. Той залізничник став автором книги, яку вчитель Ферраро міг би запросто тримати у своїй бібліотеці і видавати читачам. «Отже, — сказала я Пасквале, — ми всі були знайомі не зі звичайним чоловіком-неборакою, якого дружина Лідія тримала в себе під каблуком, а з поетом. Отже, на наших очах народилося його трагічне кохання, а надихнула його та жінка, яку ми всі