Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

вже четверо — дівчат, що плакали, плакали невтішними сльозами. Але Пасквале втихомирився лише тоді, коли побачив, що заплакала вона. Він приречено промовив: «Ну, добре, сьогодні ні, із Соларами я поквитаюся іншим разом. Ходімо!» Схлипуючи, ми з Лілою удвох взяли його попід руки і повели геть. Якийсь час нам вдавалося заспокоювати його тим, що ми лаяли Солар, а також переконували його, що краще за все вдавати, ніби вони взагалі не існують. Потім Ліла запитала, втираючи сльози зворотнім боком долоні:

— А хто такі нацисти та фашисти? Хто такі монархісти? І що таке чорний ринок?

  17

Важко сказати, як вплинули на Лілу відповіді Пасквале, я можу й помилитися у висновках, тому що на мене в той час вони не справили особливого враження. А от вона, як завжди, їх пропустила через себе і від цього геть змінилася настільки, що до кінця літа не давала мені спокою з єдиною невідступною думкою, що для мене була неприйнятною. Я спробую передати її сьогоднішніми словами в стислому вигляді так: не існує вчинків, слів, натяків, які б не містили сукупності всіх тих злочинів, які здійснили та здійснюють людські істоти.

Звичайно, вона це висловлювала інакше. Але важливим було те, що її охопила манія абсолютного викриття та звинувачування. Вона вказувала мені на вулиці на людей, на будівлі, провулки і казала:

— Той був на війні і вбивав, той — як усі фашисти — гамселив опонентів дубинкою та змушував їх пити рицинову олію, а он той писав доноси на безліч осіб; он той морив голодом власну матір. Он у тому домі завдавали тортур та вбивали; по цій бруківці ішли маршем та викидали вперед руку у фашистському салюті; у цьому кутку забили до смерті палками; ці заробили собі грошей на голоді отих. Цю автівку купили, бо продавали хліб вперемішку з мармуровим пилом та тухле м’ясо на чорному ринку; ту м’ясну лавку відкрили завдяки крадіжкам міді та розкраданню товарних вагонів; за тим баром стоїть каморра, контрабанда, лихварство.

Скоро її вже не задовольняли одні лише навчення Пасквале. Здавалося, що він заклав їй у голову велику купу безсистемних знань, а її завдання тепер полягало в тому, щоб дати лад тому хаосу. Усе роздратованіша, все більше охоплена цими думками, можливо, тому що сама відчувала необхідність у якомога швидшому досягненні чіткого бачення, Ліла ускладнила собі завдання, прочитавши кілька відповідних книжок, які нарила у бібліотеці. Таким чином змогла отримати для себе конкретні пояснення, надати імена людей тій атмосфері абстрактного напруження нашого району, у якій нам довелося жити в дитинстві. Фашизм, нацизм, війна, союзники, монархія, республіка — для неї ці слова втілювалися у вулиці, будинки, обличчя, дона Акілле та чорний ринок. Комуніст Пелузо, каморрист — дід братів Солар, їхній батько Сільвіо — фашист, ще гірший, аніж Марчелло з Мікеле, її батько Фернандо, мій батько — всі, всі до єдиного у її очах по вуха зав’язли у темних справах минулого, всі закоренілі злочинці або мовчазні співучасники, всіх купили за крихти. Вона разом з Пасквале зачинила мене у цьому страшному світі, з якого не було виходу.

Згодом вже сам Пасквале почав замовкати, бо і він визнав неймовірну здібність Ліли з’єднувати між собою окремі факти та події у єдиний ланцюг, що замикався у кільце. Я часто бачила, як вони прогулювалися разом. І якщо спершу вона уважно слухала його, намагаючись не пропустити ні слова, то тепер він слухав її. Я думала, що він закоханий у неї. А ще думала: Ліла теж закохається у нього, почнуть зустрічатися, одружаться, обговорюватимуть між собою політику, народять дітей, що у свою чергу теж будуть цікавитися тим самим. Коли розпочався навчальний рік, з одного боку, я сумувала, бо знала, що тепер у мене не буде часу на Лілу. А з іншого боку, я сподівалася вирватися з-під її наполегливого викриття умисних злочинів, слабкодухості та підлості тих людей, яких ми знали, любили, яких мали — я, вона, Ріно, всі ми — у своїй крові.

  18

Два роки навчання у гімназії видалися набагато важчими, ніж у середній школі. Я потрапила до класу, в якому було сорок два учні, — один з дуже небагатьох змішаних класів у всьому закладі. Дівчат було геть мало, я не знала жодної. Джильйола після купи вихвалянь («Так, звичайно, я теж буду вчитися у гімназії, це точно, сидітимемо за однією партою!») залишилася у кондитерській «Солара» допомагати батькові. Із хлопців я знала Альфонсо та Джино, але вони сиділи удвох за однією з перших парт, лікоть до ліктя, з переляканим виглядом, і вдавали, що не знайомі зі мною. У класі смерділо: стояв неприємний запах поту, брудних ніг і страху.

Перші місяці у новій школі я пережила у мовчанні, постійно розтираючи рукою лоба або вкрите прищами підборіддя. З мого місця за однією з останніх парт у класі я ледве бачила вчителів і те, що писали на дошці. Не знала, як звати мою сусідку за партою, а вона не знала, як звуть мене. Дякуючи вчительці Олів’єро, зовсім скоро я вже мала необхідні для навчання підручники: брудні, дуже потріпані. Я вдалася до власного режиму навчання, який розробила для себе ще в середній школі: вчилася після обіду до одинадцятої вечора, а потім з п’ятої ранку і до семи, коли треба було йти до гім­назії. Вийшовши з дому, я часто зустрічала Лілу, яка бігла до чоботарської лавки, щоб відчинити крамницю, підмести, помити, прибрати до того, як прийдуть батько з братом. Вона розпитувала в мене про предмети, які були в мене того дня, що саме я вчила, і вимагала детальних відповідей. Якщо не отримувала задовільної відповіді, накидалася на мене із запитаннями, від чого в мене починалася паніка, що я недостатньо вчила і тепер не зможу відповісти вчителям, як не могла відповісти їй. Інколи, у холодні ранки, коли я прокидалася на зорі і повторювала уроки в кухні, у мене виникало враження, що я, як завжди, жертвую солодким вранішнім сном у теплому ліжку не стільки для того, щоб справити гарне враження на вчителів престижної школи для багатіїв, скільки для того, щоб отримати схвалення від дочки чоботаря. І снідала я абияк, бігом, через неї. Ковтала на ходу каву з молоком і вибігала з дому, щоб не пропустити навіть одного метра того шляху, що ми проходили разом.

Я чекала на неї біля воріт. Бачила, як вона виходить з будинку, і помічала про себе, що вона продовжує змінюватися. Зростом вона вже мене перегнала. Її хода теж змінилася — вона рухалась не як незграбна худорлява дівчинка, якою була кілька місяців тому, разом з округлими формами у неї з’явилася плавна, м’яка хода. Чао — чао. І відразу зав’язувалася розмова. Коли ми доходили до перехрестя і прощалися, вона ішла до чоботарської лавки, а я — до станції метро. Я ще кілька разів оберталася, щоб востаннє глянути на неї. Один чи два рази я бачила, як її наздоганяв Пасквале і йшов разом з нею.

У метро було повно підлітків, брудних після сну та перших вранішніх цигарок. Я не курила, ні з ким не розмовляла. За кілька хвилин їзди невпинно повторювала уроки, гарячково прокручувала у голові незвичні вислови та інтонації, що значно відрізнялися від тих, якими я користувалася в нашому районі. Я до смерті боялася невдачі у навчанні, темної тіні моєї косоокої сердитої матері, суворих поглядів вчительки Олів’єро. Але водночас у мене була